ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Припинення шлюбу в різних цивільно-правових системах світу.

У теорії сімейного права під припиненням шлюбу розуміють зумовлене настанням певних юридичних фактів припинення на майбутнє правовідносин, що виникли між по­дружжям з юридично оформленого шлюбу.

Припинення шлюбу відрізняється від визнання його недійсним тим, що воно спрямо­ване в майбутнє, тоді як визнання шлюбу недійсним має зворотну силу і припиняє пра­вові наслідки шлюбу з моменту його укладення.

Згідно зі ст. 104 СК України, шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подруж­жя або оголошення його померлим чи внаслідок розірвання шлюбу.

За життя подружжя шлюб може бути припинений внаслідок волевиявлення одного чи обох із подружжя (опікуна недієздатних чоловіка, дружини) шляхом його розірвання (розлучення). Терміни «розірвання шлюбу» та «розлучення» розглядаються в теорії сі­мейного права і вживаються у правозастосовчій практиці органів РАЦСу та судів як си­ноніми.

Згідно з чинним законодавством, шлюб може бути розірвано за постановою органу РАЦСу або за рішенням суду.

Сімейний кодекс (ст. 106 і 107) передбачає такі випадки розірвання шлюбу органом РАЦСу:

1) за заявою чоловіка і дружини, які не мають дітей (ч. 1 ст. 106);

2) за заявою одного з подружжя, якщо другий з них визнаний безвісно відсутнім, не­ дієздатним, засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки (ч. 1 ст. 107).

Реєстрація розірвання шлюбу, передбачена ч. 1 ст. 106 СК України, здійснюється за наявності письмової заяви, в якій має бути зафіксована взаємна згода подружжя на це, й за відсутності в них дітей.

Орган РАЦСу не з'ясовує причин розлучення, не є його обов'язком і примирення по­дружжя.

Стаття 107 СК України передбачає підстави розірвання шлюбу органом РАЦСу за заявою одного з подружжя в таких випадках:

—визнання судом другого з подружжя безвісно відсутнім;

—визнання судом другого подружжя недієздатним;

—засудження другого з них за вчинення ним злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Воно проводиться лише в тому разі, якщо засуджений відбуває по­ карання в кримінально-виконавчій установі.

Шлюб розривається в судовому порядку, якщо один із подружжя, які не мають ді­тей, не дає згоди на це або коли дружина і чоловік мають спільних неповнолітніх дітей. Судом мають також розглядатися справи про розірвання шлюбу, якщо один з подружжя, заявляючи про свою згоду на розлучення, ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, тобто відмовляється подати до нього спільну заяву, не з'являється для реєстра­ції розлучення, а також якщо місце проживання одного з подружжя невідоме. Необхід­ність наділення другого з подружжя в цій ситуації правом звернення до суду пов'язана з тим, що інакше він не зможе добитися розлучення. Адже примусити з'явитися до органу РАЦСу особу, яка не бажає цього, неможливо.

Зазначені справи треба вважати різновидом розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя, якщо той з них, хто ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу, не за­явить про свою незгоду на розлучення в суді.

Розглядаючи заяву подружжя, яке має спільних дітей, про розірвання шлюбу суд, як і орган РАЦСу, при вирішенні питання про розлучення в адміністративному порядку, не повинен, як це випливає зі змісту ст. 109 СК України, з'ясовувати, чому дружина і чоло­вік бажають розлучитися.

Отже, єдиною метою розірвання шлюбу судом у передбаченому ст. 109 СК України випадку має бути захист прав та інтересів неповнолітніх дітей (у ч. З цієї статті йдеться лише про їхні права). А особисті та майнові права подружжя можуть захищатися як до, так і після розірвання шлюбу.

Розірвання шлюбу в судовому порядку провадиться тоді, коли вжиті судом заходи щодо примирення дружини і чоловіка виявилися безрезультатними, подружжя або один з них наполягає на цьому, а також якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає справжній волі дружини та чоловіка і що їхнє подальше сімейне жит­тя та збереження шлюбу між ними суперечило б інтересам одного з них або їхніх дітей, що мають істотне значення, а також те, що після розлучення не будуть порушені особис­ті та майнові права подружжя та їхніх дітей.

Припинення шлюбу, як відомо, передбачає припинення прав і обов’язків чоловіка та дружини на майбутнє. Припинення шлюбних правовідносин за законами зарубіжних країн відбувається, насамперед, унаслідок смерті одного з подружжя. У такому разі шлюб припиняється автоматично, інший з подружжя має право укладати новий шлюб. У деяких країнах, як вже зазначалося, існують обмеження щодо термінів реєстрації нового шлюбу жінкою, чоловік якої помер (Франція, Німеччина та інші країни континентальної правової сім’ї). Шлюб припиняється і на підставі визнання одного з подружжя померлим (Німеччина, Англія, США) або безвісно відсутнім (Франція).

За життя подружжя припинення шлюбу можливе шляхом розлучення, тобто розірвання його за певною встановленою законом процедурою. Ставлення до такого акту в різних країнах суттєво змінювалося в різні історичні періоди. Незалежно від того, що в Стародавньому Римі розлучення розглядалося як цивільно-правова угода й не вимагало спеціальної процедури, у країнах романо-германської правової системи, яка формувалася під пріоритетним впливом римського приватного права, погляди на розлучення суттєво відрізнялися. Більшість країн континентальної Європи є католицькими країнами, і, безумовно, на шлюбно-сімейні відносини істотно, вплинуло канонічне (католицьке) право, згідно з уявленнями якого розлучення або взагалі неприпустиме, або дозволяється не інакше, як рішенням церковних органів виключно за наявності суворо обмежених підстав. Сучасне законодавство щодо розлучення певною мірою лібералізоване, однак держава продовжує контролювати процес розлучення подружжя, оскільки вважається, що розпад сім’ї вкрай небажаний для суспільства, негативно на ньому позначається. Разом з тим, ця позиція поступово відступає з міркувань захисту інтересів людської особистості.

Закони зарубіжних країн допускають розірвання шлюбу, переважно, у судовому порядку за наявності певних підстав, основними з яких є безнадійний розпад сім’ї та винна поведінка одного з подружжя, яка дозволяє іншому ініціювати процедуру розлучення.

У деяких країнах розірвання шлюбу можливе за умови взаємної згоди чоловіка та дружини, якщо це не порушує істотних інтересів одного з них чи інтересів неповнолітніх дітей. Дозвіл на розлучення за взаємною згодою чоловіка та дружини теоретично ґрунтується на договірній теорії шлюбу. Якщо основою шлюбу є договір, то слід допустити можливість його припинення в будь-який час за погодженням сторін.

За законодавством ФРН розірвання шлюбу можливе тільки за умови встановлення факту невідворотного розпаду шлюбу. Мотивуючи своє спільне рішення про розлучення, подружжя не зобов’язане пред’являти докази такого розпаду шлюбних відносин. Однак на практиці такими доказами можуть бути: повне припинення шлюбних стосунків, безнадійність їх поновлення, тривале роздільне проживання подружжя. Кожен з подружжя в змозі ініціювати розлучення, якщо інший впродовж 3-х років проживає окремо від сім’ї. Суд може відмовити в розірванні шлюбу, якщо вирішить, що це зашкодить інтересам неповнолітніх дітей або якщо це спричинить істотні труднощі для одного з подружжя.

У Франції Цивільний кодекс допускає три приводи для розірвання шлюбу: взаємну згоду, припинення спільного сімейного життя та винну поведінку одного з подружжя.

Розлучення за взаємною згодою поділяють на розлучення—угоду та розлучення—смирення.

У першому випадку ініціаторами припинення шлюбу виступають обидва з подружжя; заяву про розірвання шлюбу суд може прийняти не раніше 6 місяців з дня реєстрації шлюбу; суд надає подружжю строк для примирення — подання такої заяви не підтвердять свого рішення розлучитися, то заява втрачає силу. Суд вправі відмовити в розірванні шлюбу, якщо дійде висновку, що внаслідок розлучення постраждають інтереси одного з них або інтереси неповнолітніх дітей.

У разі розлучення-смирення заяву подає один з подружжя, а інший немов би йому не заперечує та змиряється з його рішенням. У заяві про таке розлучення заявник повинен зазначити причини неможливості продовження сімейного життя, а той, що змиряється, — визнати їх наявність і дати згоду на розірвання шлюбу.

До заяви додається проект угоди між подружжям про врегулювання майнових відносин між колишнім подружжям, умови утримання й виховання ними дітей, виплати різноманітних компенсацій і т.ін.

Розлучення у зв’язку з припиненням спільного сімейного життя закон дозволяє у випадку, якщо подружжя протягом 6 років жили зовсім відокремлено один від одного або якщо один з них упродовж такого ж строку страждає душевним захворюванням, через яке відновлення подружнього життя уявляється неможливим.

Розірвання шлюбу внаслідок винної поведінки одного з подружжя можливе, якщо мова йде про вчинення ним подружньої зради чи злочину. Винна сторона буде зобов’язана сплатити іншій компенсацію за майнову та моральну шкоду, спричинену розлученням.

В Англії розірвання шлюбу можливе тільки за таких підстав: якщо шлюб визнано безнадійним, тобто якщо мала місце подружня зрада, або якщо поведінка одного з подружжя завдала іншому фізичної чи моральної шкоди та виключає можливість подальшого спільного проживання, або якщо відповідачем залишено сім’ю на строк не менше 2-х років і він не заперечує проти розлучення за бездоганної поведінки іншої сторони (позивача).

У США шлюб розривається тільки через суд, для звернення до якого необхідно мати ценз осілості, тобто прожити в певний час в одному штаті чи окрузі, а саме — у тому, де подається заява про розірвання шлюбу. Цей період різний у окремих штатах і становить від 6 тижнів до 2 років (найчастіше — 6 місяців). Мета такої вимоги — забезпечити можливість для суду штату об’єктивно розглянути обставини справи та винести справедливе рішення.

Раніше розлучитися у США було можливо тільки за умови винної поведінки однієї із сторін: постійного пияцтва, подружньої невірності, фізичного чи психічного насильства, залишення сім’ї або божевілля одного з подружжя. Після реформ законодавства 1960-х років стало допускатися й так зване «безвинне» розлучення у випадках, якщо доведено, що шлюб невідворотно розпався. Нині на практиці основними причинами для розлучення є: серйозне хронічне захворювання, яке унеможливлює подальше сімейне життя, подружня зрада, скоєння одним із подружжя кримінального злочину, що спричинило ув’язнення на тривалий строк, залишення сім’ї чи так званий невідворотний (безнадійний) розпад шлюбу.

Чоловік і жінка, які розлучаються, найчастіше самостійно досягають певних фінансових та інших домовленостей стосовно поділу майна, аліментних зобов’язань тощо та подають відповідну угоду до суду для розгляду. Суд схвалює таку угоду за умови, що вона виключає будь-який обман чи застосування примусу з боку одного з подружжя, її положення є чесними та достатніми, враховують життєві реалії. Схвалення судом такої угоди часто об’єднується з постановою суду про розірвання шлюбу.

У праві Франції, Англії та США існує так званий інститут сепарації (separation de corps, Separation, separation) — як правило, умовне, безстрокове призупинення дії шлюбу судом та одержання дозволу на роздільне проживання чоловіка і дружини. Іншими словами, подружня пара юридично оформляє роздільне проживання. Дійсність шлюбу не припиняється й чоловік і дружина не в змозі укладати іншого шлюбу, однак можуть наставати наслідки іншого характеру: припиняється обов’язок спільного проживання, не виникає режиму спільності на майно, що набувається за час такого роздільного проживання, та ін. В акті суду про встановлення режиму роздільного проживання врегульовуються питання майна та виховання дітей. Обидві сторони протягом цього періоду однаковою мірою відповідають за утримання дітей. Подружжя може обрати законне роздільне проживання як засіб перевірки того, чи є сенс подавати на розлучення. У багатьох випадках сепарація є попередньою стадією розлучення, хоча може закінчуватися й примиренням подружжя та збереженням сім’ї.

Відповідно до ст. 21 СК України, проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя, оскільки сі­мейне законодавство України визнає лише зареєстрований шлюб як факт, що породжує сімейні права та обов'язки. Водночас СК України містить у собі певні розбіжності сто­совно регулювання зазначених правовідносин, зокрема низка статей (наприклад, ст. 74, 91 СК України) закріплює такі самі майнові права для осіб, що знаходяться у фактичних шлюбних стосунках, як і для подружжя (право спільної сумісної власності на майно, право на утримання).

Укладення чоловіком і жінкою певного шлюбного обряду за звичаями тієї чи іншої народності або шлюбний релігійний обряд (вінчання) не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Дійсність шлюбу передбачає дотримання певних умов укладення шлюбу, тобто пе­редбачених законом обставин, які повинні обов'язково мати місце при укладенні шлюбу та за відсутності яких шлюб може визнаватися недійсним. До таких умов відносяться: 1) добровільність укладення шлюбу; 2) досягнення сторонами шлюбного віку (ст. 24 СК України).

Стаття 22 СК України встановлює шлюбний вік для осіб, які беруть шлюб, який для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. СК України запровадив відносно нову правову категорію — «право на шлюб» повнолітній особі, оскільки щодо неї не вирішується питання про зниження шлюбного віку (яке регулювала ст. 16 КпШС України), а лише надається право на шлюб або з моменту досягнення шлюбного віку або з моменту винесення судом рішення, якщо буде встановлено, що та­ким чином захищаються її інтереси. Суд розглядає заяву за правилами окремого прова­дження, передбаченими главою 33 ЦПК України, повідомивши про це батьків і піклува­льників неповнолітньої особи.

Крім умов, наявність яких необхідна для укладення шлюбу, в законодавстві та­кож визначаються обставини, які повинні бути відсутні, тому що їх наявність пе­решкоджає укладенню шлюбу. Перешкоди до укладення шлюбу наведені у стат­тях 25, 26 і ЗО СК України.

Шлюб укладається в державних органах реєстрації актів цивільного стану. Державна реєстрація встановлюється для забезпечення стабільності відносин між чоловіком та жі­нкою, охорони прав та інтересів подружжя, їх дітей, а також в інтересах держави та сус­пільства.

Чоловік та жінка, які вирішили укласти шлюб, особисто подають заяву про реєстра­цію шлюбу в будь-який державний орган реєстрації актів цивільного стану за їх бажан­ням. Якщо чоловік та (або) жінка не можуть через поважні причини особисто подати за­яву про реєстрацію шлюбу в орган РАЦС, то таку заяву можуть подати їхні пред­ставники, повноваження яких повинні бути нотаріально посвідчені (ст. 28 СК України).

Шлюб реєструється після закінчення одного місяця з дня подачі особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник державного органу РАЦС

дозволяє реєстрацію шлюбу до закінчення цього строку. У випадках вагітності нарече­ної, народження нею дитини, а також якщо існує безпосередня загроза для життя чолові­ка або жінки, шлюб реєструється в день подачі заяви.

Шлюб реєструється в приміщенні державного органу РАЦС. За заявою осіб, що бе­руть шлюб, його реєстрація може проводитися в іншому місці.

Недійсним визнається шлюб, що укладений за відсутності хоча б одного з передбаче­них у законі умов для його укладення або за наявності хоча б однієї з перешкод для його укладення, що закріплюється в СК України. Таким чином, недійсність шлюбу пов'язується з порушенням умов укладення шлюбу і не породжує прав та обов*язків подружжя.

Відповідно до ст. 39 СК України, за наявності яких обставин шлюб визнається не­дійним, незважаючи на ст. 37 СК України, з якою пов'язується дійсність шлюбу. Слід зазначити, що за СК України шлюб може бути визнано недійним двома шляхами: 1) в органах РАЦС; 2) в суді.

Аналізуючи зміст статей 37, 39—41 СК України, можна дійти висновку щодо наяв­ності у СК України трьох видів підстав визнання шлюбу недійсним: 1) вчинення сторо­нами під час укладення шлюбу істотних порушень умов вступу в шлюб, внаслідок чого він визнається недійсним і без рішення суду; 2) визнання шлюбу недійсним за рішенням суду (ст. 40); 3) можливість визнання шлюбу недійсним за рішенням суду (ст. 41).

Стаття 39 СК України передбачає поняття та порядок визнання шлюбу абсолютно недійсним, тобто шлюбу, який укладений усупереч встановленим законом перешкодам до їх укладення. До абсолютно недійсних шлюбів належить шлюб: 1) зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; 2) зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сес­трою; 3) зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

Орган РАЦС за заявою заінтересованої особи анулює актовий запис про шлюб, заре­єстрований з особою: 1) яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; 2) яка є родичем прямої лінії споріднення, або є рідним братом чи сестрою; 3) яка визна­на недієздатною.

Відповідно до ст. 40 СК України, шлюб визнається недійсним за рішенням суду, як­що він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.

Шлюб не визнається недійсним, якщо до моменту розгляду судом справи відпали ті обставини, які в силу закону перешкоджали його укладенню [неповнолітній чоловік (дружина) досяг повноліття; помер чоловік (дружина) за попереднім шлюбом або шлюб з ним розірвано; особи, які вступили у фіктивний шлюб, фактично утворили сім'ю].

Стаття 41 СК України передбачає можливість визнання шлюбу недійсним за рішен­ням суду, до яких відносять шлюби, якщо вони були зареєстровані: між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною; між двоюрідними братом та сестрою, між тіткою, дядь­ком та племінником, племінницею; з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків; з особою, яка не до­сягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

На відміну від ст. 40 СК України, яка містить імперативну норму про обов'язковість визнання шлюбу недійсним у судовому порядку, ст. 41 встановлює лише можливість, а не обов'язковість цього. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дру­жини або народження дитини у шлюбі між: усиновлювачем та усиновленою ним дити­ною, між двоюрідним братом і сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінни­цею, з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано права на шлюб.

Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його укладення (ст. 44 СК України). Цим самим анулюються всі права і обов'язки, які виникли з момен­ту реєстрації цього шлюбу.

Стаття 48 СК України передбачає випадки визнання шлюбу неукладеним. До неук-ладених шлюбів відносяться шлюби, які зареєстровані з порушенням процедури реєст­рації шлюбу, тобто у випадку реєстрації шлюбу у відсутності нареченої і (або) наречено­го. Отже, для визнання шлюбу недійсним суттєвим є відсутність фактичного складу позитивних умов його укладення або наявність хоча б однієї з негативних умов, а для визнання шлюбу неукладеним суттєвим є порушення самої процедури реєстрації шлю­бу, тобто його реєстрація у відсутності нареченої (або) нареченого.

Фактичні шлюбні відносини. Відповідно до ч. 1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, на­буте ними під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власно­сті, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Отже, ч. 2 ст. 74 СК України поширює на осіб, які не перебувають у шлюбі між со­бою, але проживають однією сім'єю, положення СК України, пов'язані з набуттям за час спільного проживання права на придбання майна, що регулюють аналогічні відносини між особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. Однак наведене положення су­перечить правилам ч. 2 ст. 21 СК України, які встановлюють, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Виходячи ж того, що деякі особи спільно проживали до 2004 р., то це положення має бути врахованим у подальшому при розподілі спільно набутого ними майна, оскільки закон не має зворотної дії в часі. В іншому випадку, чоловіку та жінці, які проживали спільно однією сім'єю до 2004 р. і які матимуть намір укласти договір після 2004 р., не­обхідно відмежовувати майно, придбане до 2004 р., і визначити в договорі його режим окремо або встановлювати режим на все придбане ними майно. При цьому в договорі необхідно встановлювати час, з якого розпочалося спільне проживання чоловіка та жінки.

Шлюбний договір може розглядатися як згода подружжя або наречених щодо вста­новлення їх майнових прав та обов'язків після укладення шлюбу.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя мають право за власним бажанням укласти договір (шлюбний договір) щодо вирішення питань життя сім'ї, яким регулюються майнові відносини між подружжям, у тому числі визначаються їхні майнові права та обов'язки як батьків (ст. 92 СК України).

СК України обмежує зміст шлюбного договору. Так, в ч. 1 ст. 93 СК України шлюб­ний договір регулює майнові відносини між подружжям та визначає їх майнові права і обов'язки. Поза змістом договору залишились особисті немайнові відносини подружжям та відносини між подружжям та дітьми. Тому такі умови, як право кожного з подружжя на віросповідання або виховання в дітях прихильності до якоїсь певної релігії не можуть входити до змісту шлюбного договору.

Пряму заборону СК України регулювати особисті відносини подружжя шлюбним договором можна пояснити тим, що: 1) особисті права і обов'язки подружжя безпосере­дньо встановлюються законом, вони невіддільні від особи носія; 2) договором можуть передбачатись лише ті обов'язки сторін, які можливо виконати в примусовому порядку, якщо виникне така необхідність.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, який встановлений за­коном. Ця норма захищає майнові права дитини, тому батьки не мають права в договорі передбачити положення, яким накладалась би заборона дитині набувати майно у влас­ність, на проживання в певному місці тощо.