 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Свою Україну любіть, Любіть її... во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть. 12
32. У 1834 р. було відкрито університет Святого Володимира у Києві, який в 40-х рр. XIXст. став центром українського національно-культурного руху. У 1846р. у Києві створено першу політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство, назване так на честь перших слов'янських просвітників Кирила та Мефодія. Організаторами товариства були: Микола Костомаров (професор Київського університету), Василь Білозерський (вчитель зПолтави); Микола Гулак (службовець канцелярії генерал-губернатора) Згодом до складу товариства увійшли П. Куліш, Т.Шевченко, М. Савич, А. Маркович та ін. Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського товариства святих Кирила та Мефодія», «Книга буття українського народу» "Закон Божий». Мета товариства: ліквідація самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. Київ мав стати столицею слов'янської федерації. У своїй практичній діяльності члени товариства обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Але з питань досягнення політичних цілей погляди членів товариства розходилися. Представникипомірно-ліберального крила (М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М.Гулак, І.Посада, Т.Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї. Історичне значення діяльності Кирило-Мефодиеського товариства полягає в тому, що було зроблено першу спробу національного відродження України політичними засобами. Програма товариства значною мірою вплинула на подальший розвиток національно-визвольного руху в Україні.
33. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. перетворила Російську імперію в країну широкої демократії. Повсюдно проходили мітинги, демонстрації. Вийшли з підпілля і почали активно діяти політичні партії, створювалися громадські організації, органи місцевого самоврядування. Революція швидко поширювалася на всю імперію, зокрема, і на Україну. На Україні революційний процес одразу набув своєї специфіки. На відміну від власно Росії, де склалося двовладдя, тут виявилися три політичні сили, які претендували на владу: органи Тимчасового уряду, Центральна Рада (7.1.)та ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (БЕРЕЗЕНЬ 1917 – КВІТЕНЬ 1918 РР.) Центральна Рада – організація, створена 4(17).03.1917 р. у Києві. Очолила національно-визвольний рух в Україні. Головою Центральної Ради було обрано М.С. Грушевського. Мала виконавчий орган – Малу Раду. У червні 1917 р. було сформовано крайовий уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком.
Партії, що створили Центральну Раду, були переважно соціалістичної орієнтації. Їх концепція української революції передбачала реалізацію двох взаємопов’язаних завдань: – українське відродження, досягнення національної державності; – суспільний прогрес подібно до західної соціал-демократії. Пріоритет у діяльності віддавався національно-державним питанням. Діячі Центральної Ради вважали, що головне на першому етапі революції – це досягнення національно-територіальної автономії в складі федеративної демократичної Росії. Центральну Раду підтримували майже всі соціальні верстви українського суспільства. У Києві був скликаний Український національний конгрес, який прийняв резолюції про автономію України, про українізацію всіх сфер життя суспільства. На підтримку Центральної Ради висловилися військовий, селянський і робітничий з’їзди. Центральна Рада, користуючись підтримкою населення, почала діяти самостійно. Вона видала І Універсал Центральної Ради (7.2.), в якому проголошувалася автономія (7.3.) України в складі Росії.
7.2. Універсали Центральної Ради– основні юридичні документи, що носили характер маніфестів. І Універсал, схвалений 10.06.1917 р., проголосив автономію Української держави у складі Росії. II Універсал, оприлюднений 03.07.1917 р., проголосив Генеральний Секретаріат крайовим органом Тимчасового уряду в Україні, а всі питання національно-політичного та економічного устрою відкладав до скликання Всеросійських Установчих Зборів. III Універсал (07.11.1917) проголосив утворення Української Народної Республіки у складі Російської Республіки, встановлював кордони нового державного утворення, визначив головні політичні принципи його функціонування. ІV Універсал (09.01.1918 р.) проголосив Українську Народну Республіку самостійною незалежною державою. Влада Центральної Ради на місцях встановлювалася мляво, в країні панували анархія і безладдя. Практично не було створено дієвого державного апарату, поліції та армії. Тимчасовий уряд Росії, стурбований І Універсалом: 1. Визнав владу Центральної Ради та урядового органу – Генерального секретаріату на території 5 губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської і Чернігівської); 2. Видав Інструкцію, в якій суттєво обмежував повноваження Генерального секретаріату, зокрема, до його компетенції не входили такі найважливіші сфери життя держави, як військова справа, міжнародні зв’язки, транспорт, продовольча справа, пошта і телеграф. В Україні та Росії швидко погіршилася економічна і соціально-політична ситуація. У жовтні 1917 р. більшовики зробили державний переворот і повалили Тимчасовий уряд, передавши владу Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. Центральна Рада засудила захоплення більшовиками влади у III Універсалі. Ним Центральна Рада офіційно заявила про свою владу на території України, створила Українську Народну Республіку (УНР) на території 9 губерній в складі федеративної Росії, якої вже фактично не існувало. Але реально Центральна Рада ситуацію не контролювала. У країні панувало безвладдя. У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами – більшовиками, Центральною Радою та прибічниками Тимчасового уряду. Спротив останніх Центральна Рада разом з більшовиками зламала, а потім почала роззброювати своїх тимчасових союзників – більшовиків. Таким чином, Центральна Рада, скориставшись історичним моментом захопила владу на Україні. У конфлікт втрутилася радянська Росія, яка 3 грудня 1917 р. в ультимативній формі безпідставно та безплідно вимагала від Центральної Радивідмовитися від влади, припинити пропускати донських козаків з фронту додому, припинити роззброювати прибічників більшовиків тощо. 4 грудня 1917 р. у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд рад, на якому ліві партії планували здійснити внутрішній переворот і захопити владу демократичним шляхом, але серед 2,5 тис. делегатів з’їзду рад вони становили меншість і не змогли впливати на хід подій. Тому 127 делегатів цього з’їзду рад перебралися до Харкова, де 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з’їзд Рад, який проголосив Україну Радянською республікою в складі Росії. Так на Україні сформувалися два політичних центри – в Києві і Харкові, які претендували на владу на одній території.
34.Внутрішня політика. У «Грамоті до всього Українського Народу», проголошеній 29 квітня 1918 p., гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Держава очолювалася гетьманом, державне управління здійснювалося призначуваним ним урядом. Гетьман проголошувався гарантом порядку і законності до виборів представницького органу влади — Українського Сейму. Мали місце розпуски земств і міських дум (Катеринослав, Одеса), кадрові чищення центрального й місцевого апаратів влади. Поліцейські функції виконувала «державна варта» (департамент МВС). Була встановлена стабільна валюта, податкова система, розроблений і виконувався державний бюджет, створені Державний і Земельний банки. Відновлено діяльність залізниць. У промисловості зберігалися кризові тенденції кінця 1917 — початку 1918 рр. У земельному питанні — скасування земельного закону Центральної Ради від 31 січня 1918 р. Створені Земельні комісії, Вища Земельна Комісія під головуванням гетьмана для розв'язання земельних суперечок і розробки проекту земельної реформи. Продовження курсу Столипінської аграрної реформи — підтвердження права власності селян на землю, виділення і продаж общинних земель, заходи до формування широкого класу середніх землевласників. Курс на розділ латифундій до жовтня 1918 р. блокувався польським аристократичним лобі і німецьким командуванням. Зберігалася державна хлібна монополія. Відкриття нових українських гімназій, введення української мови, історії та географії як обов'язкових предметів. Створені Українські державні університети в Києві і Кам'янець-Подільському, Історико-філологічний факультет у Полтаві, Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український Історичний музей, Українська національна бібліотека, Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела, Український Симфонічний Оркестр, Українська академія наук. Видавництво.
35. На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кризи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, інші — уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій. До таких чинників належали: У міжнародній сфері: — реальна загроза стадіального відставання: на той час світ вступав у постіндустріальну стадію розвитку, а СРСР ще не подолав індустріальної; — загострення міжблокового протистояння, ескалація гонки озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі; — участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат. У політичній сфері: — підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади, що зумовлювало відчудження народу від владних структур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних; — ігнорування принципу розподілу влад, що призвело до невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад; — узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою; — максимальне обмеження самостійності, одержав-лення громадських організацій, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства; — обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об'єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної свідомості; — зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль, У соціально-економічній сфері: — затухаючий економічний розвиток, падіння основних економічних показників, що призвело до прогресуючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров'я тощо); — розростання бюрократичного апарату, яке вело до посилення відомчої роз'єднаності та збільшення витратності виробництва; — деформування структури розміщення продуктивних сил, що ускладнювало економічне управління, погіршувало екологічну ситуацію, загострювало протиріччя між регіонами; — зрівнялівка в оплаті праці; — поглиблення кризи організації праці, яке мало наслідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо; — фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зумовлювало низький рівень продуктивності праці, погіршення якості та конкурентоспроможності продукції на світових ринках; — загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на природу; — спрощений підхід до вирішення національного питання, що накопичувало міжетнічні протиріччя; — ускладнення демографічної ситуації, що знаходило свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили. У духовній сфері: — встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури; — блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини; — посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість[5, c. 325-327]. Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники: — міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства; — прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М. Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»; — накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування; — дисидентський рух, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перспективі могла стати гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін; — наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ. Перебудова почалася в СРСР у квітні 1985 р. її метою було виправити деформований соціалізм, врятувати систему, прилаштувати соціалізмові існуючому «людське обличчя». Почалися процеси демократизації суспільства, активізація громадської думки, поліпшення економічних показників тощо. Проте перебудова гальмувалась через спрощений командний підхід до реформування. Стара система працювала й далі за інерцією, не було узгодженої концепції реформування, занадто вузьким було коло реформаторів у самій КПРС, а вузька соціальна база для проведення реформ не сприяла їх успіхам. Проте перебудова залишається об'єктивно існуючим історичним періодом з чіткими хронологічними межами, тобто від проголошення курсу на перебудову - до розпаду КПРС і СРСР. Замість зміцнення СРСР перебудова привела його до розпаду.
36. Початок Української революції, утворення Центральної Ради Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський. Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Основні напрямки політичної програми УЦР · Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель. · Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки. · Співпраця з Тимчасовим урядом. · Надання національним меншинам рівних політичних прав, Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені. Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів. 1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок — «Вісті з Центральної Ради». На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу. 19—21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій — селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з'їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників — В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган — Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу
37. Несмотря на формирование в феврале и принятие в августе 1943 стратегии «борьбы на два фронта», основным противником ОУН и УПА был и оставался Советский Союз, а борьба с германскими оккупантами должна была вестись в форме «самообороны народа». Предложения о начале широкомасштабных акций против оккупантов были отвергнуты III конференцией ОУН в феврале 1943 и Великим собранием ОУН в августе 1943[14]. Тем не менее, ко второй половине 1943 года вооружённые отряды ОУН(б) и УПА взяли под контроль значительную часть сельских территорий округа Волынь и Подолия райхскомиссариата Украина. При этом германская администрация продолжала контролировать только ключевые пути снабжения и крупные населённые пункты[10]. Так в отчёте рейхскомиссара Украины Эриха Коха о сельскохозяйственных потерях сказано следующее:«Особо опасными есть выступления национально-украинских банд в районах Кременец-Дубно-Костополь-Ровно. В ночь с 20 на 21 марта национально-украинские банды захватили в Кременецкой области все районные сельскохозяйственные пункты и полностью уничтожили один служебный пункт. При этом погибло 12 немцев-хозяйственников, лесников, солдат и полицейских. Хотя силы полиции и вермахта были немедленно предоставлены в распоряжение, досегодня отвоевано только 2 района…»[60]. Сохранившиеся документы УПА содержат многочисленные упоминания о боевых столкновениях с немцами[61]. В исследовании украинского историка Сергейчука В. И. отображены свидетельства советских партизан о столкновениях частей УПА с немецкими вооружёнными формированиями. Так, например, разведсводка № 57 Украинского штаба партизанского движения сообщает: «Кременецкий округ (Кременец, 60 км сев. Тернополя) 6 апреля 1943 года был объявлен на чрезвычайном положении ввиду того, что немцы в этом округе подвергались нападению украинских националистов „бандеровцев“. Немцы из многих населённых пунктов были вытеснены, и им удалось восстановить положение при помощи крупных карательных отрядов»[62]. Загон имени Ф. Михайлова сообщал в центр, что дело идёт до вооружённого восстания украинцев, сообщалось что «вооружённые силы бандеровцев исчисляются уже дивизиями», что на вооружении у них есть «винтовки, пулемёты, лёгкие пушки, бронемашины и даже танки»[63]. В своем дневнике один из руководителей советского партизанского движения на Украине С. В. Руднев 24 июня 1943 года записал: «Националисты, наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай»[64]. В телеграмме от 25 августа 1943 года Обергруппенфюрера СС Прюцмана в адрес Главнокомандующего территории группы армий «Юг» действия УПА рассматриваются, как «украинское национальное восстание на Волыни», далее в документе сообщалось: «Поскольку на севере Украины возникают из-за этого большие неконтролируемые районы, то в ближайшем будущем следует рассчитывать на усиленное давление банд в южном направлении»[13]. Нападения частей УПА на немецкие военные подразделения, как следует из немецких архивных документов, продолжались по август 1944 года[65]. Основная идея партизанской борьбы УПА в это время состояла в сборе и накоплении сил и ресурсов для будущего восстания в момент взаимного истощения сил СССР и Германии, вызванного их войной между собой. Поэтому УПА в своих действиях против немцев и не ставила перед собой задачи нанесения им окончательного поражения. Антинемецкие действия УПА сводились, как правило, к недопущению их нападений на территорию контролируемую повстанцами, к задачам захвата оружия, снаряжения и продовольствия, недопущения принудительного вывоза местной молодёжи на работы в Германию, а также к ответным акциям в случае нападения немцев на позиции повстанческого движения. О таком характере действий УПА говорит доклад И. Шитова от 24 апреля 1943 года в адрес Украинского штаба партизанского движения:«диверсионной деятельностью националисты не занимаются, в бой с немцами вступают только там, где немцы издеваются над украинским населением и когда немцы нападают на них». Так же и в сводном служебном донесении начальника полиции безопасности и СД от 30 июня 1943 годасообщалось, что с середины года со стороны украинских повстанцев «нападения на немецкие подразделения были редкостью, вообще не было ни одного случая увечий служащих немецкой полиции и военнослужащих вермахта»[66] Польские историки также отмечают активность УПА в отношении польской вспомогательной полиции, но не упоминают о каких-либо значительных боестолкновениях с немцами[67][68]. Тактика ОУН и УПА была, таким образом, ориентирована на избежание решительного столкновения с гитлеровскими оккупантами при условии их превосходства над силами освободительного движения[69]. А уже с конца 1943 г. взятый руководством ОУН и УПА курс на фактическое избегание боев с немцами позволил местным руководителям повстанческой армии и руководителям низовых структур ОУН наладить связи с представителями немецкой оккупационной администрации и командирами частей вермахта. Рейсхкомиссар Украины Эрих Кох в своем докладе от 13 ноября 1943, касаясь действий УПА, отметил:«Украинские национальные банды ведут себя не очень активно». Он же в новогоднем обращении (1944) отмечал, что националисты в лесу «не представляли для немцев значимой угрозы». По немецким данным, весной 1944 г. действия УПА «против интересов Германии» выражались в «…пленении и грабеже немецких солдат…»[70] Немецкий фельдмаршал Эрих фон Манштейн, командующий группой армий, действующей на территории Украины, в своих мемуарах рассказывал: «Вообще существовало три вида партизанских отрядов: советские партизаны, боровшиеся с нами и терроризировавшие местное население; украинские, боровшиеся с советскими партизанами, но, как правило, отпускавшие на свободу попавших им в руки немцев, отобрав у них оружие; наконец, польские партизанские банды, которые боролись с немцами и украинцами»[71]. Характерной особенностью положения на Станиславщине (современная Ивано-Франковская область) было наличие там венгерских войск. Отряды УПА неоднократно нападали на венгерские части, как правило, защищавшие польское население. Немецкое командование долгое время выступало против проведения венгерскими частями ответных карательно-пацификационных мероприятий, но все-таки дало своё согласие на эти акции. Следствием чего во второй половине мая 1944 года явилась массовая репрессивная акция проведенная на территории ряда районов венгерскими частями. Между немецко-венгерскими подразделениями и УПА происходили ожесточенные столкновения, порой продолжавшиеся несколько дней[72]. В сообщениях советских партизан относительно действий УПА в 1944 году указывалось: «Находясь продолжительное время (июнь 1943 — январь 1944) на территории Волынской и Ровенской областей, мы не располагаем какими либо фактами о том, где украинские националисты, помимо повсеместной пустой болтовни в своей печати, вели борьбу против немецких захватчиков и поработителей». (из докладной записки Хрушеву и Строкачу дважды Героя Советского Союза генерал-майора А. Ф. Фёдорова21 января 1944 года)[73]. ОУН и УПА не удалось предотвратить вывоз около 500 тыс. украинского населения западных областей на каторжную работу в Третий рейх, им также не удалось воспрепятствовать «хозяйственному грабежу народа» нацистами[63]. Вооружённые акции УПА на антинемецком фронте не имели стратегического значения и не повлияли на ход борьбы между Германией и Советским Союзом и в целом не сыграли заметной роли в освобождении территории Украины от немецких оккупантов[74].
38. Причини його частково мали об'єктивний характер - посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн. Але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 - щогодини, майже 25 тисяч - щодня... Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі - у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці. Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про МІЛЬОЙНИ безневинних жертв. А з урахуванням непрямих жертв (внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу), за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей. Проте, критерієм масштабності трагедії є, очевидно, не лише цифри, а й здатність кожної людини сприймати чуже горе, як своє. Всеосяжність цієї національної катастрофи можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного, хто вважає себе цивілізованою людиною. Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн.осіб і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне. Глибокий слід, залишений Голодомором 1932— 1933 рр. в історії України, накладається на слід від інших трагедій, що випали на долю українського народу у ХХ столітті. Громадянська війна і голод 1921-23 років, репресії 1937-1938 років, війна 1941- 45 рр., німецька окупація і Голокост, голод 1946-1947 рр... Однак якщо потрібно і взагалі можливо зважити наслідки багаторазових потрясінь, гуманітарні наслідки Голодомору не зрівняються ні з чим. Без належної оцінки Голодомору 1932-1933 рр. в Україні - цієї найбільш цинічної форми політичного терору в історичному, соціологічному, правовому і політичному аспектах, неможливо сьогодні уявити історію Європи ХХ ст., збагнути саму суть тоталітаризму. Слід з повною підставою говорити про глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.
39.Позитивні наслідки.У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу,що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства:зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість. Україна випередилаза рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію. За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і національнатехнічнаінтелігенція. Негативні наслідки індустріалізації.Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режимуі затвердження у свідомості людей ідеологічних догмбільшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями. У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищенняжиттєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем. У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання». У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти(запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни. Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно:посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони - Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.
Цілі індустріалізації в СРСР.Основними цілями індустріалізації в СРСР були: - забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; - ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості; -створення технічної бази для модернізації сільського господарства; - розвиток нових галузей промисловості; - зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу; -стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.
40. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України", якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на питання бюлетеня відповіли: "Так, підтверджую". Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму, незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей, для яких батьківщиною є українська земля. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не "молодшим братом", частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави. 1 грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної держави. У вітчизняній практиці посаду Президента Української РСР було засновано законом від 5 липня 1991 р. До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено 6 кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Ще один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) - за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова. Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України (1991-1994). Ключові дати
41. Договор был подписан после периода охлаждения политических и экономических советско-германских отношений, вызванного приходом А. Гитлера к власти, и вооружённых конфликтов, в которых СССР противостоялгитлеровской коалиции: Германии и Италии в Испании (см.: Гражданская война в Испании), Японии на Дальнем Востоке (см.: Хасанские бои, Бои на Халхин-Голе). Договор стал политической неожиданностью для третьих стран. Слухи о существовании дополнительных секретных договорённостей появились вскоре после подписания договора. Текст протокола был опубликован в 1948 г. по фотокопиям, а в 1993 г. — по вновь найденным подлинникам[4].
42. Политика большевиков в Украине в 1919 г. «Военный коммунизм» 6 января 1919 года большевистский «Временное робитничо-селянський правительство» (образовался 28 ноября 1918 г. в г.Суджа Курской губернии, во главе с Георгием П'ятаковим) отказался от предыдущего названия государства (УНР) и по аналогии с Советской Россией установил новое название - Украинская Социалистическая Советская Республика (УСРР). В руководстве украинских большевиков существовали разногласия, поэтому Ленин направил в Украину на должность главы правительства Христиана Раковського (болгарский революционер, сын помещика, материально поддерживал большевиков, которые находились в эмиграции в Швейцарии. В 1918 году возглавлял русскую советскую делегацию на переговорах с представителями гетмана в Киеве. Правительство стало называться Советом Народных Комиссаров. В губернских центрах создавались Рады, в городах и уездах - Ревкомы. Опорой новой власти на сели стали не Рады, в комитеты бедности, которые создавались по русскому образцу ( в РСФРР существовали с 1918 г.). В начале февраля были достигнуты соглашения об общих дии с рядом атаманов - Никифором Григорьевым, Нестором Махно и др. 5 февраля войска Богунського и Таращанського полков под командованием Николая Щорса и Василия Боженко вступили в Киев. 18 марта советские войска заняли Винницу, 6 квггня - Одессу В марте 1919 г. в Харькове 3-состоялся и съезд КП(б)В, который принял решение: при обработке Конституции УСРР за основу взять Конституцию России. Пленум ЦК КП(б)Во впервые образовал Политбюро ЦК КП(б)У. Секретарем ЦК КП(б)В был избранный Г.П'ятаков. 3'изд объявил курс на быстрое и твердое угвердження диктатуры пролетариата. 6-10 марта, в Харькове 3-состоялся и Всеукраинский съезд Советов. Вышестоящим органом власти был признанный Всеукраинский съезд Советов, между съездами - Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет (ВУЦВК), который возглавил Григорий Петровський. . 26 март заключен соглашение между Высшим советом народного хозяйства РСФРР и советом нородного хозяйства УСРР о проведении единой еконо-мичнои политики. 1 июня русский ВЦВК, совместно с представителями УСРР, Белоруссии, Латвии, Литвы, провозгласил декрет, в котором руководство пятью областями зосереджувалося в единых московских коллегиях (военное командование, рад-наргоспи, железная дорога, финансы, работа). Еще из января 1919 г. на Украине начинают разворачиваться насильнические експе-рименти в экономике, которые уже давно длились в Росии: выдан декрет о национализации предприятий, внедрена продовольственная разверстка с селянсь-ких господорств, ликвидирован товарообмен. Для каждой губернии, уезда было виз-начено к1лькисгь зерна, которую необходимо было сдать государству. Советские чиновники определяли от кого, чему и сколько передать для потребления и что вырабатывать. Эти мероприятия достали название политики "военного коммунизма". Крестьянство опиралось насильственному изъятию продовольственных запасов, созданию совхозов и коммун, в том числе и вооруженным путем. Это движение бипьшовики назвали «кулаческим бандитизмом».
43. Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Ссляни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.
Економічна відсталість Росії. Поразка Росії в Кримській війні (1853–1856). Розвиток ринкових відносин вимагав скасування кріпосного права. Селянські виступи (1855 р. — «Київська Козаччина»; 1856 р. — «Рух в Таврію за волею»)
44. Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.
45. Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи — візити, прийоми, укладання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими. 46.Причины индустриализации на Украине Отход от Новой экономической политики Общая индустриализация СССР; Курс на «ускоренное социалистическое строительство» Сталинский курс «великого перелома»
Политика «социалистической индустриализации» Украины отвечала общесоюзному курсу. Курс на индустриализацию был взят на XV съезде ВКП(б) (декабрь 1927 г.), который утвердил директивы первого пятилетнего плана развития народного хозяйства на 1928/29 — 1932/33 годы. XI съезд большевиков Украины прошел под знаком полной поддержки сталинского курса на форсированную индустриализацию. Съезд утвердил пятилетний план для Украины. Украина определялась как основной плацдарм проведения индустриализации в СССР, поскольку именно на Украине находились основные угольные месторождения и предприятия металлургии. В 1 пятилетке 400 из 1500 промышленных предприятий предполагалось соорудить именно в Украинской ССР.[2] Ставилась основная цель — обеспечить превосходящее и первоочередное развитие отраслей группы А (топливной, энергетической, химической, машиностроительной и др.). 12 |
