ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Міжнародні стандарти у сфері альтернативних покарань

1 23

Токійські правила рекомендують заохочувати участь громадськості в процесі застосування мір, не пов'язаних з тюремним ув’язненням, яке слід розглядати як надання членам суспільства можливості зробити свій внесок у справу захисту інтересів суспільства. Правила орієнтують на регулярне проведення конференцій, семінарів, симпозіумів та інших заходів, які сприяють усвідомленню громадськістю необхідності її участі у справі не пов'язаних з тюремним ув’язненням мір, а також на широке залучення засобів масової інформації з метою вироблення у громадськості конструктивного підходу до альтернативних заходів. Правилами окремо рекомендовано добровольцям, що беруть участь у роботі із засудженими, пройти необхідну підготовку, страхуватися від нещасних випадків, тілесних ушкоджень при виконанні своїх обов'язків. Їм необхідно відшкодовувати дозволені витрати, які вони несуть при виконанні своєї роботи.

Правила рекомендують державам регулярно проводити дослідження проблем заходів, не пов'язаних з тюремним ув’язненням і з урахуванням їх результатів планувати і здійснювати відповідні програми щодо широкого впровадження альтернативних мір у практику судових і правоохоронних органів.

Ряд важливих міжнародно-правових документів був розроблений в рамках Ради Європи – Європейська конвенція про здійснення нагляду за умовно засудженими і умовно звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964 р., Резолюція (65) 1 про відстрочку вироку, пробацію та інші міри покарання, альтернативні ув’язненню, Резолюція (76) 10 про деякі міри покарання, альтернативні ув’язненню. Ці нормативні акти, проте, торкалися лише окремих аспектів проблеми. Тому в 1992 р.

19 жовтня Комітет Міністрів Ради Європи прийняв рекомендацію № R (92) 16 «Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів» [19, с. 5-25], які покликані стати основою для національних законодавчих органів і практиків щодо застосування мір, не пов'язаних з позбавленням волі. Важливим є те, що, на відміну від Токійських правил, Європейські правила містять набагато докладніші рекомендації щодо методів роботи виконавчих органів, участі в їх діяльності громадськості, приватних осіб, про кадри і підбір персоналу служб, виконуючих покарання без ізоляції від суспільства.

Згадані міжнародні стандарти, як і Токійські правила, мають рекомендаційний характер і не відносяться до числа міжнародних договорів або загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Тому їх положення можуть бути реалізовані в Україні тільки опосередковано, шляхом включення до вітчизняного кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.

Ухвалені міжнародним співтовариством рішення і проведені дослідження у сфері практики застосування кримінальних покарань дозволили на черговому IХ Конгресі ООН, що відбувся в травні 1995 р. в Каїрі, провести порівняльний аналіз і дати всебічну характеристику нев'язничих і в'язничих санкцій, наслідків застосування альтернативних тюремному ув’язненню покарань для процесу декриміналізації суспільства, зменшення кількості ув'язнених і рецидивної злочинності, економічних, людських і соціальних витрат для контролю над злочинністю. Конгрес схвалив значне поширення в багатьох країнах світу таких санкцій, як штраф, громадські роботи, умовне засудження, обмеження волі, пробація, спеціальна опіка або нагляд та інших традиційних і новітніх санкцій, пов'язаних з різним ступенем і формою нагляду за засудженими, які протягом десятилітть довели свою високу попереджувальну ефективність.

Підводячи підсумок викладеному у другому розділі, можна стверджувати, що існуюча в даний час система альтернативних покарань, попри їх численні переваги, на жаль, залишається недостатньо реалізованою як в санкціях статей Особливої

частини КК, так і в практичній діяльності судів і кримінально-виконавчої системи. Окремі альтернативні покарання (виправні роботи) в сучасних соціально-економічних умовах практично втратили свій карально-виховний потенціал і підлягають виключенню з кримінального законодавства. Інші – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі – здатні виконувати завдання боротьби зі злочинністю і їх існування залишається кримінологічно виправданим. З іншого боку, застосовуються вони недостатньо активно, тому з метою активізації процесу їх впровадження в судову практику необхідно, по-перше, розширити законодавчі можливості призначення кримінальних покарань даної категорії (включаючи введення вислання, передбачення можливості застосування конфіскації майна в якості основного покарання, розширення переліку обов’язків і правообмежень, що можуть покладатися на звільнених від відбування покарання з випробуванням) і, по-друге, створити налагоджений механізм процесу їх виконання, розширивши відповідні повноваження органів і установ виконання покарань без ізоляції засуджених від суспільства і зміцнивши їхню матеріальну базу.
усні санкції, такі, як зауваження, догана і попередження;
умовне звільнення від відповідальності;
покарання, пов'язані з поразкою в громадських правах;
економічні санкції і грошові покарання, такі, як штрафи (разові і у розмірі денної зарплати);
конфіскація або постанова про експропріацію;
компенсація жертві;
умовне покарання або покарання з відстрочкою;
умовне звільнення і судовий нагляд;
ухвала про виконання суспільно корисних робіт;
направлення до виправної установи з обов'язковою щоденною присутністю;
домашній арешт;
будь-який інший вид поводження, не пов'язаний з тюремним ув’язненням;
яке-небудь поєднання перерахованих вище мір.

Після вступної частини, що містить загальні положення, Токійські правила зупиняються на стадії попереднього слідства, де рекомендують поліції, прокуратурі та іншим правоохоронним органам, що займаються розслідуванням злочинів, звільняти правопорушників від кримінальної відповідальності у випадках відсутності необхідності застосування до них заходів покарання в цілях захисту прав жертви, суспільства і попередження злочинності. Правила указують, що попереднє ув’язнення повинно використовуватися як крайній захід і орієнтують суди і правоохоронні органи на широке застосування альтернатив попередньому ув’язненню.

На стадії судового розгляду Токійські правила рекомендують суду зосереджувати підвищену увагу на характеристиці особистості підсудного, з метою чого пропонують (по можливості) проводити соціальне обстеження особистості зі складанням і аналізом відповідної доповіді.

Далі Правила розглядають період після виголошення вироку і можливість заміни позбавлення волі альтернативними мірами після виголошення обвинувачувального вироку.

Нарешті, Правила визначають вимоги, які повинні пред'являтися до поводження з правопорушниками при застосуванні альтернативних мір.

На всіх стадіях повинна забезпечуватися пошана людської гідності правопорушника. Правила повинні застосовуватися без якої-небудь дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, віку, мови, релігії, політичних та інших

переконань, національного або соціального походження, власності, місця народження або іншого стану.

У процесі застосування не пов'язаних з тюремним ув’язненням заходів дотримується право правопорушника на особисте життя, а також право на особисте життя сім'ї правопорушника. Особова справа (досьє) правопорушника повинна вестися суворо конфіденційно. Доступ до нього обмежується особами, що безпосередньо займаються розглядом справи, або іншими належним чином уповноваженими особами.

При призначенні і застосуванні альтернативних мір правопорушнику повинна бути забезпечена можливість звернення із запитами або скаргами до судового або іншого компетентного незалежного органу.

Пильну увагу Правила надають нагляду за правопорушниками, який відповідно до ст. 10.1 має на меті скоротити рецидив правопорушень і сприяти такому включенню правопорушника в життя суспільства, який би звів до мінімуму вірогідність повторного вчинення злочинів. Для кожного окремого випадку рекомендується передбачати найприйнятніший вид нагляду і поводження, який періодично слід переглядати і за необхідності корегувати. В рамках конкретної не пов'язаної з тюремним ув’язненням міри розробляються і здійснюються такі заходи, як індивідуальна робота, групова терапія, програми за місцем проживання правопорушника і особливе поводження з різними категоріями правопорушників.

Токійські правила передбачають можливість зміни або скасування мір, не пов'язаних з тюремним ув’язненням, при порушенні умов, що підлягають виконанню правопорушником. При цьому Правила обумовлюють, що сама по собі неефективність міри, не пов'язаної з тюремним ув’язненням, не повинна автоматично призводити до застосування тюремного ув’язнення. У цій ситуації компетентний орган повинен розглянути питання про застосування іншої не пов'язаної з тюремним ув’язненням міри, і покарання у виді тюремного ув’язнення

може бути застосоване лише після того, як всі відповідні альтернативні міри будуть вичерпані.

Особливе значення надається Правилами кваліфікації персоналу, що веде роботу з засудженими без позбавлення волі. Наголошується на необхідності забезпечити його професійну підготовку, відповідне службове положення, належні оклади і пільги і надавати широких можливостей для просування по службі.

частини КК, так і в практичній діяльності судів і кримінально-виконавчої системи. Окремі альтернативні покарання (виправні роботи) в сучасних соціально-економічних умовах практично втратили свій карально-виховний потенціал і підлягають виключенню з кримінального законодавства. Інші – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі – здатні виконувати завдання боротьби зі злочинністю і їх існування залишається кримінологічно виправданим. З іншого боку, застосовуються вони недостатньо активно, тому з метою активізації процесу їх впровадження в судову практику необхідно, по-перше, розширити законодавчі можливості призначення кримінальних покарань даної категорії (включаючи введення вислання, передбачення можливості застосування конфіскації майна в якості основного покарання, розширення переліку обов’язків і правообмежень, що можуть покладатися на звільнених від відбування покарання з випробуванням) і, по-друге, створити налагоджений механізм процесу їх виконання, розширивши відповідні повноваження органів і установ виконання покарань без ізоляції засуджених від суспільства і зміцнивши їхню матеріальну базу.

Пробація

Пробація — це доволі “молода” концепція поводження зі злочинцями, історичний розвиток якої почався в XIX ст.

Поява пробації була обумовлена важливими соціальними і культурними тенденціями. Пенальні реформи базувалися на ідеях гуманітаризму, поєднаних з висновками щодо неспроможності в'язниці повернути злочинців до суспільства як повноцінних його членів. Питання боротьби зі злочинністю стали аналізуватися у термінах покращення соціальних умов та створення дієвих соціальних служб для певних категорій населення. Ресоціалізація злочинців почала розглядатися як головна мета кримінальної політики.

Можна сказати, що пробація — це англосаксонський винахід, який отримав розповсюдження по всьому світові. Англійські та американські заходи можуть розглядатися як перші гуманістичні кроки щодо відвернення злочинців від в'язниці з одночасним спостеріганням за ними та проведенням соціальних заходів.

Велику Британію можна вважати колискою сучасних ресоціалізаційних поглядів, хоч сам термін “пробація" отримав своє розповсюдження завдяки діяльності американських послідовників гуманістичних ідей.

Перші спроби створити відповідні агенції та інституції були зроблені в Англії. На початку 1820-х pp. Ворвікширський магістрат почав використовувати винятково формальне покарання для неповнолітніх у виді одного дня ув'язнення з одночасною передачею правопорушників під нагляд роботодавців або батьків. Окремі судді (М.Гілл, К.Кокс) за своєю ініціативною почали впроваджувати цю практику в діяльність своїх судів. Варто зазначити, що з самого початку особи, які брали правопорушників на поруки, були волонтерами.

Пізніше представники деяких релігійних громад,з дозволу поліцейських судівздійснювали нагляд за дорослими злочинцями, які вчиняли злочини внаслідок зловживання алкоголем. Вікторіанська епоха була часом зростання занепокоєння моральною деградацією нового робітничого класу, тому саме призначення місіонерів при поліцейських судах стало головним напрямком „врятування" п'яниць. Місіонери визначали тих правопорушників, які могли б виправитися в умовах вільного суспільства. Практика дала свої результати, і станом на 1900 р. в міських судах Англії працювало більше сотні місіонерів.

Зародження американської служби пробації пов'язується з іменем Джона Огастуса, чоботаря з Бостона. У 1841 р. він взяв на поруки правопорушника, який скоював злочини через зловживання алкоголем. Д. Огастус представив свої ідеї Вашингтонському товариству тверезості, членом якого він був. Ці ідеї в подальшому були позитивно оцінені судами Бостона.

Д.Огастус звільняв правопорушників під заставу, яка вносилася завдяки його власному бізнесу. За період 1842-1858 pp. він взяв на поруки 1152 чоловіка та 794 жінки. Серед перших 1100 пробаціонерів тільки один не виконав своїх зобов'язань перед поручителем та судом. Завдяки його філантропічній діяльності була народжена концепція пробації, яка суттєво вплинула на американську систему кримінальної юстиції. У 1897 р. систему пробації запровадив штат Міссурі, в 1898 р. - Вермонт, в 1899 р. - Іллінойс, Мінесога та Вайомінг, в 1900 - Нью-Джерсі.

Велика Британія зробила кроки щодо законодавчого закріплення концепції пробації у 1907 p., коли було прийнято закон “Про пробацію злочинців.

Як було зазначено в законі, якщо будь-яка особа постала перед судом за скоєння злочину і вина її доведена у встановленому порядку, суд, беручи до уваги персональні характеристики, минуле, вік. стан здоров'я злочинця або нетяжкий характер скоєного злочину, може прийняти одне з наступних рішень: (1) припинити провадження по справі; або (2) умовно звільнити злочинця (з гарантіями або без них) за умови, що злочинець буде добре себе поводити в суспільстві. Інакше він знову в будь-який час може постати перед судом для винесення обвинувального вироку, але не пізніше трьох років після проголошення рішення суду про застосування умовного засудження.

Пробаціонер, відповідно до Закону, мав низку зобов'язань:

1) утримуватися від контактів зі злочинцями та іншими особами, які могли б спричинити на нього негативний вплив, та не відвідувати небажані місця;
2) утримуватися від вживання алкоголю, якщо злочин був скоєний через зловживання алкоголем або під його впливом;
3) взагалі вести чесне життя та працювати.
Закон змінив попередню практику випадкових зустрічей місіонерів на роботу постійних офіцерів, які призначалися місцевою владою для виконання пробаційних ордерів, що видавалися судами1.

У Законі 1907 р. було зазначено, що обов'язками офіцерів пробації є:
1) відвідувати осіб, які перебувають під наглядом, або отримувати від них інформацію з періодичністю, що встановлюється пробаційним ордером або частіше, якщо це вважає за необхідне офіцер пробації;
2) спостерігати за дотриманням пробаціонером своїх обов'язків;
3) надавати суду інформацію щодо поведінки пробаціонера;
4) надавати пробаціонеру поради, сприяти йому, бути дружнім до нього та коли це потрібно, докладати зусиль у пошуках роботи для пробаціонера.

У 1925 р. наявність служби пробації у кожному британському суді стала обов'язковою.

Спостерігалося стрімке зростання значущості служби. У 1908 р. було видано 8 тис. наказів про направлення на пробацію (пробаційних ордерів). 15 тис. — у 1925 p., 19 тис. — у 1933 р. Важливим є те, що служба апробації у цей час відійшла від своєї релігійної основи у напрямку перетворення на публічну службу кримінальної юстиції з відповідними спеціалістами — офіцерами пробації. Пробація залишилася місцевою службою, а контроль за її діяльністю було покладено на Міністерство внутрішніх справ.Водночас було засновано пробаційну інспекцію. Система пробації розповсюдилася по усім англійським колоніям та домініонам.

У 1948 р. в Англії було прийнято Закон “Про кримінальне судочинство”. Він анулював усі попередні законодавчі акти щодо пробації та по-новому почав створювати механізми функціонування служби, включаючи організаційну структуру, процедури, фінансування.

Піднесення реабілітаційного ідеалу, який суттєво вплинув на розвиток концепції пробації, мало місце з початку XX ст. до кінця 1950-х pp.. що супроводжувалось розвитком наукової пенітенціарної думки і розбудовою відповідних управлінських структур. В США цей період отримав назву “Прогресивна Ера”. Післявоєнна західна кримінологія, соціологія, психологія та державне управління показали “оптимізм” щодо можливостей ресоціалізації злочинців, що було обумовлено стрімким розповсюдженням альтернативних санкцій. Це призвело до появи феномену, відомого як “експансія апробації”, “розбудова імперії апробації” або “рух за обмеження використання ув'язнення”. В 1950-1952 pp. це відобразилося в активній діяльності ООН щодо розповсюдження у світі досвіду діяльності служб пробації.
Варто сказати, що зазначена вище формула — надавати злочинцю поради, сприяти йому та бути дружнім до нього є фундаментальною ідеєю служби пробації. У подальшому ця ідея зазнала глибокого переосмислення та поступилася своїм місцем “нагляду за злочинцями та соціальній роботі з ними”.

1 23