 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Дайте характеристику німецького окупаційного режиму на українських землях в роки Другої Світової війни а проаналізуйте його наслідки
Німецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій "новий порядок" – режим найжорстокішого терору і насильства.На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. Німці взяли під контроль всі сторони суспільного життя. Практично на всій території, загарбаній, окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та ін. Окупанти використовували й послуги місцевого населення.З моменту окупації в Україні широко розгорнулась пропаганда з метою нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932-1933 р., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Де-не-де дозволялося працювати українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться нацистської ідеології.Окупаційний режим завдав українцям таких страждань, такого розмаху терору, у порівнянні з яким радянське минуле уявлялось безхмарним існуванням. На власній землі люди перетворились на людей "третього сорту". Їхнє життя регламентувалось різними наказами і правилами, порушення яких тягло за собою концтабір або розстріл.Гітлерівський план передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Окупанти розпочали жорстокий терор проти мирного населення. Під час каральних операцій з використанням СС було знищено сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупати з євреями.У Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва і навіть родючий чорнозем.
51 Розкажіть про внесок українських науковців у перемогу СРСР в роки Другої світової війни Серйозно перебудувалася робота науково-дослідних установ України з початком Великої Вітчизняної війни. В плани їхньої роботи включалася переважно оборонна тематика. Було створено Науково-технічний комітет сприяння обороні.Праця науковців сприяла виробництву високоякісних металів, вибухових речовин, появі нової військової техніки та озброєння, підвищенню продуктивності праці працівників тилу.Важливе значення мало автоматичне електрозварювання металів, що стало широко застосовуватись у виробництві іншої військової техніки. Співробітники Фізико-технічного інституту виготовили перший зразок радіолокатора для визначення координат і швидкості літаків. У зв’язку з просуванням німецьких військ углиб України науково-дослідніустанови та вузи республіки евакуювали до тилових регіонів. Збереглося ядро найбільш кваліфікованих спеціалістів, які забезпечували виконання основної наукової тематики.Дослідні роботи провадились переважно комплексно, тобтоодну тему розробляли вчені кількох інститутів. Важливе значення мали праці вчених для подальшого розвитку металургійної промисловості. академік Сировинну базу коксування на Сході було збільшено на 2400–2500 тис. т на рік. Особливу цінність мали роботи вчених, спрямовані на підвищення боєздатності армії.Інститут став першою організацією в країні, яка проектувала автоматичні зварювальні установки, виготовляла в майстернях апаратуру до них, монтувала ці установки на заводах, пускала їх в експлуатацію, вдосконалювала технологію автоматичного зварювання, готувала кадри зварювальників безпосередньо на підприємствах. Співробітники інституту створили необхідну кількість апаратів швидкісного зварювання, пультів управління апаратурою та ін. 52. Розкажіть про умови відновлення та розвиток освіти в радянській україні після звільнення її від німецько-фашистських окупантів З вигнанням німецьких окупантів на території України почалося відновлення зруйнованої освітянської галузі. Показовим був, наприклад, такий факт: наступного ж дня після визволення Харкова понад 700 вчителів, які перебували в окупації, приступили до роботи. Буквально через тиждень, 1 вересня 1943 р., навчальний рік у місті розпочався у трьох школах, 5 вересня – в 29, 10 вересня – ще у 8. Швидко зростала кількість діючих шкіл. Якщо на кінець 1943/44-го навчального року працювали всього 12 800 початкові, семирічні, середні школи з контингентом учнів 1 млн. 770 тис. чоловік, то на початок 1944/45-го навчального року в Україні діяло майже 24 тис. шкіл, де навчалося 4 млн. учнів і працювало 145 тис. учителів. Значна увага приділялась добору керівників шкіл і забезпеченню їх педагогічними кадрами в західних областях УРСР. На початок 1944/45 навчального року тут працювало близько 5,7 тис. шкіл, в яких налічувалось 840 тис. учнів і 23,3 тис. вчителів. У зв'язку з нестачею педагогічних кадрів 10 тис. вчителів прибули сюди зі східних районів. Винятково важливою справою було налагодження нормального навчально-виховного процесу. Працівники шкіл відновлювали шкільні приміщення, навчальне обладнання. Гостро відчувалася нестача лабораторних приладів, підручників, карт, класних дошок, письмового приладдя для учнів тощо.
53) Визначте особливості політико-ідеологічних та культурних процесів в УРСР в післявоєнні роки. Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набула особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко відбувається процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінювання ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці. За короткий строк було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об´єктом нападок була певна частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму стало все суспільство. Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти.Ці компанії гальмували духовний розвиток досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.
55. Розкажіть про особливості соціальної політики в Україні за часів перебування при владі Микити Хрущова. Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова: - пенсійна реформа підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам; - зросли асигнування( АСИГНУВАННЯ - ЄТО КОГДА ДЕНЬГИ С БЮДЖЕТА СТРАНЫ ВЫДЕЛЯЮТ) на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання; - збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами; - тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень. ЗА Час правління Хрущова Було підвищення рівня життя населення 1. Широко розгорнулося житлове будівництво. Правда, подолати житлова криза не вдалося через переїзду в міста мільйонів селян. 2. Введені паспорти і пенсійне забезпечення для селян, що вирівняло їх у правах з іншими працівниками. Пенсії були збільшені удвічі. 3. Регулярно підвищується зарплата, Значно зросли доходи населення і споживання населенням промислових та продовольчих товарів. 4. Скасовуються всі види плати за навчання.Збільшення числа вузів - насамперед у галузі знань,пов'язаних з передовими галузями науки і виробництва. При цьому на перший план вийшло вечірній і заочну освіту для людей, зайнятих на виробництві. У 1957 р. були введені нові правила прийому до вишів: переваги при вступі отримували особи, які мали стаж роботи не менше двох років або демобілізовані з Радянської Армії. Незважаючи на позитивні моменти у зв'язку з цим знизився рівень підготовки вступників на перший курс, успішність студентів і якість їх знань.Замість семирічного вводилося обов'язкове восьмирічне навчанняа термін навчання збільшувався з 10 до 11 років, а випускники крім атестата зрілості отримували свідоцтво про спеціальності.Лише невеликий відсоток випускників працював за спеціальностями, отриманими в школі. У той же час погіршилася загальноосвітня підготовка учнів. 5.хоча мізерних зарплат часто не вистачало на життя, а мільйони сімей продовжували тулитися в комуналках, все ж держава щось давало не тільки одним обраним, але і простим людям, в тому числі селянам.
.58 Розкажіть про особливості науково-технічної революцій в СРСР і УРСР у 1960-1980рр. початок 60-х років були періодом, коли Радянський Союз, як і інші індустріальні держави, вступив в епоху науково-технічної революції (НТР). її особливістю в СРСР було те, що вона розвивалась переважно у надрах військово-промислового комплексу. Це пояснювалось тим, що тривала "холодна війна", і створення нових зразків зброї могло дати перевагу у протистоянні. Основні досягнення НТР в Радянському Союзі: — 4 жовтня 1957 р. було запущено перший штучний супутник Землі; — створено міжконтинентальну балістичну ракету; — 12 квітня 1961 р. у космос полетіла перша людина— Ю. Гагарін; — введено в експлуатацію перший атомний криголам "Ленін". Розвиток НТР і навіть елементів науково-технічного прогресу більш ранніх стадій стримувався діяли економічним механізмом, що мав досить негативні наслідки і для розвитку продуктивних сил суспільства, і для соціальної сфери. У середині 1980-х рр.. понад 50 млн. чол. в промисловості, будівництві та на транспорті були зайняті ручною працею, характерним для доіндустріальних технологій. Тривав кількісний ріст працівників матеріального виробництва відбивав низький рівень продуктивних сил, не відповідає сучасним вимогам.
60.Розкажіть про особливості політичного і духовного розвитку українського суспільства в 1970-80 р Недоліки в соціальній політиці, економіці, ідеологічний тиск держави породжували ті чи інші протестні виступи певних опозиційних груп. На боротьбу з режимом зважилася відносно невелика кількість громадян, здебільшого національно свідомої інтелігенції. Опозиційний рух заявив про себе переважно в західному регіоні України та Києві.В ньому зьявилися 2 течії.Шістдесятники, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови. Їхня діяльність практично мало виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей. Адміністративно-командна система управління народним господарством привела країну до поглиблення кризи в соціально-економічній сфері. З приходом до влади Горбачова та його прибічників почалося «реформування» СРСР. 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС на перший план було висунуто завдання демократизації громадсько-політичного життя. Велику роль у цьому відіграла політика гласності. Виразніше окреслювалися розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування суспільства. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства. Одним із перших самодіяльних об’єднань став Український культурологічний клуб, який заснували представники національно-демократичної інтелігенції Києва в серпні.Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. привели до утворення у Львові Товариства Лева. в Харкові й Києві виникли просвітницькі організації «Спадщина». Тоді ж у Києві виникає студентське об’єднання «Громада», а в 1989 р. – Українська студентська спілка (УСС), студентське братство у Львові та ін. В 1988 р. було відновлено Українську гельсінську групу, а в липні того року її було перейменовано на спілку (УГС).
61 Розкрийте зміст запровадженої в другій половині 1980-х рр. М. Горбачовим політики «перебудови», у чому полягали особливості проведення цієї політики в УРСР Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР. Причини Перебудови • Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері. |Михайло Сергійович Горбачов — Генеральний секретар ЦК КПРС в 1985—1991 роках]] • Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань. • Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства. • Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства. У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему
64.Охарактеризуйте особливості конституційного процесу в Україні в середині 1990-х рр. У перший термін президентства Л. Кучми 1994-1998 рр., як і за часів президентства Л. Кравчука, голова держави хотів змінити модель здійснення влади від президентсько-парламентської на президентську республіку, а саме збільшити свої повноваження. На практиці це було здійснено через прийняття 8 червня 1995 р. Конституційного договору, який збільшував повноваження інституту Президента. Голова держави отримав право без згоди із парламентом призначати премєр-міністра. На думку більшості дослідників, відбулося фактичне перетворення інституту президентства в законотворчий інститут і оформлення квазі-президентської моделі. Проте така система влади існувала в Україні не довго, оскільки прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України суттєво змінювала конституційні повноваження Президента України. Президент утратив можливість самостійно, без парламенту призначати премєр-міністра — право, яким він володів згідно з Конституційним договором. Проте, за нової конституції за президентом затверджувалось право звільнення премєр-міністра без згоди парламенту. За Конституцією 1996 р. політичний режим в Україні перетворився на президентсько-парламентську модель.У другий термін свого президентства 1999-2004 рр. Л. Кучма наполегливо прагнув зміцнити владні повноваження Президента України, проте і референдум в 2000 р., і внесення проекту закону не мали успіху.
65. Окресліть головні напрямки розвитку середньої та вищої освіти в україні після проголошення її державної незалежності Після здобуття Україною незалежності розпочався новий етап розвитку українського суспільства, а відповідно і національної культури. Відбувається остаточний перехід від "соціалістичного реалізму", ідеологічної регламентації культурного життя; притаманних тоталітарній системі, до плюралізму, орієнтації на загальновизнані цінності світової культури. Першим кроком на шляху перебудови освітньої галузі, став Закон України "Про освіту" (1991). Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Освіта мала бути доступною, гуманною, незалежною від політичних партій, забезпечувати рівні можливості для всіх людей, зв'язок з національною культурою і традиціями, відповідати світовому рівневі. Основні засади функціонування та розвитку системи загальної середньої освіти окреслив Закон "Про загальну середню освіту" (1999). В Україні встановлено такі типи загальноосвітніх навчальних закладів, як середня загальноосвітня школа, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми та ін. Запроваджено поступовий перехід до 12-річного терміну навчання, введено 12-бальну шкалу оцінювання знань учнів. Навчальний процес поділено на З ступені: І — початкова школа (1—4-й кл.), П — базова школа (5—9-й кл.), Ш — старша школа (10— 12-й кл.). Відкриваються класи різних профілів: універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного тощо. Більша увага приділяється вивченню національної історії, культури, традицій, розширюється сфера вживання української мови. Із 2008 р. замість вступних іспитів до ВНЗ запроваджено зовнішнє незалежне тестування, яке надає рівні можливості для здобуття вищої освіти. Прагнучи увійти до освітнього простору Європи, наша держава дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до т.зв. Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні загальноєвропейської системи вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Наприкінці 2000р. процес оновлення освіти вступив у нову фазу реформування, коли було ухвалено проект концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи, де передбачається, у тому числі ліквідація недоліків “Освіти 2000”: – перехід на 12-річне навчання та 12-бальну оцінку знань; – посилення практичного і виховного спрямування освіти; – навчання умінню здобувати інформацію з різних джерел, переробляти і застосовувати її на практиці; – забезпечення безперервності освіти молоді; – зростання значення громадського самоуправління у школі; – посилення виховної і організаторської ролі вчителів тощо. Отже, система освіти в умовах після проголошення незалежності України розвивається динамічно, відбувається процес її перебудови стосовно ринкових умов. Разом з тим зберігаються і примножуються традиції співробітництва між навчальними закладами. 66. Роскажіть про стан релігійних і міжконфесійних відносин в Україні в переше десятиліття після проголошення державної незалежності в Україні Україна — багатоконфесійна держава. Головним її віровизначенням є християнство — одна з найпоширеніших релігійних течій сучасного світу. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд, із них близько 580 млн — католики, 344 млн — протестанти і 74 млн — православні. Іслам віро-сповідують 592 млн, буддизм — 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії. Основними пріоритетами державної політики щодо релігії та церкви є: • забезпечення конституційного положення про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, рівноправності всіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті; • сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі церков у служінні, що має неабияке соціальне значення, оскільки це сприяє зміцненню моральних підвалин суспільства, розвиткові милосердницької, доброчинної діяльності тощо; • подолання дестабілізувальних впливів церкви на суспільство, блокування спроб окремих політичних партій, рухів та інших політичних формувань використовувати релігійно-інституційні структури під час виборчих кампаній і т. п. • сприяння розвиткові релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, їхніх стосунків з одновірцями за кордоном. • сприяння у створенні передумов для стабілізації релігійної ситуації, а зрештою — й утвердження громадянського миру та злагоди в суспільстві. Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції церковно-релігійних процесів можна подолати, і церква в Україні буде відігравати притаманну їй роль потужної інституції громадянського суспільства.
67. Проаналізуйте особливості,здобутки та недоліки соціальної політики Української держави 1991-2001 Період 1991-2001 рр. позначений докорінною зміною соціально-економічних відносин, утвердженням принципово нової економіки. Фактично з нульової позначки сформовано її визначальні атрибути - фінансову, грошову, бюджетну, банківську, митну та інші системи, які в сукупності визначають економічну інфраструктуру незалежності держави. За ці роки демонтовано основні підвалини адміністративно-командної системи економічних відносин. Особливо відчутним став перелом у реформуванні відносин власності. Нині понад 75% від загального обсягу промислової продукції виробляється недержавними підприємствами. Здійснено роздержавлення сфери будівництва та транспорту, на приватних засадах розвиваються підприємства торгівлі. Принципові, кардинальні зміни відбулися на селі, де активно реалізуються завдання розпочатої ще в 1994 р. земельної реформи. За час її проведення 6,4 млн. селян безоплатно одержали у власність 26,5 млн. га сільськогосподарських угідь. Ще 6,2 млн. га земель передано в приватну власність для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств. На недержавній основі нині виробляється практично вся аграрна продукція. Цей найскладніший крок у комплексі ринкових перетворень докорінно змінює систему економічних відносин не лише на селі, а й у всій державі. Протягом 90-х років сформовано основний каркас ринкової інфраструктури та ринкових інститутів, утверджено основи відповідної законодавчої бази. Здійснено важливі заходи в лібералізації господарських зв'язків, зокрема цінового механізму, грошового та валютного ринків, ринків товарів та капіталів. Наслідком цих кроків стало подолання хронічного дефіциту товарів, нескінченних черг, які 70 років були невід'ємним атрибутом повсякденного життя кожної сім'ї. Змінюється характер поведінки суб'єктів господарювання, які щодалі більше орієнтуються на платоспроможний попит, кон'юнктуру ринку, максимізацію прибутку. Докорінно перебудовано й економічні функції держави. Замість системи директивного управління сформовано основні важелі та інструменти державного макроекономічного регулювання. Отже можна зробити такий висновок: незважаючи на проблеми і труднощі, за десять років реформ в економіці України, практично в усіх її сферах в основному сформовано фундамент ринкової економіки, нагромаджено критичну масу ринкових перетворень. Це відкриває реальну перспективу динамічного зростання та якісного розвитку вітчизняної економіки, підвищення рівня життя народу. У суспільстві зміцнюється переконаність у тому, що альтернативи обраному шляху ринкових перетворень немає.
68. Визначте досягнення і прорахунки в науково-технічному розвитку України в перше десятиліття після проголошення державної незалежності України Вплив науки на розвиток людської цивілізації у 60-80-ті рр, значно посилився. В Україні визначні здобутки були зроблені передусім у точних та природничих науках: 1.світової слави набув Інститут електрозварювання Академії наук УРСР на чолі з академіком Б.Патоном. Зварювальні апарати цього інституту зварювали алюміній, титан, нержавіючу сталь у воді, космосі; 2.світовим лідером у сфері порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства на чолі з академіком І.Францевичем; 3.певних зрушень досягнуто в сільськогосподарських науках - колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом академіка В.Ремесла вивів нові сорти пшениці; в Україні виведені сорти цукрових буряків, що давали врожай на 50-55 центнерів вищий, ніж звичайно. Провідним явищем у суспільних науках став вихід у світ 26-томної «Історії міст і сіл України» та багатотомної «Історії Української РСР».Найбільшого розвитку зазнали точні науки, оскільки саме вони працюють на обороноздатність країни. Гуманітарні дисципліни повністю були перетворені на «служницю» партії, метою яких було оспівування «досягнень» країни
71 Періодизація історії України та взагалі історії дуже умовна. За часи СРСР існувала єдина періодизація історії побудована на принципах марксизму. Після розпаду СРСР та відходу від офіційного марксизму, були відкинуті і єдино вірні погляди на періодизацію історії. Взагалі потрібно сказати: “Навіщо потрібна періодизація історії?”. Періодизація історії потрібна в першу чергу для зручності вивчення історії, для того щоб як дослідникам, так і історикам любителям було легше займатися історією, фільтрувати велику кількість історичних джерел за хронологічний, кульутрологічним чи іншими принципами. Також періодизація історії дозволяє поглянути на історію під певним кутом, з точки зору воєнного, політичного, культуного, економічного, соціального розвитку. На сьогодні, Історична Наука в Україні накопичила велику кількість періодизацій історії України. Розглянемо декілька із них. Формаційний підхід до періодизації. В основу формаційного підходу покладено соціально-економічний розвиток суспільства, основні періоди: 1. Первісно-общинна формація. Виникає з появою першрї людини на території сучасної України ( 1 млн. років тому) до появи перших держав на території України (Київська Русь – ?X ст.). Цей період характеризують: відсутність приватної власності, общинне існування людей, відсутність класів, слабкий розвиток продуктивних сил. 2. Рабовласницька формація. Виникає з появою перших цивілізацій. На території України класично не була представлена в перших слов’янських державах, а лише в іноетнічних державах – міста держави в Північної Причорномор”ї, пізніше Римська імперія. Рабовласницька формація характеризується наявністю приватної власності, експлуатацією (рабство) та більш високим розвитком продуктивних сил. Виникають антагоністичні класи – раби та рабовласники. 3. Феодальна формація. Виникає з появою феодальної держави Київська Русь у ?X ст. Період феодалізму тривав на території України від ?X ст до 1861 року – відміни кріпосного права в Російськії імперії. У цей період продовжує існувати приватна власність, людство існує в межах двох великких класів – феодалів, які володіли землею та кріпаками, які були прикріплені до землі, але були особисто вільні. Продуктивні сили набато зростають у порівнянні з рабовласницькою формацією – кріпаки були зацікавлені в результатах своєї праці. 4. Капіталістина формація. На території України виникає після відміни кріпацтва в Росії 1861 рік та Австрії 1848 рік. Тривала до 1917 року – Світової Соціалістиної Революції. В період капіталізму існують два “ворожі” класи – капіталісти (власники капіталів) та пролетаріат. Продуктивні сили розвиваються виходять на небачений рівень. 5. Комуністина формація. Виникає після 1917 року і повалення старого режиму. Характеризується відсутністю експлуатації людини людиною та класів. Проте це було тільки в теорії, на практиці було зовсім інше. За характером розвитку суспільних відносин існує ще одна, цікава (як на нашу думку періодизація). Періодизація історії України за рівнем розвитком суспільства: 1. Доіндустріальне суспільство (аграрне або традиційне). Виникає з появою перших людей на території України, проіснувало до 30-х років ?? ст – примусової колективізації та руйнування традиційного сила. Основна маса населення України – це селяни, які займаються сільським господарством. 2. Індустріальне суспільсвто.Хронологія: 1930-ті до 1991 року. Більшість населення України проживає в містах, основа економіки – промисловість. 3. Постіндустріальне сіспільсво.Ця стадія історичного розвитку триває з 1991 року отриманням незалежності Україною до сьогодні. Більшість населення України працює в сфері послуг. Культурологічна періодизація. Складена за принципом домінування культурних парадигм: 1. Дохристиянська цивілізація або міфологічна – від появи людини на території сучасної України до прийняття християнства у 988 року. Домінування міфологічного світогляду. 2. Християнстка цивілізація – 988 – 1917 – утворення СРСР та перехід на марксистський світогляд. Домінування християнської культури та світогляду. 3. Марксистська цивілізація. 1917 -1991 рр. – часи існування СРСР. В українському суспільстві домуніє марксистський світогляд. 4. Постхристиянська цивілізація. Від 1991 року – в українському суспільстві домінує постхристиянська культурна парадигма. Остання періодизація яку ми розглянемо – Хронологічна, яка є найбільш простою і побудована за хронологічним принципом. Періодизація історії України за хронологічним принципом, хоч і з невеликими відмінностями, проте практично відповідає періодизації всесвітньої історії (Історії Європи). Хронологічна періодизація: 1. Давня історія України – від появи першої людини (1 млн років тому) до V? ст. – виникнення перших слов’янських державних утворень (проте часто Давню історію України продовжують до ???? ст. остаточної загибелі Київської Русі). 2. Середньовічна історії України – V? ст. (або ???? ст.) до 1569 року – Люблінська унія – створення Речі Посполитої. Основні віхи періоду – Існування Київської Русі, удільний період, Русько-Литовська держава. 3. Нова історія України – 1569 – 1914 (або початок ?? ст. ) до початку Українських національних змагань під час Першої Світової війни. Перебування України у складі Речі Посполитої, а пізніше у складі Австро-Угорської та Російської імперій. 4. Новітня Історія України – Від 1914 року, продовжується і нині. Основні віхи : Укранська національна революція, перебування у складі СРСР, незалежна Україна. 72Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену єдиною давньоруською народністю. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східних слов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, словени – у процесі масової слов’янської колонізації заселили територію східної Європи: від півдня до півночі, від Карпат до Оки і Волги на протязі V-VІІІст. Різні природно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни (балтський та угро-фінський елементи на півночі та північно-східній території, іранський елементи та тюркський – на півдні), викликали етнічну диференціацію східних слов’ян з одного боку, а з іншого – консолідацію етнічних елементів, що утворила етнополітичну спільність – давньоруську народність. Завершенням етногенезу східних слов’ян стало утворення держави – Київська Русь.. На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українською державою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктах між боярством та князем. Боротьба за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель. 73 "Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ,Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина." Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишалася у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі 74 Державна етнополітика України також має бути науково обґрунтованою, базуватися на знанні історії, етнографії, демографії, психології, лінгвістики, культури, особливостей господарської діяльності етнічних груп. Вирішення етнополітичних проблем України потребує значних зовнішньополітичних зусиль держави. Не випадково найсерйозніші ускладнення в цій сфері Україна має саме в прикордонних регіонах. Укладання дво- і багатосторонніх угод про визнання кордонів і територіальної цілісності, про взаємний захист національних меншин, розвиток співпраці, економічних і гуманітарних обмінів з сусідніми державами значно полегшить задоволення інтересів національного розвитку різних етнічних груп, що живуть в Україні. Дуже важливо усвідомити, що регіональні відмінності та складності геоетнополітичної ситуації в Україні актуалізують необхідність реалізації таких напрямів геоетнополітики, що мали б універсальний вплив, максимально усуваючи і регіональні, і міжрегіональні суперечності. Таку ефективність етнополітичної діяльності, враховуючи всі позитивні складові, може забезпечити консолідація всього українського суспільства навколо національної ідеї, що й сприяло б запобіганню міжетнічним конфліктам [6]. Про необхідність формування національної ідеї йдеться давно, але радикальних зрушень у її виробленні, на жаль, не спостерігається. Причин цього фахівці наводять чимало. С. Павлюк цілком слушно зауважує: «Наче закляттям над українським народом стали пошуки національної ідеї та ідеології, їх змісту, функцій, психологічної сили, тоді як нічого надскладного у формуванні цих понять немає» [13]. Щоправда, задля справедливості зазначмо, що такі проблеми не оминули й багато інших, здебільшого молодих, держав на тому чи іншому етапі їхнього становлення та розвитку. Для успішного розвитку Української держави з її поліетнічним населенням у майбутньому важливим є подолання різноманітних стереотипів у етнополітичній сфері, зокрема регіонального походження й характеру. Так, однією з больових точок є деякі стереотипи міжрегіонального сприйняття, які всіляко підтримувалися й провокувалися певними деструктивними політичними силами як в Україні, так і в близькому зарубіжжі. Зокрема, політичною провокацією та істерією є компрометація так званої бандерівщини, що створювало у значної частини «східняків» негативний стереотип «західняка»: дуже важливий елемент негласної стратегії розмивання української національної ідентичності, нейтралізації національної самосвідомості [3]. Хоч як це прикро, але й в умовах незалежності трапляються рецидиви, коли центральні політичні еліти часто використовують важіль провокування регіонального протистояння. Такий брудний засіб використовували і центральні державні структури, і окремі політичні сили та «діячі» від політики. Цим вони сприяли й подальшому поширенню необ’єктивних історичних версій та інсинуацій. Через деструктивні дії помітних зрушень у подоланні деяких історичних бар’єрів взаємосприйняття так і не сталося. У таких умовах, на думку фахівців, потенційна конфліктність підігрівається міфологізованими версіями історії [10]. Тож в Україні для подолання історичної регіонально-етнічної відчуженості важливим є зближення різних регіональних позицій щодо сприйняття українського історичного процесу.
На жаль, ми не маємо повної уяви і про суспільний лад Скіфії. З повідомлень Геродота про скіфів як народ, сформований з окремих племен, над якими панували царські скіфи й називали всі інші племена своїми рабами, можна зробити висновок, що Скіфія була рабовласницькою державою. Разом з тим Геродот пойменовує вождів племен, а племінна організація не дає підстав вважати таку державу класично рабовласницькою. Тим-то А. С. Семенов-Зусер у своїй праці «Родова організація скіфів Геродота» стверджує, що Скіфія була заснована на патріархально-родовому ладі, який уже вступив у стадію розкладу. На цій стадії (як відомо з історії розвитку інших країн) з'являються родова (племінна) аристократія і раби. Як зазначає А. І. Тереножкін у праці «Про суспільний лад скіфів», основною господарською ланкою скіфського суспільства була мала (парна) сім'я, яка володіла землею, худобою та іншим майном. Це суспільство наскрізь пронизували рабовласницькі відносини, про що свідчать розкопки скіфських некрополів і городищ з численними примусовими ритуальними похованнями простих людей, певно, рабів. Отже, скіфським суспільством правили царі, царки, вожді племен і старійшини родів. Соціальну верхівку становила могутня у військовому відношенні скіфська знать, що зосереджувала у своїх руках значні багатства. Певну роль відігравало рабство. Хоч племена, залежні від царських скіфів, вважалися рабами, насправді вони були вільними, але платили їм данину і брали участь у війнах на їхньому боці. Правління великою Скіфською державою здійснювалося за допомогою касти військової знаті. Скіфія зазнала розквіту в IV ст. до н. е. В цей період вона була рабовласницькою державою з визначеною територією і добре розвинутими землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво в ній набуло товарного характеру Роман Мстиславич Під час правління Романа Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Автор Галицько-Волинського літопису назвав його великим князем, «царем на Русі», «самодержцем усія Русі». Першим завданням, що постало перед Романом, стало придушення галицького боярства, з чим він блискуче впорався завдяки підтримці середнього та дрібного боярства. Розв'язавши внутрішні суперечки в князівстві, Роман почав проводити активну зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, приєднав до свого князівства землі балтського племені ятвягів. Данило Галицький Після смерті Романа Мстиславича влада на галицько-волинських землях переходила з рук у руки багато разів. Право володарювати тут виборювали як руські князі, так і поляки та угорці. Романові сини — Данило та Василько, спираючись на широкі верстви населення Волині, дрібних феодалів, міщан, смердів, теж намагалися об'єднати батьківські землі. 1230 року вони максимально наблизилися до своєї мети, але в напруженій боротьбі перемогло місцеве боярство. Друга спроба об'єднання припадає на 1238 рік, після розгрому князем Данилом німецьких лицарів Тевтонського ордену під с. Дорогичином. Водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагань за об'єднання руських земель у єдину державу. Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилось населення. Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України. 17 (за н. ст.) березня 1917 р. у Києві виник ще один впливовий політично-координаційний центр — Українська Центральна Рада, який, репрезентуючи інтереси українського народу, за короткий час свого існування — з березня 1917 по квітень 1918 р. — пройшов складний шлях від громадської організації до фактичного парламенту України. Рада була створена групою національно свідомої інтелігенції з Товариства українських поступовців (ТУП), наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради став видатний український історик, громадсько-політичний діяч М. Гру-шевський. Тільки спираючись на реальну силу, розширивши свою соціальну базу, Центральна Рада могла вступати в переговори з Тимчасовим урядом про національну автономію з надією на успіх. На цьому шляху її діяльність підтримали скликані в Києві Всеукраїнські військовий, селянський, робітничий з'їзди, які кооптували до складу Ради своїх представників Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала Перший Універсал до українського народу. В ньому проголошувалося право України на державну автономію в складі Росії. "...Не відділяючись від усієї Росії, — йшлося в документі, — не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям..." Зазначалося також, що тільки всенародно обрані Українські установчі збори мають право ухвалювати в Україні закони. Тим часом ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя занепадало. Продовольчих запасів було мало. Податків ніхто не платив. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово втікали солдати, посилюючи безлад у країні. А Центральна Рада та Генеральний секретаріат замість того, щоб вирішувати назрілі проблеми, надалі залишалися під впливом Тимчасового уряду. Радянсько-німецький договір про дружбу і кордони 28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, до сфери впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР). У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію. Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.). Ці події і сьогодні оцінюються істориками неоднозначно. Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу СРСР: "анексія" (Д.Бофора), "включення" (Н.Верт), "формальне інкорпування, назване возз'єднанням" (А.Жуковський, Субтельний), "возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С.Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і возз'єднання Західної України з Наддніпрянською. :- радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, у т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. У квітні-травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом і в інших місцях було розстріляно понад 15 тис. польських офіцерів. Упродовж 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10% населення Західної України; - розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості і банків; - "радянізація" західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства; -> новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів; - великих утисків зазнало релігійне життя. Усі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їхнє майно - конфіскації. Уже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької церкви). Об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося сплатити населенню Західної України за це об'єднання, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє - не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави. Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом XII (І) (1990-1994 pp.) і XIII (II) (1994-1998 pp.), XIV (III) (1998-2002 pp.), XV(IV) (2002-2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною. Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнення власних Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. — військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена у 1999 p.), частини спеціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування ЗС у напрямку їх відповідності стандартам НАТО. Особливостями державного будівництва в Україні є: — становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно з завершенням процесу становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості; — тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності. 81 Таким чином, ми можемо зробити висновок, що у зовнішній політиці незалежна Україна досягла вагомих результатів. Перше і найголовніше досягнення України це те. шо вона відбулася як незалежна держава і її визнали держави світу як суб'єкт міжнародних відносин. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розвиток відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організаціях. Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкцій та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Ради Європи (РЄ). Тобто, вищесказане свідчить, що Україна бере активну участь у формуванні політичних умов на міжнародній арені. У цих впливових організаціях вона проводить активну роботу, яка віддзеркалює не лише загальні, а й національні інтереси нашої держави. Все це є показником зростаючого авторитету України в сучасному світі. 1. Громадівський рух у Наддніпрянській Україні 60–90 рр. XIX ст. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург. Тут мешкало чимало українців і сюди, після відбуття покарань, дозволили повернутися і навіть обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку. Український національний рух, що відрождувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України. Сумління цих людей мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і саме тому їх необхідно зблизитися і прислужити народу Робітничий рух на західноукраїнських землях був безпосередньо пов'язаний з робітничим рухом в усій Австро-Угорщині, разом з тим зазнаючи впливу революційної боротьби трудящих Наддніпрянської України та Росії, а також країн Західної Європи. Як бачимо, на початковому етапі робітничого руху в ньому брали участь переважно робітники ремісничих майстерень і дрібних підприємств: фабрично-заводська промисловість зростала повільно. Виступи робітників мали економічний характер, були локальними та стихійними. З самого початку робітничий рух розвивався як інтернаціональний. Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. у становленні робітничого руху в Галичині брали участь І. Франко та його однодумці У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався масовий селянський рух. Особливо напруженою була боротьба селян у Галичині й на Буковині у 60-х рр. Селяни чинили опір поміщикам, відмовлялися передавати їм громадські землі, захоплювали ліси і пасовища. На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських і поміщицьких земель на користь поміщиків. Ведучи боротьбу проти ліквідації сервітутів, селяни висловлювали обурення і проти інших форм соціального гноблення — шляхових повинностей, податків тощо. Для приборкання окремих громад власті застосовували військову силу. Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючи на державні кордони, проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західно-і східноукраїнськими землями. В умовах посилення переслідування царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель, і зокрема Галичини, н національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної України. В Галичині розгорнули свою діяльність видатні діячі української культури, виникли культурно освітні й наукові установи, періодичні видання, які набули загальноукраїнського значення. Під впливом передового національно-культурного руху зростала самосвідомість населення Західної України, посилювалась його боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній демократичній державі. В Україні політика мала свою специфіку, по-перше вона почалася значно пізніше ніж в Росії (з 1919, а не 1918 року). По-друге, вона в одних питаннях була жорсткішою, наприклад державна монополія одразу поширювалася не лише на хліб, а й на цукор, сіль, чай, а в інших вільнішою — робилися спроби демократизувати управління економікою (платформа «децистів»). В Україні зберігалося чимало ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти (з річним видобутком до 5 млн пудів вугілля), значно більшим виявився грошовий обіг, діяла споживча кооперація тощо. В цілому з одного боку Україна виявилася менш збільшевизованою, а місцеві кадри проявляли хоч якусь опозиційність, а з іншого більшовики прагли від України те, що їй треба було для самого існування режиму — хліба. Елементи воєнного комунізму в Україні[ред. • ред. код] · червоний терор · російський шовінізм (українська мова оголошувалась котрреволюціоною - незаконною) · радянське адміністрування (управління)
До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській,Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншин в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо. Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).
Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності. Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів: З відданих радянській владі людей у населених пунктах створювалися підпільні групи. Для розвідувальної й підпільної роботи в німецькому тилу залишалося чимало співробітників НКВС. Восени 1941 року в Україні формувалися підпільні обкоми, райкоми, первинні організації й групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, на чолі яких стояли здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції. Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні суперечності між двома його течіями точилася жорстока боротьба. Так, Карпатський рейд партизанського з'єднання С.Ковпака влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв між оунівськими і радянськими партизанами. А весною 1944 р. біля Рівного УПА розбила автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом генерала М.Ватутіна, сам генерал був тяжко поранений і помер. З приходом Червоної армії в Західну Україну ОУН, залишаючись на платформі незалежності, оголосила війну сталінському режиму. Радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 50-х рр. і носила надзвичайно жорстокий, кровопролитний характер. Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільськіплемена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальнівідносини. Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.) Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідокекспансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури. Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.
|
