 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Багатоаспектність редагування
Микола Тимошик, д-р філол. н. проф. РЕДАГУВАННЯ: ДО ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТЕРМІНОСИСТЕМИ І ТЛУЧАЧЕННЯ ТЕРМІНІВ У НАУЦІ ПРО ВИДАВНИЧУ СПРАВУ ТА РЕДАГУВАННЯ Багатоаспектність редагування Не буде помилкою ствердити, що в значному за кількістю одиниць переліку термінів у науці про видавничу справу та редагування жодному іншому з них не „поталанило” так на розмаїтість і строкатість визначень як редагуванню. Існують десятки тлумачень лише термінологічних аспектів цього поняття й ще більше – думок, міркувань, дискусійних припущень та пропозицій тих учених, дослідників, практиків, хто має найбезпосередніше відношення до такого суспільного явища як пресо-, книговиданя, кіно-, радіо- телевиробництво. Особливо строкатою ця розмаїтість визначень постає з праць дослідників радянської і пострадянської школи редагування. Найтиповіші приклади наукової інтерпретації редагування можна навести такі: „сфера суспільно-політичної й ідеологічної праці”; „вид інтелектуального випробування рукопису”; „аналіз твору”; „діяльність, пов’язана з регулюванням інформаційно-комунікативних процесів у суспільстві”; „критичний аналіз твору з партійних, спеціальних чи видавничих позицій”; „приведення (тексту) у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами”; „остаточне опрацювання тексту перед здачею до складання з позиції сприймання”; «перевірка й обробка тексту як з точки зору політичної і фактичної, так і з точки зору літературної». Кожне з таких визначень свого часу, звичайно, було суспільно вмотивованим і мало право на існування. Однак у конкретиці сучасного стану розвитку самої видавничої справи та науки по неї, як також і завдань, що стоять перед конкретними носіями редакторської праці, окремо взяте тлумачення лише частково, а то й опосередковано, торкається глибини розуміння цього поняття, але не віддзеркалює його сповна. Причина такої ситуації криється в кількох площинах. Перша. Редагування протягом кількасотлітнього свого побутування стало багатоаспектним поняттям: це й різновид професійної діяльності, й система дій виконавця управлінських документів, і частина редакційно-видавничого процесу; це і творчість, і низка організаційних заходів та технічних операцій; це і навчальний предмет і складова відносно нової науки. Слова «редагування», «редагувати», «редактор» вживають у різних аспектах суспільної практики. Зокрема в конкретиці: а) внесення виправлення в текст б) підготовки висновку на твір щодо доцільності його публікації; в) керування діяльністю якимось періодичним друкованим органом; г) чіткого й точного формулювання власних думок та суджень; д) затвердження якогось важливого рішення із застереженням щодо необхідності певного редакторського шліфування; е) комп‘ютерної програми, що дає змогу змінювати, вдосконалювати збережений текст чи бази даних тощо. Друга. Змістові наповнення функціональних обов‘язків носіїв різних редакторських посад, їхніх конкретних виробничих завдань у реакціях газет, журналів, видавництв, радіо- і телебачення, як і в кіновиробництві, нерідко бувають різними. Редактор, скажімо, у видавництві, – це зазвичай творчий працівник; редактор у газеті (не ототожнювати з літературним редактором), – це керівник відділу та то й цілого редакційного колективу, отож, зазвичай, адміністратор, тоді як творчими працівниками тут віддавна вважаються кореспонденти, коментатори, оглядачі. Йдеться, таким чином, про необхідність глибокого усвідомлення дослідниками різних умов діяльності редактора, різних аспектів редагування. Нерозуміння або недооцінювання таких тонкощів практики книговидання і журналістики нерідко призводить до хибних теоретичних постулатів. Третя. Тлумачення цього терміна в історичному контексті нерідко змінювалося в залежності від цілей і завдань, які ставилися перед тими, хто готував конкретний твір для оприлюднення, а також від рівня потреби суспільства в друкованій продукції. Від початку заснування друкарства однією з перших редакторських посад був «ісправщик» (коректор). Друкарі шукали його, як правило, серед ученої братії при монастирях чи навчальних закладах. Головні завдання такого «ісправщика» пов‘язувалися із виявленням та усуненням на вже сформованих шпальтах неточностей і текстологічних помилок. В умовах тоталітарного суспільства процес редагування однозначно тлумачився як складова відповідальної партійно-ідеологічної роботи. Сутність її зводилася переважно до дотримання літературних вимог у роботі з рукописами, максимального наповнення і вивірення в текстах цитат партійних вождів, а також ретельного стеження за недопущенням у друк інформації про ті факти і явища дійсності, яка систематично фіксувалася в окремих списках-переліках колишнього радянського Головліту – спадкоємця Головного цензурного управління царської Росії. Творчі та організаційні аспекти редагування або недооцінювалися, або просто ігнорувалися. Натомість, у західному світі, де віддавна толеруються демократичні цінності, редагування завжди пов‘язувалося з творчістю і порівнювалося з мистецтвом. Отож, виходячи з вищевикладеного, важливо на початку розібратися в розмаїтості таких визначень, простежити еволюцію наукової думки до зближення різних підходів щодо змісту поняття редагування, його завдань та видів. При цьому автор ставить за мету безумовно враховувати сучасний стан розробки цієї проблематики не лише на колишньому радянському науковому просторі, а й у світі в цілому. Первісне розуміння сутності терміна р е д а г у в а н н я можна осягнути, заглибившись у його етимологію. Латинські дієслова redigo, redactum дослівно означають приводити, доводити в порядок; упорядковувати; робити достовірним. Французьке redaction складається з двох слів: red – знову і actio – діяти. Отож, спрощено тлумачити це поняття можна як повторну дію з метою удосконалення, наведення порядку після уже кимсь або власноруч зробленого. До етимології терміна закономірно звертаються чи не всі дослідники цієї проблеми. І теза про те, що головна ціль складного процесу редагування – приведення в певний прядок тексту - заперечень не викликає ні в кого. Складніше з інтерпретацією змісту, завдань та видів редагування. Нерідко, абсолютизуючи один із аспектів цього явища за рахунок недооцінки іншого, маємо цілковито різноманітну аргументацію, а, відповідно, й відмінне змістове наповнення визначень. І тут не можна не погодитися з думкою А. Капелюшного про те, що, «всі ці визначення ґрунтуються на різних підходах, на різному розумінні змісту, предмета редагування»[1]. Спроби систематизувати ці різні підходи на науковому просторі колишнього СРСР розпочалися ще в середині 60-х років минулого століття, коли в результаті гострих суперечок численних практиків і окремих теоретиків, передусім російської школи редагування, робилися перші спроби з наукової точки зору осмислити природу редагування, визначити його предмет, завдання, цілі. Тоді ще тільки нагромаджувався певний масив узагальнень і наукових знань із цієї проблематики. Адже «навіть у підручниках і навчальних посібниках із теорії і практики редагування, виданих до 1968 року, було відсутнім визначення цього поняття (редактор, реагування – М. Т.)»[2]. Тлумачення ж його в наявних на той час енциклопедичних і термінознавчих словниках були з наукового погляду неточними, неповними, однобічними. Наприкінці 60-х років у Москві Всесоюзна Книжкова палата зініціювала здійснення огляду опублікованих в СРСР науково-дослідних робіт за темою «Теорія та практики реагування». Результатом цього стала оглядова публікація Р. Абдулліна, в якій він умовно окреслює два типи підходів різних авторів до трактування ключового поняття означеної теми: занадто вузьке й занадто розширене[3]. Автор огляду детальніше зупинився на аналізі розробок і досліджень, які репрезентують перший підхід. З українських дослідників першим звернувся до цієї проблеми Р. Іванченко. Ретельно проаналізувавши хід суперечок практиків і теоретиків, що відбулися на той час, процес теоретичних пошуків природи редагування він умовно розділив на три напрямки: 1. обґрунтування необхідності редагування в процесі підготовки до друку того чи іншого видання, трактування його як виду суспільної діяльності, повернення в суспільство авторитету й поваги до редакторського фаху (Л. Чуковська, О. Кундзіч, С. Фрідман, Л. Серпілін); 2. спроби творчого застосування положень філологічної, зокрема, лінгвістичної науки для редакторської практики (К. Билінський, Д. Розенталь, Д. Григораш); 3. пояснення сутності редагування крізь призму особливостей природи творчого процесу, специфіку створення того чи іншого виду тексту (Г. Каплан, Ю. Ліхтенштейн, В. Максимова, С. Вавилова)[4]. Визначивши третій напрямок за найбільш перспективний, послідовник Р. Іванченка В. Різун у розділі «Поняття про літературне редагування» підручника «Літературне редагування» сконцентровує, з-поміж інших проблем, увагу на з‘ясуванні «природи творчого комунікативно-мовленнєвого процесу» розгляду «механізму творення тексту», оскільки, на думку вченого, «саме в особливостях творчого процесу письменників, журналістів та інших майстрів слова ховається специфіка редакторської роботи»[5]. Таким чином, досі йшлося про дві спроби комплексного аналізу сутності редагування: в основу першого брався аналіз підходів дослідників до трактування поняття редагування (Р. Абдуллін); в основу другого – напрямки теоретичних пошуків обґрунтування природи редагування (Р. Іванченко, В. Різун). Автор цих рядків здійснює третю спробу систематизації публікацій із цієї проблематики. Особливість її визначається двома аспектами. По-перше, з цієї проблематики охоплено наукові публікації за значно більший часовий проміжок, коли з об‘єктивних причин у науковій думці з‘явилися нові аспекти дослідження, нові дефініції й нові підходи. По-друге, в основу нинішнього аналізу покладено не підходи дослідників і не напрямки досліджень щодо з‘ясування природи редагування, а передусім сутнісне наповнення розуміння редагування. У цьому контексті автор виділив і увиразнив наявні в науковій і навчальній літературі різні розуміння, а відтак і тлумачення змісту реагування в такі три групи: перша – спрощений (нормативний) зміст редагування; друга - творчий (багатогранний) зміст редагування; третя - творчо-організаційний (усебічний) зміст редагування. Коротко зупинимося на кожній із цих груп розумінь. |
