 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Види (аспекти) редагування. Літературне редагування.
Із вищевикладеного випливає, що редагування як цілісний творчо-організаційний процес складається із сукупності різноманітних і послідовних дій автора чи спеціально підготовлених працівників, спрямованих на випуск у світ конкретного видання. Теоретики видавничої справи та редагування віддавна виділили в цьому процесі три найголовніші аспекти: політичний (або ідеологічний), науковий та літературний (або літературно-стилістичний). Називаючи такий поділ умовним, наприклад, М. Сікорський наголошує: «Редакторську роботу над змістом рукопису можна назвати політичним і науковим редагуванням, а роботу над формою рукопису (її композицією, мовою і стилем) – літературним редагуванням»[40]. Наукове обґрунтування літературного редагування «як нерозривної частини єдиного складного і багатогранного процесу редагування» вперше в радянській теорії видавничої справи та редагування подав московський дослідник К. Билінський, з іменем якого пов‘язана розробка мовно- стилістичного аспекту теорії і практики редагування[41]. Головними завданнями літературного редагування автор вважає: поліпшення мови, стилю та композиції твору. М. Сенкевич також вважає літературне редагування «формою мовної діяльності» і до поліпшення мови стилю та композиції додає ще й «усю структуру рукопису»[42]. З таких же позицій розглядають літературне редагування й автори виданого в Москві 1987 р. однойменного навчального посібника за редакцією Н. Валгіної[43]. У посібнику відображені три аспекти цього виду редагування: підвищення інформативності мовних одиниць; посилення стильових і стилістичних якостей тексту; усунення мовних помилок і неточностей. Найповніше, на нашу думку, зміст цього виду редагування визначив А. Мільчин: «Літературне редагування – редакторський аналіз оцінка і вдосконалення спільно з автором літературної форми твору, складова частина редагування, що виділяється лише за умов розподілу праці, коли науковий або спеціальний редактор займається аналізом і оцінкою змісту видання, виключно збоку наукового або спеціального, в той час як автор потребує допомоги й літературної»[44]. Концептуальний підхід до тлумачення поняття «літературне редагування» російського колеги повністю поділяє в своєму словнику львівська дослідниця Е. Огар[45]. З-поміж українських учених, хто першим всесторонньо дослідив теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору або літературне опрацювання тексту, варто виділити Н. Зелінську. Основним змістом наукової і навчальної дисципліни «Літературне редагування», яка з‘явилася в радянських навчальних закладах ще в 50-ті роки минулого століття, на думку дослідниці, є «саме літературне опрацювання твору»[46]. Звертаючи увагу на те, що в літературний аспект редагування дослідниками інколи вкладається різний зміст, Н. Зелінська однозначно не поділяє спроби деяких з них тлумачити це поняття «занадто розширено». Саме таким вона вважає твердження В. Терехової про літературне редагування. Визначення ленінградської дослідниці, яке справедливо критикує Н. Зелінська, потребує окремого розгляду. Та на початку його варто навести повністю: «Літературне редагування – це галузь суспільно-політичної та ідеологічної роботи, яка включає до себе всі сторони роботи над рукописом, тобто це єдиний творчий процес, до якого входить оцінка теми, перевірка і виправлення викладу з точки зору ідеологічної і фактичної (наукової, технічної, спеціальної) перевірка та виправлення розробки теми, і, нарешті, літературна обробка тексту» (В. Терехова)[47]. Уважне зіставлення взятого в лапки фрагменту тексту В. Терехової з поданим вище визначенням редагування К. Билінського легко приводить до печального висновку: в даному випадку маємо справу з елементарним плагіатом, грубо завуальованим однією принциповою підміною: до терміна «редагування» В. Терехова просто додає означення «літературне» - і далі фактично все без смислових змін. Цим самим було цілком підмінене змістове наповнення двох абсолютно різних понять – редагування та літературного редагування. Отож, у даному випадку можемо вести мову не про наукову цінність цієї дефініції, а про наукове сумління, професіоналізм, моральність дослідника, точніше, про відсутність цих якостей. Що до «занадто розширеного» тлумачення поняття «літературне редагування» українським ученим В. Різуном, то воно потребує детальнішого аналізу. Визначення літературного редагування як такого, яке цілком накладається на поняття редагування, входить, передусім, у суперечливість із усталеним у науковій і навчальній літературі уявленням про літературне редагування як один із видів реагування взагалі, як складову його частину, «яка виділяється лише при розділенні праці, коли науковий чи спеціальний редактор займається аналізом і оцінкою змісту роботи, що готується до видання, виключно з боку наукового або спеціального, в той час як автор потребує допомоги літературної»[48]. Проте на запереченні такого трактування літературного реагування якраз і вибудовує систему своєї аргументації автор підручника «Літературне редагування». Так, він критикує позицію Д. Григораша, який відводив роль літературному редагуванню лише як лінгвістичну і який «буквально пішов за газетною практикою, в якій, всупереч логіці роботи з текстом, літературному редакторові відводилася роль правника-мовника». Такий підхід, продовжує В. Різун, підтримувався застарілим уявленням про мову лише як про форму змісту, ніби зміст можна творити поза цією формою, а потім «одягати» його в мовні форми[49]. Можна приводити й інші аргументи автора цієї концепції на користь перейменування складного процесу реагування на літературне редагування, а теорію і практику реагування – на «науку про літературне редагування». Але звернемося на початку до реакції наукової думки до такого нововведення. Цілком очевидно, що від початку воно не могло не мати своїх опонентів. Першим із українських учених, який не погодився з таким широким науковим трактуванням літературного реагування, був З. Партико. Не полемізуючи з автором підручника «Літературне реагування», Партико цілком однозначно висловлює свою позицію: «Термін «літературне редагування», який останнім часом також використовують для назви цієї дисципліни, навряд чи варто вживати, оскільки він охоплює не всі, а лише деякі аспекти реагування – композиційний, інформаційний, лінгвістичний, психолінгвістичний та логічний[50]. Розважливо й переконливо спробував внести ясність у занадто розширене тлумачення В. Різуном понять «літературне редагування», «літературний аспект редагування», «літературний редактор» А. Кепелюшний. Не погоджуючись із таким підходом, він пропонує позбутися такої неув‘язки просто: «Ніщо не заважає тут замість «літературне реагування», «літредактор» уживати терміни «редагування», «редактор». І тоді збережеться повністю зміст усіх аспектів редагування – політичного, наукового, літературного. Тільки всі три види редагування виконуватиме одна людина – редактор»[51]. Ми цілковито підтримуємо таку позицію і для її посилення наведемо кілька своїх аргументів. Перший. Спроба абсолютизувати один із аспектів редагування за допомогою механічного накладання більш вужчого поняття на більш ширше, або замінити смисл першого поняття другим суперечить передусім усталеним правилам термінотворення. Термін літературне редагування складається із словосполучення, синтаксична конструкція якого утворилася з двох членів цього словосполучення, опорним словом якого є іменник (редагування), а залежним від нього – прикметник (літературне). За аналогією: рецензія – зовнішня, внутрішня; журнал – науковий, дитячий; видання книжкове, газетне; покажчик - іменний, предметний тощо. Отож, і редагування – літературне, наукове, технічне, художнє. Цей ряд можна продовжувати. Зовнішня рецензія не може повністю замінити поняття рецензія, газетне видання не «перекриває» всіх інших видів видань. Так само як і літературне редагування не може означати те ж, що і редагування в цілому, або окремі інші його аспекти. Порушення логічності й доцільності термінологічної номінації одним словом чи словосполученням може призвести до понятійного хаосу[52]. Другий. У журналістській практиці (і не лише в редакціях газет та журналів, на телебаченні, радіомовленні, а й у кіновиробництві) на радянському і пострадянському просторі віддавна, поряд із творчими посадами редакторів у штатному розпису обов‘язково зазначалися посади літературних редакторів. Головним завданням носіїв цих посад якраз і було виправлення, удосконалення мови і стилю текстів, а також культури мовлення учасників радіо- телепередач чи виконавців ролей у кіно. Ті з авторів, хто записував свої передачі у відповідних студіях, не раз ставали свідками того, коли режисер чи літературний редактор у черговий раз зупиняв запис на плівку з метою виправити чергову мовну неоковирність мовця. Що вже говорити про тексти, які готувалися до друку в газетах чи для озвучення дикторами радіо чи телебачення. Без ретельного перегляду літературним редактором, його виправлень правок і відповідної візи такий матеріал не отримував зеленого світла на шляху до друку чи в ефір. Інша справа, що сьогодні, коли стихія несформованого ще справжнього ринку безпосередньо втрутилася і в редакційний процес, багато засновників друкованих та електронних засобів масової інформації в цілях економії коштів повсюдно стали скорочували посади літературних редакторів. Це відразу помітно знизило передусім мовну культуру таких друкованих видань, передач чи фільмів. І добре роблять, на нашу думку, ті окремі дослідники теорії редагування, які «буквально пішли за газетною практикою», ретельно фіксуючи й узагальнюючи такі процеси, що там відбуваються. Адже наука, яка не узагальнює практики, є схоластичною й нікому не потрібною. Третій. У видавничій практиці, передусім у книжковому виробництві, літературне редагування ніколи не було і не є окремим самостійним етапом редакційно-видавничого процесу. Редактор, який відповідає за конкретне видання, працює водночас над багатьма аспектами багатогранного процесу редагування, водночас дбаючи й про удосконалення літературної форми авторського оригіналу. В залежності від складності видання, якості такого оригіналу, нерідко виникає необхідність розподілу праці видавничих працівників. Це буває у випадках, коли автор зазвичай не є фахівцем-філологом. Тоді залучений для цього літературний редактор, додатково до редактора, доводить такий авторський оригінал до кондиції передусім з літературного боку. Велика роль літературного редактора завжди відводилася у випадках колективного створення видавництвом значної кількості книжкових видань методом так званого заавторства, коли розповіді, скажімо, високопосадового державного (партійного) чиновника, артиста, учасника боїв тощо здійснює у формі літературного запису спеціально найнятий для цього журналіст чи письменник. Отже, літературне редагування - це одна із складових редакторської роботи, яку може здійснювати або один або кілька працівників. Четвертий. Наші погляди на літературне редагування, як на всього лиш один із видів, або ще точніше - аспектів редагування, що концентрується передусім у мовній і композиційній площині видання, цілком збігаються з поглядами західних теоретиків та практиків редагування. У працях дослідників, скажімо, із Великобританії, США і Канади, Польщі важко віднайти поняття «літературне редагування». Не фіксується цей термін, зокрема, в російсько-англійському та англо-російському «Глосарії видавничих і поліграфічних термінів», підготовленому Асоціацією Видавців Великобританії (Лондон, 1997)[53]. Термін Copy editor, скажімо, перекладається в цьому словнику як «редактор, який готує книгу до друку» (а не як літредактор, як це перекладено в підручнику В. Різуна). Тлумачення копіедітора як «особи, робота якої полягає в правці і підготовці тексту до друку» подається і в оксвордському виданні словника “Oxford Advanced Dearner’s Dictionaty. International Student’s Edition”[54]. Саме про різні аспекти редагування (смислове, політичне, мовне, стильове, технічне, художнє тощо) йдеться в опрацьованих автором цих рядків працях американських авторів Вільяма Коггіна та Лінетт Портер «Редагування для технічних професій» (Editing for the Technical Professions)[55], Флойда Баскетта, Джака Сіссота та Браяна Брукса «Мистецтво редагування» (“The Art of Editing”)[56], англійця Д. Доубтфіра «Креативне писання» (Creative writing)[57], поляка Я. Тржинадловського «Редагування. Текст. Мова. Опрацювання» (Edytorstvo. Tekst, jezyk, opracowanie)[58]. З огляду на це вважаємо за необхідне звернути увагу ще на одну деталь. У підручнику «Літературне редагування» В. Різуна вміщено більш ніж на три сторінки уривок із згаданої вище книги американських авторів Флойда Баскетта, Джака Сіссота та Браяна Брукса «Мистецтво редагування». Цей уривок названо «великою піснею про літературного редактора, яким він є в американській журналістиці». Вважаємо, що саме неправильний переклад з англійської слова «the Copyeditor» як «літературний редактор» (замість редактор) дав підстави авторові ствердити, що «словесна модель американського «копіедитора» у ЗМК не відрізняється від моделі нашого літредактора»[59]. П‘ятий. Усі підрадянські роки на теренах колишнього СРСР дисципліну, за якою навчали майбутніх журналістів і редакторів-видавців, називали «Літературне редагування» (в західних університетах такий курс здебільшого іменується «Редагування», «Редагування для…» (журналістів, технічних, гуманітарних спеціальностей) або просто «Мистецтво редагування»). Пояснення цьому справді радянському феномену А. Капелюшний дає так: «Оскільки навчальні плани й програми надсилали з Москви, там не могли дозволити, щоб до його складу (редагування – М. Т.) входили теми що порушують інші, крім літературного, аспекти редагування»[60]. В умовах, коли такі плани не змінювалися десятиліттями, видати посібник із цієї проблематики з іншою назвою було неможливо. Очевидно тільки цим можна пояснити той факт, що в першому посібнику українського автора Р. Іванченка, який називається «Літературне редагування», годі шукати окремого визначення поняття літературне редагування - його там немає. Книжка професора Іванченка присвячена просто редагуванню: кожна її сторінка проникнута аналізом сутності, природи, специфіки редагування, обсягу редакторської роботи, проведення всього творчого процесу. Не полемізуючи ні з ким, не зважаючи на тісні рамки затверджених згори назв навчальних дисциплін, Р. Іванченко, як й інший засновник української школи редагування Д. Григораш писали в своїх текстах «редагування», «зміст редагування», «обсяг роботи редактора», не звужуючи багатогранне коло редакторських обов‘язків означенням «літературне». Такий підхід, до речі, застосували й провідні російські дослідники цієї проблеми: М. Сікорський, К. Накорякіна, В. Свинцов, А. Мільчин. Вкладаючи в процес редагування широкий творчий або творчо-організаційний зміст, вони вели мову про редагування, а не про літературне редагування.
Інші види редагування У цьому підрозділі поведемо мову про ті усталені видавничою практикою види редагування, які ні з наукового, ні з практичного боку не викликають дискусій чи різночитань у дослідників з точки зору тлумачення термінів та їх змістового наповнення. Такими є, передусім, художнє і технічне редагування. Образно художнє редагування можна назвати естетичною вдяганкою текстової частини видання. Завданням цього виду редагування є відтворення ідеї того чи іншого видання такими зображальними засобами, які б сприяли виокремленню його серед безлічі видань і були логічно вмотивовані відповідно до виду видання, його тематики, структури, змісту, читацького призначення, матеріальної конструкції тощо. Така «вдяганка» передбачає виконання на професійному художньому рівні передусім обкладинки чи оправи майбутнього видання, а також основних елементів художнього оформлення – титулу (розгорнутого титулу), шмуц-титулів, заставок, кінцівок, заголовних літер, рідше – форзаців, закладок, капталів. Сюди входить також і значний перелік наявних у внутрішній частині видання різних видів зображального ряду – фотоілюстрацій, малюнків, рисунків, таблиць, графіків, діаграм, колонтитулів, вклейок, вставок. Повнота цього ряду, кількість зображальних засобів залежить від задуму видавництва, його фінансової спроможності й бажання зробити видання: звичайним, поліпшеним, подарунковим, мініатюрним, фоліантним чи ювілейним. Найголовнішим у художньому редагуванні є: оцінка варіантів оформлення обкладинки та інших елементів художнього оформлення, оцінка пробних відбитків відповідно до оригіналів, змістова відповідність видання художньому та поліграфічному відтворенню. Художній редактор у видавничому підрозділі, як правило, є спеціалістом із вищою художньо-поліграфічною освітою. Головним завданням технічного редагування є забезпечення реального втілення задуму щодо створення видання на високому художньому структурному, змістовому та поліграфічному рівнях виконання. Технічне редагування передбачає значний обсяг важливих операцій на різних етапах проходження авторського і видавничого оригіналу. Зокрема, на етапі підготовки його до складання: технічні параметри складання й верстки (формат, ширина набору шпальти, відступи, спуски, підверстки), шрифтову палітру складання (величина та гарнітура заголовків, підзаголовків, основного тексту; на етапі версток та сигнальних аркушів: аналіз якості складання, якості відтворення тексту та ілюстрацій, якості фальцювання аркушів, палітурних та оздоблювальних процесів, здійснюваних на поліграфічному підприємстві. Технічний редактор веде кожне конкретне видання від початку першого варіанту редакторського аналізу авторського оригіналу до отримання з друкарні сигнального примірника в дання. Наукове редагування. У ряді випадків, зважаючи на складність або архіважливість видання, яке готується до друку, виникає необхідність запрошення провідного спеціаліста в цій ти іншій галузі науки. Такий спеціаліст здійснює наукове редагування авторського оригіналу. Основне його завдання – аналіз, оцінка твору і виправлення неточностей з наукового погляду. За видами видань наукового редагування найчастіше потребують словники, довідники, енциклопедії, монографії з різних галузей знань, наукові періодичні видання, збірники наукових праць або доповідей та повідомлень на наукових конференціях, науково-популярні видання. Інколи наукове редагування замінюється поняттям титульного редагування. Ім‘я такого редактора зазначається на титульному аркуші, що слугує для читача гарантією високої якості й солідності видання. Постановники фільмів історичної тематики зазвичай запрошують до співпраці також відповідного фахівця зазначаючи його на титрах як наукового редактора або наукового консультанта. У відповідності з вимогами видавничих стандартів, ім‘я наукового редактора зазначається на титулі або на звороті титульної сторінки видання.
Висновки Перед тим, як запропонувати своє визначення поняття редагування та літературне редагування, варто, на наш погляд, ще раз з‘ясувати ту основу, яка випливає із здійсненого аналізу та викладених вище його результатів. З умовно виділених нами трьох груп розумінь дослідниками природи редагування (нормативного, творчого і творчо-організаційного) в останній, третій групі визначень, на нашу думку, найповніше враховано і сучасні тенденції розвитку видавничої справи й сучасні напрацювання в науці про видавничу справу та редагування. Таким чином, змістове наповнення багатогранного поняття редагування не може обмежуватися лише: а) перевіркою й виправленням помилок у тексті з точки зору його нормативності; б) творчими аспектами в роботі редактора з авторським оригіналом. Розширення діапазону тлумачення поняття редагування лише як творчого процесу додають у цьому випадку такі дії редактора: а) процес пошуку й відбору авторів; б) робота з автором після здійснення редакторського аналізу у плані оцінки теми та таку ж роботу щодо стану її розробки й удосконалення та виконання інших виробничих завдань в) вивчення кон‘юнктури видавничого ринку; г) промоція видання. Отож, наше визначення понять редагування та літературне редагування є таким. Редагування-це вид професійної діяльності, який передбачає послідовне виконання спеціально підготовленим працівником за результатами редакторського аналізу низки творчих та організаційно-технічних функцій на різних етапах підготовки й випуску конкретного видавничого, журналістського чи кіношного продукту і спрямований на удосконалення змісту та форми цього продукту з метою результативнішого сприйняття його користувачем. Літературне редагування– це різновид редагування, який передбачає послідовне виконання спеціально підготовленим працівником низки творчих функцій, спрямованих передусім на удосконалення мови, стилю, композиції, всієї структури конкретного видавничого, журналістського чи кіношного продукту. На нашу думку, такий підхід до розв‘язання проблеми мав би сприяти зближенню, а не роз‘єднанню, різних точок зору дослідників на предмет, зміст та складові редагування – одного із засадичних понять у теорії та практиці видавничої справи та редагування.
Література
[1] Капелюшний А. О. Редагування в засобах масової інформації: Навч. посібник. – Львів: ПАІС, 2005. – С. 9. [2] Абдуллин Р. Г. Теория и практика редактирования: Обзор научно-исследовательских работ. 1965-1969. – М., 1970. – С. 7. [3] Там само. – С. 8-10. [4] Іванченко Р. Г. Рукопис у редактора. – Харків: Ред.-вид. відділ Книжкової палати України, 1967. – С. 9. [5] Різун В. В. Літературне редагування: Підручник. – К.: Либідь, 1996. – С. 63. [6] Ожегов Е. Словарь русского языка. – 7-е изд. – М.: Советская энциклопедыя, 1968. - С. 665. [7] Большая Советская Энциклопедия. – 2-е изд. – Т. 36. – М.: БСЭ., 1955. – С. 238. [8] Словарь русского языка: В 4 т. - 2-е изд., испр. и доп. – Т. 3. – М., 1984. – С. 695. [9] Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.-Ірпінь: Перун, 2001. – С. 1021. [10] Іванченко Р. Рукопис у редактора. – Харків: Ред.-вид. відділ Книжкової палати України, 1967. – С. 9. [11] Мартынова О. В. Основы редактирования: Учеб. пособие. – М.: Академия, 2008. – С. 5. [12] Книга: Энциклопедия. – М.: БСЭ. – 1999. – С. 524. [13] Партико З. В. Загальне редагування: Нормативні основи: Навч. посібник. – Львів: Афіша, 2001. – С. 33. [14] Мильчин А. З. Методика редактирования текста: Учебник: Изд. 3-е, перераб. и доп. – М.: Логос, 2005. – С. 31. [15] Партико З. В. Зазнач. праця. – С. 13. [16] Там само. – С. 13-14. [17] Там само. – С. 26. [18] Мильчин А. Э. Методика... – С. 43. [19] Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования: Учебник. – М. : Высшая школа, 1971. – С. 24. [20] Накорякина К. М. Редактирование материалов массовой информации: Общая методика работы над текстом. – М. Изд-во МГУ, 1982. – С. 6. [21] Там само. [22] Мильчин А. Э. Методика реактирования текста. – С. 9. [23] Мильчин А. Э. Издательский словарь-справочник. – М.: Юристъ, 1998. – С. 331-332. [24] Огар Е. О. Українсько-російський та російсько-український словник-довідник з видавничої справи. – Львів: Палітра друку, 2002. – С. 152. [25] Іванченко Р. Г. Літературне редагування. – К.: Вища кола, 1981. – 248 с. [26] Іванченко Р. Г. Рукопис у редактора. – С. 16; Літературне редагування. – С. 13-14. [27] Абдуллин Р. Г. Зазнач. праця – С. 10. [28] Іванченко Р. Г. Рукопис у редактора. – С. 1196; Літературне редагування. – С. 15. [29] Григораш Д. С. Журналістика в термінах і виразах. - Львів: Вид-во при Львівському ун-ті ВО «Вища школа» - С. 203. [30] Лобода С. Н. Методика редактирования. – Луганск: Альма-Матер, 2004. – С. 5. [31] Типовое положение о подготовке рукописи к изданию. – М.: Книга, 1967. - С. 16; Див також: Справочник нормативных материалов для издательских работников. – М., 1969. - С. 92. [32] Справочник нормативных материалов для издательских работников. – С. 92. [33] Довідник працівника видавничого об‘єднання «Вища школа» / Упор. А. С. Кривошея. – К.: Вища школа, 1977. – С. 30-55. [34] Нормативные материалы по издательскому делу. Справочник. – М.: Книга, 1987. – С. 179. [35] Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования: Учебник. – М. : Высшая школа, 1971. – С. 25. [36] Былинский К.И., Розенталь Д. Э. Литературное редактирование. – 2-е изд. – М.: Искусство, 1961. – С. 12. [37] Феллер М. Д. Эффективность сообщения и литературный аспект редактирования. – Львов: Изд-во при Львов. ун-те ИО «Вища школа»,1978. – С. 7. [38] Капелюшний А. О. Зазнач праця. – С. 8. [39] Різун В. В. Літературне редагування: Підручник. – К.: Либідь, 1996. – С. 73. [40] Сикорский Н. М. Теория и практика редактирования: Учебник. – С. 253. [41] Былинский К. И., Розенталь Д. Э. Литературное редактирование. – С. 15; Былинский К. И. Литературное редактирование газеты. – М.: Гослитиздат, 1953. – 64 с. [42] Сенкевич М. П. Стилистика научной речи и литературное редактирование научных произведений. – 2.- изд. – М.: Высшая школа», 1984. - С. 21. [43] Литературное редактирование: Учебное пособие. - М.: Московский полиграфический институт, 1987. – 82 с. [44] Мильчин А. Э. Издательский словарь-справочник. – М.: Юристъ, 1998. – С. 194. [45] Огар Е. Українсько-російський та російсько-український словник-довідник з видавничої справи. – Львів: Палітра друку, 2002. – С. 224. [46] Зелінська Н. Теоретичні засади роботи редактора над літературною формою твору (літературне опрацювання тексту). – К., 1989. – С. 5. [47] Терехова В. Литературное редактирование. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1975. – С. 3-4. [48] Мильчин А. Э. Издательский словарь-справочник. - М.: Юристъ, 1998. – С. 194. [49] Різун В. Зазнач. праця. – С. 61. [50] Партико З. Зазнач. праця. – С. 28. [51] Капелюшний А. Зазнач. праця. – С. 9 [52] Див. статті «Термін», «Термінологія», «Словосполучення» в: Українська мова: Енциклопедія. – 2-ге вид.. – К.: Вид-во «Укр. Енцикл.» ім. М. Бажана., 2004; Літературознавча енциклопедія: У 2-х т. /Авт-уклад. Ю. І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007. [53] Glossary of Publishing Terminology / The Publishers Association UK, 1997 // http:www.osi.hu/cpd/resources/paglossaryRUS.htm [54] Oxford Advanced Dearner’s Dictionaty. International Student’s Editionю – P. 325. [55] Coggin W., Porter L. Editing for the Technical Professions. –Toronto, 1993. – 254 p. [56] Baskette F., Sissors J., Bruks B. Thr Art of Editing. – New York-London, 1982. [57] Doubtfire D. Creative writtind. – London, 1999. – 148 p. [58] Trzynadlowski J. Edytorstvo. Tekst, jezyk, opracowanie. Warszawa, 1978. - 174 s. [59] Різун В. В. Літературне редагування. – С. 73. [60] Капелюшний А. Зазнач. праця. – С. 6. |
