 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Англійська буржуазна революція та її значення для європейської журналістики.
Англійська буржуазна революція XVII ст. була визначною подією всесвітньої історії. Вона належить до числа класичних буржуазних революцій, наслідком яких було утвердження буржуазного ладу у всій Європі. Найбільшою з них була Французька революція кінця XVIII ст. Англійська революція XVII ст. передувала їй, була її прообразом; вона перша з усією виразністю виявила як характерні риси буржуазної революції, так і своєрідність буржуазного ладу, який утвердився в результаті її перемоги; вона була революцією, в якій проти пануючої феодальної меншини піднялася переважна за чисельністю маса англійської нації. Молодий, прогресивний клас буржуазії був гегемоном революції, брав безпосередню участь у її битвах, висунув, правда не в раціоналістичній формі, а в релігійній оболонці, буржуазно-демократичні завдання революції, спрямованої проти феодалів та їх голови - короля. Суттєвою особливістю Англійської революції була участь в ній прошарку нового дворянства, що виділило зі свого середовища енергійних керівників революції (Кромвель та ін.) Але вирішальну роль в Англійській революції зіграли народні маси. Селянство, міські ремісники, сільський і міський плебс винесли на своїх плечах весь тягар революційної боротьби. Це вони виступали проти феодалів і феодального уряду в численних повстаннях, що відбувалися в Лондоні та інших місцях напередодні та до революції, вони були тим резервуаром, з якого черпала ресурси революційна парламентська армія; завдяки їх участі в революції парламент зміг розбити прихильників короля і відправити його самого на ешафот. Народні маси Англії висунули в буржуазній революції XVII ст. більш виразні і ясні програмні вимоги в порівнянні з попередньою ранньою буржуазною революцією в Нідерландах. Зокрема, вимога наділення селян землею знайшла відображення в ході революції як в численних документах революційної армії, так і в публіцистичній літературі левеллерів і особливо дигерів. Ці політичні угруповання робили також спроби внести деяку організованість у виступи народних мас, частково керували їх боротьбою. Однак народні маси і в Англійської революції виступали все ж таки недостатньо організованими, вони не змогли забезпечити собі плоди перемоги над феодалами; революція і за соціальними, і за політичними результатами виявилася не демократичною, а вузько буржуазною, що носить компромісний характер. Буржуазія була лише тимчасовим союзником народних мас. Коли феодальний супротивник був розбитий, буржуазія поспішила використати перемогу у своїх власних інтересах. Нове дворянство - союзник буржуазії - проявило особливу корисливість в аграрному питанні. Воно хотіло мати в своїх руках всю землю і вільно господарювати на ній без будь-яких феодальних утисків; перетворення маси залежного селянства у вільних і самостійних дрібних земельних власників зовсім не входило в його розрахунки. Конфлікт буржуазії і нового дворянства з народними масами мав своїм наслідком спочатку перехід буржуазної республіки до протекторату, а потім реставрацію монархії Стюартів. Подальша боротьба буржуазії і пов'язаних з нею землевласників зі Стюартами відбувалася вже без участі народних мас; буржуазія навмисно прагнула утримати народні маси від нової революції, хоча окремі народні виступи відбувалися і під час реставрації, і побічно буржуазна опозиція користувалася ними в своїй боротьбі з феодальною реакцією. Таким чином, в Англійській революції яскраво проявляються обидва етапи, які зазвичай спостерігаються в буржуазних революціях: перший етап - широкий загальнонаціональний рух проти купки феодалів за участю народних мас під керівництвом буржуазії і другий етап - відхід буржуазії від союзу з народними масами та її компроміс із земельною аристократією . Переворот 1688 р. був типовим прикладом такого компромісу верхівки буржуазії з найбільшими землевласниками. Пізніше перехід буржуазії від союзу з народними масами до компромісу з дворянством виявить і Французька революція кінця XVIII ст., хоча вже з низкою особливостей, що випливають переважно з більш розвинених і зрілих суспільних відносин, частково з особливостей історичного розвитку Франції. Дуже важливим є питання про міжнародне значення Англійської революції. Цілком безперечно, що вона вплинула на подальшу історію європейського та американського континентів. Англійська революція визначила долі сусідніх країн - Ірландії і Шотландії, включених остаточно в цей час в систему Англійської держави та англійського капіталізму, поширила буржуазні відносини, які перемогли в Англії, також на її північноамериканські колонії (хоча останнім потім і довелося зробити нову буржуазну революцію проти своєї метрополії - буржуазно-аристократичної Англії), викликала сильні відгуки в інших країнах (у роки «парламентської Фронди» у Франції, повстання в Каталонії, тимчасової перемоги республіканців в Голландії і т. д.). Але все ж Англійська революція XVII ст. не призвела до революційного вибуху в інших країнах на континенті Європи. У Голландії буржуазна революція відбулася набагато раніше, і виникнення буржуазного ладу в Англії породило лише досить складні англо-голландські відносини, в яких відбилися з усією силою як суперництво двох буржуазних націй, так і політична співпраця англійських і голландських республіканців - з одного боку, англійських і голландських монархістів - з іншого. Велика англійська революція здійснила величезний вплив на розвиток журналістики. Крім того, не буде перебільшенням сказати, що саме в цей період уперше був продемонстрований тісний зв’язок потужного соціального руху з потребами, цілями та завданнями журналістики. У роки англійської революції формується й отримує конкретно-історичне наповнення лозунг свободи преси в усій його внутрішній суперечливості та зовнішній привабливості. У роки революції виразно виявилося прагнення ворогуючих ідейно-політичних сил використати слово, текст задля досягнення своїх цілей, водночас змусивши замовкнути своїх реальних і потенційних противників і опонентів. Революція дала великий поштовх зростанню різноманітних видів друкованого слова в Англії. Так, за свідченням англійського бібліографа Джорджа Томсона, у 1641 – 1663 рр. у королівстві Британія було видано 22 тис. 255 назв різних друкованих видань, тиражі яких, як на той час, були досить великими. Загальна кількість назв листків новин, які були видані в ці роки, досягла 7 тис. 216 назв. Такий розмах друкарсько-видавничої справи в Англії у цей період був обумовлений, по-перше, розпуском Зоряної палати з 1 серпня 1641 р., по-друге, припиненням (принаймні попервах) контролю держави за виданням друкованої продукції, по-третє, зростанням кількості видавців, друкарень, авторів, які прагнули звертатися до народу з передовими ідеями, по-четверте, розширенням читацької аудиторії. У листопаді 1641 р. англійці вперше одержали можливість дізнаватись про парламентські новини із щотижневика Семюеля Пека «Основні події, що відбуваються в теперішньому парламенті». До появи газети Пека фрагменти промов, які виголошувалися у палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але щотижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року у нього з’явився конкурент «Діурналій, або Основні події, що відбуваються в парламенті», а до початку 1642 р. уже п’ять подібних щотижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що розкуповувався. Одні з таких видань прожили кілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випускові. Що стосується памфлетної публіцистики, то вона була представлена величезною кількістю назв і цілої плеяди імен. Так, М. Нідхем, про якого мова піде нижче, окрім видання газет, активно займався памфлетною творчістю. Широко відомий його памфлет «Захист справи англійської республіки», написаний після страти короля Карла 1. Починаючи з 1642 р. і до повалення Стюартів, ні у короля, ні у парламенту не було сил, щоб приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій: той же Семюель Пек, закликавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в’язниці. Проте репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їхня кількість вимірювалась 17, а в 1649 р. – 24. Після страти короля й встановлення республіки в Англії розпочався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського щотижневика «Милосердний вісник» Джорджа Уортона і Семюеля Шеппарда та прийняття у вересні 1649 р. «Акта про регулювання преси» призводять до зникнення монархістської преси. Зароджувана журналістика була доволі суперечлива та неоднорідна за своїм змістом; приміром, редактори кромвелівських Курантів кілька разів навмисно обдурювали публіку, повідомляючи вдруге і втретє про загибель роялістського генерала Хоптона на полі битви, оскільки він був найсильнішим противником парламентських армій. З цього приводу один з англійських поетів того часу написав популярну епіграму: «Або Хоптона тричі вбивали, або мої автори тричі просто брехали». Як вважає англійський дослідник журналістики Гарольд Герд, піонери британської преси були звичайними людьми, які робили і помилки, але їм не можна було відмовити у сміливості. Діючи в умовах постійної загрози переслідувань, вони дозволили своїм сучасникам краєчком ока побачити ту свободу, яку здатна їм дати незалежна преса. Але, додає Г. Герд, за цю свободу англійська журналістика боротиметься ще 200 років. Скасування Зоряної палати викликало пожвавлення у сфері газетної справи, оскільки було скасовано заборону на публікацію внутрішніх новин. Із 1641 р. починають виникати видання, які насмілилися говорити з читачами про англійські події. З’являється інтерес до засідань парламенту, звіти про які також публікувалися, деякі «Книги новин» виходили з малюнками, які відображали діяльність парламенту. У цей час деякі видання включали до своєї назви слово «diurnall» (щоденний»), хоча, звичайно, щоденними вони не були. Популярними стали публікації, що містили розповідь про життя в різних кутках Англії. Саме в цей час (1642) у друкарсько-видавничій справі Британії з’являється новий технічно-видавничий термін як назва друкованого органу – «Ньюспейпер» («Новини на папері»). Британські історики преси, зокрема А. Ендрюс і Д. Герд, вважають, що ліквідація Зоряної палати була чи не найважливішим фактором, який зумовив рішучий прогрес видавничо-друкарської справи в Англії. Що ж до інших факторів, як припинення (тимчасове) державного контролю за виданням друкованих органів, зростання читацької аудиторії – то ці фактори, на їхню думку, впливали на прогрес друкарсько-видавничої справи меншою мірою. Парламент Англії розпустив королівські установи, які контролювали видавничу діяльність у країні. Цей похвальний намір, націлений на встановлення свободи слова та друку в країні, дуже швидко зник через революційну вакханалію та памфлети антипарламентського змісту. Уже 22 липня 1641 р. британський парламент прийняв «Постанову про заборону публікацій звітів про засідання парламенту», яка фактично накладала вето на інформування громадян про будь-яку діяльність парламенту. Вказана постанова парламенту, крім того, зобов’язувала усіх власників друкарень і поширювачів друкованих видань твердо знати імена авторів поданих до публікації матеріалів, інакше в разі претензій щодо опублікування цих матеріалів уся відповідальність падатиме на видавців, а до них в такому разі будуть застосовані відповідні санкції, такі ж самі, які мали б бути застосованими до самих авторів матеріалів. Отже, парламентська постанова дещо в іншій, прихованій формі залишала видавничу діяльність в Англії під контролем, який зберігав суворі санкції проти небажаних матеріалів та їхніх авторів. Парламент також посилив контроль за виданням ліцензій на право видавничої діяльності, за сплатою податків тощо. Це привело до того, що багато видавців прагнули уникати реєстрації своїх видань у компанії-гільдії принтерів (видавців). Лібертаристська концепція, основана на понятті свободи волі, сформувалася наприкінці XVII ст. в Англії та США, і розвинулася із праць Дж. Мільтона, Дж. Локка, Дж. Мілля. Згідно з цією концепцією, преса є засобом контролю за урядом і задоволення різноманітних потреб суспільства. Основні цілі преси – інформувати, розважати, продавати, але переважним чином допомагати відкривати правду й контролювати дії уряду. Пресу має право використати будь-який громадянин, який має для цього економічні можливості й кошти. Преса контролюється самодостатнім процесом встановлення правди на «вільному ринку ідей», а також судами; належить переважним чином приватним особам. Заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час. Фактично ця концепція свободи преси була основною до ХХ ст. Вона визначає засоби масової інформації як четверту владу після законодавчої, виконавчої та судової. Але водночас вона не може зупинити негативні взаємозалежні процеси концентрації капіталу та централізації преси. Саме невдоволеність аудиторії централізацією преси призвела до істотного падіння тиражів центральних видань, що змусило «ринок ідей» піти на деяке послаблення та намітити тенденцію розвитку регіональної преси. Визнаючи, що трьохвікове існування лібертаристської концепції не привело до її торжества, у ХХ ст. концептуально сформувалася нова теорія – соціальної відповідальності. Становлення лібертаристської концепції преси багато в чому пов’язано з іменем Джона Мільтона (1603 – 1674). Поет, прозаїк, учений, політичний діяч, ідеолог Англійської революції, він був блискучим полемістом і талановитим публіцистом. У 40-ві рр. XVII ст. він пише ряд памфлетів, спрямованих проти феодальної церкви: «Про реформацію церкви в Англії і про причини, що завадили їй» (1641), «Про єпископство, що прелатствує» (1641), «Смисл церковного устрою» (1642) та ін. Ідея свободи червоною ниткою пронизує публіцистичні твори Дж. Мільтона. Він виступав на підтримку свободи думки, свободи совісті, рівності людей перед законом. Республіканськими настроями були просякнуті антироялістські памфлети, зокрема «Іконоборець» – на думку дослідників, «найдосконаліший за стилем» прозаїчний твір Мільтона. У 1655 р. Мільтон пише книгу «На захист себе», де відстоює не лише своє чесне ім’я, але й свої громадсько-політичні ідеали. Після реставрації у 1660 р. палата громад виносить рішення спалити книги «Іконоборець» і «Захист англійського народу», що й буде зроблено. Автору загрожуватиме смертна кара. Вимога свободи преси, характерна для багатьох революцій, була висунута й обгрунтована Мільтоном у памфлеті «Ареопагітика»(«Промова до англійського парламенту про свободу преси»). Твір був написаний у 1644 р. – через рік після запровадження попередньої цензури, але його задум виник наприкінці 30-х рр. ХVІІ ст., напередодні початку революції в Англії. «Ареопагітика» відіграла велику роль у боротьбі за конституційно-монархічні та республіканські свободи в період XVІІ ст. Коли ж після страти короля Карла І (1649 р.) європейська феодально-клерикальна реакція перейшла в наступ проти конституційних монархістів і республіканців, у тому числі й за допомогою численних трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон опублікував знамениту декларацію «На захист англійського народу», а в 1654 р. виступив з другою декларацією «На захист англійського народу вдруге». Ці два трактати відзначаються гострою журналістською полемічністю, високою емоційністю. Автор відверто виклав політичні принципи нового прошарку англійського суспільства – фінансистів і промисловців, рішуче виступив проти феодальної реакції. Крім своїх трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон залишив нащадкам чимало художніх творів: численні поезії, поеми «Утрачений рай» (1667 р.), «Повернений рай» (1671 р.), драматичну поему «Самсон-борець» (1671). Ці твори увійшли до скарбниці світової літератури. Вони й понині викликають великий інтерес і щире захоплення читачів в усьому світі. Як публіцистична, так і художня творчість Джона Мільтона була підпорядкована інтересам вироблення світогляду нової епохи – епохи демократизму. До питань свободи слова звертався інший видатний діяч Англійської революції, представник її демократичного крила Джон Лільберн (бл. 1614 – 1657). Він зазнав переслідувань як від представників королівської, так і від парламентської влади, що перемогла. Знаходячись у Флітській в’язниці (1638 – 1640), Лільберн пише памфлети «Звірські діяння стосовно Джона Лільберна», «Плач бідних людей», «Відкритий лист наглядачеві в’язниці», «Звернення до мого народу», в яких виступає на захист людської гідності. Політичні погляди Лільберна – керівника левеллерів (радикальної політичної партії, яка захищала республіку, виступала проти приватної власності та об’єднувала дрібнотоварні міські верстви населення) відзначалася «духом свободи», справедливості, історичної відповідальності та гуманізму. Лільберн різко критикував акт про пресу 1643 р., який нагадав йому діяння скасованої Зоряної палати. Він вважав неприпустимим наявність державної монополії на пресу, а свободу слова розглядав як свободу промислу. Свобода слова для Лільберна була необхідною умовою боротьби з політичними противниками. Джон Лільберн активно сприяв поширенню пуританської літератури і за звинуваченням у друкуванні в Голландії та переправленні до Англії одного з таких творів у 1637 р. був заарештований, оштрафований і битий батогом. Стоячи у ганебного стовпа, він кидав у натовп ще кілька списків пуританських памфлетів, за що був відправлений до в’язниці, де, знаходячись у нелюдських умовах, написав кілька памфлетів. Серед них – «Вийди з неї, народе мій…», опублікований в Амстердамі. Твір переконував у необхідності відділення пуритан від англіканської церкви. У цьому памфлеті Лільберн написав: «Чи залишуся жити, чи помру, проте говоритиму, що думаю, вільно та мужньо». Лільберна випустили з в’язниці лише після скликання Довгого парламенту, тобто на початку Англійської революції. Коли Лільберн виступив проти тиранії парламенту, його заарештували за доносом, зробленим колишніми друзями. У Ньюгейтській в’язниці написано «Природжене право Англії виправдане, проти всіх довільних узурпацій, чи то королівських, чи парламенту». Поряд із розчаруванням у діяльності парламенту тут лунають протести проти позбавлення «вільно народжених» свободи преси, відданої у монополію компанії книготорговців. У 1645 р. Лільберн був звільнений з в’язниці, а в 1646 р. знову відправлений у Ньюгейт, потім у Тауер, а його памфлети «Виправдання справедливої людини» та «Захист свободи вільної людини» наказано було спалити. У 1649 р. Лільберн знову опинився в Тауері – знову через памфлети. Наслідки обмеження свободи слова за часів правління О. Кромвеля відчули на собі не лише монархісти, але й Дж. Лільберн, котрий не зумів знайти спільної мови з новою владою.У памфлеті «Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумна вистава про ненадійний та небезпечний стан республіки» (1649) він був змушений констатувати, що військові, які прийшли до влади, «передусім суворими заходами змусили замокнути пресу; далі вони закидали нас наклепами і всілякого роду брехливими доносами, які тільки могла винайти їхня злоба проти нас…Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути пресу, що по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?» Його вигнали з Англії, знову судили, присудили до позбавлення волі, але до останніх днів цей громадянин і трибун продовжував свою публіцистичну діяльність. Думка про свободу слова пролунала і в одному з памфлетів Джерарда Вінстенлі (1609 – 1652) – ватажка руху діггерів (крайнього лівого крила революційної демократії Англійської революції, що відображало інтереси бідноти, в тому числі сільської). Свої перші памфлети Вінстенлі публікує в 1648 р. Вони носили релігійний характер, але найважливішим соціально-етичним принципом у них визнавався розум. У памфлеті 1649 р. «Новий закон справедливості» викладаються ідеї, співзвучні комуністичним. У 1651 р. у зверненому до Кромвеля памфлеті «Закон свободи, або Справжнє правління відновлене» (одній з перших соціалістичних утопій) Вінстенлі виступає просвітником, підкреслюючи, що будь-яке справжнє знання досягається за допомогою практичного пізнання матеріального світу. У ході революції представники ворогуючих сторін використовували в політичній боротьбі не лише памфлетну літературу, а й брошури, листівки, а також видання, які все більше нагадували газету. І хоча масової аудиторії ще не існувало і на долю простого народу залишалися переважно проповіді, популярність «протогазет» неухильно зростала, незважаючи на складність умов, в яких їм належало функціонувати.
12 |
