 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Кулецька і Лаптійчук (разом).
Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня. На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в релігійному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа. 14 січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм). 14 січня — перший день Нового року за старим стилем. Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. виступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі й забави. Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов'язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, де на відміну від Свят-вечора обов'язково були й скоромні страви. На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі. Напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру (господарська магія). Так, було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней, і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів. Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування — давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім'ї й розквіту господарства. На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання. На Харківщині зранку 13 грудня із поздоровленнями обходили окремо хлопчики і дівчата, що називалось «меланкувати», а ввечері із щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи: Прилетіла ластівочка, Сіла, пала на віконечко. Щедрий вечір, Добрий вечір, Добрим людям На здоров'я... Висвітлюючи питання символіки й атрибутики аграрно-календарних свят, треба відмітити, що українське село і робітниче місто у дожовтневий період не знали звичаю новорічної ялинки. Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов'ян у минулому і була запозичена ними, очевидно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст. Саме ялинка або точніше — різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов'янських народів. З вічнозеленими гілками були пов'язані анімістичні вірування в існування рослинних духів. Так, росіяни в XIX ст. підвішували у дворі «відьмине помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому — як місце його проживання. За давніми народними уявленнями ялинка втілювала в собі ідею рослинної або життєвої сили. Саме в такому символічному значенні вічнозелена хвоя як специфічний атрибут широко використовувалась (а нерідко й тепер використовується) у традиційно-побутовій обрядовості українців: весільній, поховальній, виробничій (при будівництву житла). Достатньо нагадати тут хоча б весільне гільце, що дуже часто виготовляється (особливо на заході України) із крислатих гілок сосни або ялиці. Оздоблене весільне деревце, висота якого в деяких районах України перевищує метр, дуже нагадує новорічну ялинку. Логічно припустити, що звичай виття гільця й прикрашання ялинки на Новий рік стадіально споріднені і беруть свій початок із тих часів, коли календарна і весільна обрядовість складали ще нероздільне ціле. В ряді районів, наприклад на Закарпатті, перспективи врожаю овочів визначали за допомогою жевріючих вуглин, витягнутих із печі. Вуглики розкладали на пранику, даючи кожному назву рослини, яку передбачалось вирощувати наступного року. Вуглик, що згорав повністю, віщував урожай відповідних овочів і навпаки. Іноді подібний магічний прийом використовувався й у ворожіннях про здоров'я членів сім'ї. Щоб дізнатися, котрий місяць року буде дощовим, розрізали навпіл 6 цибулин і в кожну половинку сипали солі. Цибуляні «блюдця» залишали на ніч на столі, позначивши попередньо, який місяць року кожне символізуватиме. Але найбільше Новий рік пов'язаний із дівочими ворожіннями про шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Андрія. Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно намагалися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. Відповідь на перше питання у багатьох місцевостях давала вишнева гілка, поставлена в день Катерини у воду на покуті. Якщо вона розквітала до Нового року, це вважалося хорошою ознакою. Поширеним прийомом ворожінь було слухання різних звуків: гавкоту собак, луни, людських голосів, тощо, які трактувались у негативному або позитивному плані. Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення про те, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в бога кожна попросити що завгодно, або що «вода у криницях, перетворюється на вино». До Нового року, як і до свята Івана Купала, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби. Існували й певні заборони. Так, у гуцулів у новорічну ніч не спали на печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь і Меланка. Можливо, тут позначились якісь давні пережитки культу предків, тісно пов'язаного із культом вогнища. Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв'язано із святом Василя — Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд «засівання», «посипання», розповсюджений не лише в Україні, а й у східних слов'ян у цілому. Ще вдосвіта по селу ходили посипальники — хлопчики 7—14 років. В руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому: Ходе Ілля на Василя, Несе пугу житяную Куди махне — жито росте, Вроди Боже жито, пшеницю І всяку пашницю. У полі ядро, У домі добро. У полі колосок, А в домі — пирожок. Здрастуйте, з Новим годом, з Василем! У селі Гальчинцях на Хмельниччині ще донедавна новорічне вітання було таким: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров'я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця! Коноплі до стелі, а льон по коліна! Щоб хрещена голівка не боліла!» На території нинішньої Хмельниччини (с. Копистин колишнього Проскурівського району) відмічений звичай, згідно з яким перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Це зерно давали курам — щоб краще неслися, або домішували до посівного зерна. Ця процедура носила явний аграрно-виробничий характер. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників, давали їм яблука, бублики, пиріжки та інші ласощі, а часто й дрібні гроші. Зерно, що хлопчики розкидали по хаті, господиня збирала і давала курам, щоб вони краще неслися. Як і на Різдво, на Новий рік у багатьох районах України повторювалось магічне «лякання» дерев сокирою: дерева підв'язували солом'яними перевеслами або зрідка вовною (у Карпатах). У деяких обрядових діях бачимо елемент доцільного, адже утеплення стовбурів соломою і багаття в садку допомагали фруктовим деревам перенести зимові морози. Можна назвати ще чимало різноманітних звичаїв та повір'їв, пов'язаних із днем Василя в народному побутовому календарі. Цього дня було прийнято поздоровляти чоловіків, яких звали Василями. На Закарпатті їх тричі піднімали вгору. У деяких регіонах України в день Василя парубки засилали сватів, сподіваючись на добрі наслідки у Новому році (магія першого дня). Весілля ж можна було справляти лише після святок, коли розпочинався новий шлюбний період, що тривав до масляної. У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди слід додати, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького «П'ер Ноеля», чи німецького «Санта Клауса». В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як «Мороз», «Морозко», «Морозенко», — старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом — проте він не пов'язувався з Новим роком. Образ «Діда Мороза» порівняно новий, він з'явився в російській літературі XIX ст. Хрещення – Кравець А. 19 січня закінчувався дванадцятиденний період святок. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як ордань, ардан, Йордан, відорощі, водохрещи) супроводжувався різними магічними діями та повір'ями. Центральною подією дня 19 січня в народно-побутовому календарі українців середини XIX — початку XX ст. було водосвяття — звичай змішаного язичницько-християнського характеру. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка, в місцевостях, бідних водою, збиралися біля криниці. Ще напередодні на льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом, від чого вони набирали червоного кольору. Навколо Хрестів подекуди ставили ялинки чи інші вічнозелені Дерева. На йордань — так називалося місце, де проходила церемонія хрещення, — збирався звичайно великий, святково одягнутий натовп, приїжджали й сходились з навколишніх сіл і хуторів селяни, у яких не було своєї церкви. Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і взагалі господарство буде йти краще. Нерідко біля ополонок виникали сутички, які призводили до нещасних випадків. Християнський по своїй суті обряд водосвяття доповнювали народні звичаї, що характеризують побутове осмислення християнського свята народними масами. Йорданській воді приписувались чудодійні лікувальні властивості. Відразу після освячення її пили. В деяких місцевостях дівчата вмивались свяченою водою, вкинувши попередньо в посудину калину або коралове намисто, а витиралися червоною матерією, щоб мати гарний колір обличчя (імітативна магія). У деяких місцевостях України дівчата та жінки прагнули захопити з водою і кілька камінців. Влітку їх клали на городі, що за повір'ям позитивно впливало на врожай овочевих культур: огірків, капусти тощо. Щоб мати успіх у рибальстві, гуцули в момент водосвяття опускали під лід на палиці шматок сіті, вимовляючи при цьому магічне закляття: «Ловлю рибу». Пасічники спостерігали: «коли на водохреще риба табунами ходить — на рої добре буде». Якщо на Водосвяття дерева вкриті інеєм, то весною у відповідний день тижня — в п'ятницю, четвер і т. д. — треба сіяти ярову пшеницю: «вродить як гай». Якщо в цей день ясно й сонячно, то хліба в даному році будуть чисті, а якщо похмуро, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато «сажки» (зони). Попіл після Різдвяних свят не можна зберігати — ні в хаті, і в дворі, бо буде «пожежа»; ввечері на Водосвяття його потрібно винести на річку й висипати на лід. День Івана – Ющенко Ю. Наступний день після Хрещення, 20 січня, відзначався як день Івана Хрестителя (Івана Предтечі) або «посвятки». У православних святцях це свято називалось як Собор Предтечі і Хрестителя Господня Іоанна. Вважалось, що святочний період вже скінчився, але до роботи ще не приступали. Вранці на Івана Хрестителя господар роздавав худобі разом із соломою рештки хлібі: й сіль, що лежали на покуті від «багатої куті». Сіно, яке на святки лишалось у хаті, ховали під стіжки, що за повір'ям повинно було захистити їх від мишей, а також клали під квочок, «щоб курчата велися». Від Різдва до Івана Хрестителя жінки ховали свої починки — «щоб лихий ниток не плутав». А на «Івана» вони діставали свої кужелі, оглядали їх, але до роботи ще не бралися. На «посвятки» жіноцтво гуртом відзначало в шинку цю подію — можливість працювати (від Різдва до Івана Хрестителя в шинок ходити гріх, бо ще вода не посвячена). Молодиці співали веселих пісень, а про роботу приказували: «Тільки й притики, що починки великі!». «Тік, притік, починок приволік!» Крім цього у деяких селах Київщини, на Різдво, Новий рік, Хрещення — жінкам не можна було ходити по воду, бо це вважалось гріхом. Як правило, цю роботу за них виконували парубки; але на «посвятки» молодиці ставили їм могорич — «за те, що воду носили справно». Святий понеділок – Євсович Т. Перший понеділок після Водохрищ називається «різдвяним» або «святим». У цей день їдять пісні страви, але горілку пити можна. У народі існує відносно цього приказка: «Святий понеділку, не сварись на мене, що я п'ю горілку». Різдвяний день – Жила О. Різдвяно-новорічний цикл народних свят закінчувався 21 січня на так званий різдвяний день (минало два тижні з 7 січня). Хаті надавали буденного вигляду, доїдали святкові страви. У цей день ще утримувались від виконання звичайних господарських робіт, але ця заборона вже наприкінці XIX ст. діяла не дуже суворо. У деяких місцевостях занесення до хати інструментів ткацького ремесла мало обрядовий характер. У селах Середнього Подніпров'я,
наприклад, на різдвяний день заміжні жінки прив'язували вірьовку до днища1 із гребенем і волочили їх від хати, гостюючи по черзі в кожній. Цей звичай називався «виряджати святки», або «роз'їзди, гребені». На Переяславщині, зокрема, «розвозили в'язки перевесел із гречки обмолоченої у різдвяний піст. Входячи до хати, промовляли: «Нате вам ковбасу». Після цього в цій хаті починалося «частування», якщо його там не було від самого ранку. День Петра Вериги – Завірюха Ю. 29 січня — день поклоніння чесним веригам апостола Петра (в народі — «Петра Вериги»). Це свято встановлене на честь події, описаної у книзі Діяння апостолів (12, 1—11). Близько 42 року апостол Петро за повелінням царя Ірода Агриппи був ув'язнений за проповідь про Ісуса Христа. У в'язниці він був зв'язаний двома залізними ланцюгами. Вночі, напередодні суду над ним, Ангел Господній, зняв із нього ці ланцюги (вериги) й чудесно вивів його із в'язниці. У цей день відзначали ослаблення льодового покрову на річках: «На Петра Вериги розбиваються криги». Селяни Буковини вважали, що «на Петра Вериги половина зими». На цей день припадає чимало прикмет: «Якщо напередодні Петра Вериги ніч місячна і на небі видно зорі, то літо урожайним буде, а рік — щасливий. Якщо ніч похмура, то й рік похмурий: неврожай, пошесть на худобу». «Як мороз у цей день, то влітку — спека». Великим гріхом вважається в цей день прати. Стрітення – Левчук О. Найважливішою подією в церковному календарі лютого є свято Стрітення — 14 лютого. Саме тоді, на 40-й день від народження Христа Марія разом із Йосипом пішла до храму, щоб принести жертву очищення. За законом древніх іудеїв, багата жінка мала принести ягня та молодого голуба, вбога — пару голубів чи горлиць. Пречиста принесла пару горлиць. У храмі вона зустріла праведного Симеона, якому провидінням була передбачена зустріч із Месією. Взявши дитя на руки, праведник благословив його, а Богородиці сповістив її майбутню жертву. В народній традиції це свято початку весни, перших змів, початку роботи без світла. В Україні посвячена на Стрітення свічка — «громниця» («громничка») вважалась помічною од пожежі, бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. Її полум'ям малювали хрести на сволоку — од усього лихого, підкурювали дітям волосся — щоб грому не боялись. В день Стрітення, прийшовши із церкви, запалювали «громичну» свічку — «щоб весняна повінь не пошкодила посівам і щоб мороз дерева не побив!» Ці свічки давали також у руки помираючим під час читання відхідної молитви. Цінувалась також «стрітенська» вода, набрана з-під Стріхи чи освящена в церкві. В народі казали, що на Стрітення зима зустрічається з літом. При зустрічі зима і літо сперечаються між собою — кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше — літо переспорило зиму, а якщо холодніше — зима. «Всеїдний» тиждень – Герасименко К. Тиждень перед масляною називається в народі «всеїдним» тому, що це останній перед постом тиждень, коли дозволялося їсти м'ясо. У Лівобережній Україні тиждень перед масляною називається «рябим», бо в середу і п'ятницю потрібно дотримуватися посту. «Всеїдним» же називається попередній тиждень. Якщо на «всеїдному» тижні зі стріхи висять довгі льодові бурульки, то згідно з повір'ям, яке побутує в Україні, буде багатий на мед сезон. Якщо на цьому тижні курка нап'ється води із калюжі, чекай теплої весни. Масляна – Смірнова М. Масляна (сирний тиждень, Масниця, Пущення або Сиропуст) — це останній тиждень перед Великим постом, — колись велике язичницьке свято проводів зими. І весь отой святковий розгул і гармидер — пісні й танці, катання на конях, частування варениками і круглими, мов сонце, млинцями, — мав на меті одне: наполохати, прогнати зиму. Масляна складається із трьох частин: зустріч у понеділок, кульмінаційна точка або «перелом» у «широкий» четвер і «прощальна неділя». Заміжні жінки увесь цей тиждень святкують «колодку». «А вже ниньки не неділя, а вже нині колодія, а вже нині колодка, бо горілка солодка», — виспівували в корчмі вони, святкуючи «колодку». А все починається із того, що, зібравшись у понеділок у корчмі, одна із жінок кладе на стіл невелике, звичайнісіньке поліно. Інші беруть по черзі й вповивають її шматками полотна й знову кладуть на стіл. Це значить, що «колодка» народилася. Сідають за стіл навколо «колодки», п'ють горілку і вітають одна одну із народженням. Підпивши, жінки розходяться, а «колодка» залишається в шинку до наступного дня. Так гуляють до суботи, бо ж у понеділок — «колодка» «народилась», у вівторок «хрестилась», у середу похрестини, в четвер «колодка» «помирає», у п'ятницю її «хоронять», а в суботу «плачуть». Зрозуміло, ніхто не плакав, а пили й гуляли як при «народженні», так і при «смерті». Підпивши, жінки співають: Масляна, воротися! До Великодня простягнися, Від Великодня до Петра, А від Петра та до тепла... Крім цього, в понеділок на масляну заміжні жінки ще ходять по домівках, де є дорослі хлопці або дівчата, й прив'язують матерям «колодку» до ноги за те, що не одружили синів чи не повіддавали заміж дівчат упродовж року. Все це робиться із жартами, сміхом і горілкою. Адже від «колодки» (спочатку справжньої, а пізніше символічної — стрічки чи хустинки) потрібно було відкупитись могоричем. Дівчата теж в'яжуть «колодку», але тільки парубкам, і вже не до ноги, а до лівої руки. Дівоча «колодка» оздоблюється барвистими стрічками та паперовими квітами. Парубки повинні платити дівчатам викуп за «колодку» грішми або подарунками: намистом, стрічками, шовковою хусткою тощо. В четвер на цьому тижні господині збираються компаніями й спеціально п'ють та гуляють — «щоб телята водились!» Вони ж і не прядуть на цьому тижні — «щоб масло не гіркло!» У п'ятницю — частунок тещі. Колись в Україні був звичай двічі на рік частувати тещу — «щоб горло не пересихало». Хто одружився в осінні м'ясниці, той урочисто віз тещу до себе в гості на другий день Різдвяних свят — якщо добра, або на третій — якщо зла. Хто ж одружився у різдвяні м'ясниці, той привозив тещу в п'ятницю на масляну. Разом із тещею запрошувалися ще й інші родичі. Частуючи гостей, зять примовляв: «Пийте, люди добрі, по повній чарці, хай у моєї тещі горло не пересихає!» (натяк на сварливість). Під кінець тижня гуляння затихало. Подекуди в Україні, зокрема на Черкащині, наприкінці масляної спалювали опудало зими — Кострубонька. Великий, розкудланий вітром і від того кострубатий сніп, який ставили взимку на роздоріжжі, урочисто спалювали як уособлення зимових холодів, сніговіїв: щоб не вертались більше. Головною обрядовою їжею в Україні на масляну є вареники із сиром та сметаною, млинці на маслі або на смальці, млинці — налисники із сиром, запечені у сметані, вареники з картоплею чи капустою із засмажкою на маслі, локшини на молоці. У бідні й неврожайні роки сумно жартували: «Масляна — баламутка, обіцяла сиру й масла, та не хутко». На цей тиждень припадає багато прикмет. Кажуть: «Яка погода у сиропустну неділю, така й на Великдень буде», «Як сонце сходить рано, то й весна рання буде». Неділя, якою закінчувалась масляна, називалась ще й «прощеною неділею». Готуючись до посту, люди поспішали очиститись морально, прохаючи одне в одного пробачення за заподіяні кривди: «Прости мене!» — «Бог простить!» У давнину вірили, що страшний суд відбудеться саме в цей недільний вечір. Богобоязливі люди в сиропусну неділю не виходили хати, горілки не пили, а сиділи вдома й пригадували, чи багато гріхів наробили в цьому році... На Слобожанщині чоловік не лягав спати разом із дружиною — «щоб вовк поросят не з'їв». На Черкащині на Масляну не пряли, «бо з прядива сиплеться терміття, тому в сушні (сушених фруктах і родах) будуть погань, черв'яки заводиться». Великий піст – Мізик О. Перший день Великого посту, що триватиме до Великодня, називається «жилавим понеділком». У народі цей день ще мав назву «полоскозуб»; за звичаєм, «щоб гадюка не вкусила» і щоб у роті не лишилось й крихти скоромного, його «заполіскували» горілкою. Господині «полощучи зуби», пили горілку не чаркою, а новою покришкою від того горщика, в якому варили кашу — «щоб на пшениці золи не було». До столу в понеділок подавалися тільки «жиляники» — тверді, пісні коржі, які їли з хроном та редькою. «Масляна, масляна, яка ти мала, якби тебе сім неділь, а посту одна» — дивись, та й зітхне хто-небудь скрушно того коржа кусаючи. Була колись ще й третя назва цього дня — «чистий понеділок». Чистим тому називався, що господині обіду не варили і їх горщики залишались чистими. На Черкащині побутує прикмета: «Якщо у чистий понеділок погода ясна, то й пшениця вродить рясна!» Церковно-християнський календар включав протягом віків не лише свята, а й суворо регламентоване постування. Приписувалося поститися у Великий піст навесні перед Великоднем сім тижнів, влітку до шести тижнів припадало на Петрівський піст, два тижні тривав Спасівський і шість осінньо-зимових тижнів відводилося Пилипівському посту. Так вони й називалися в народі Великий піст, Петрівка, Спасівка й Пилипівка. Отже, всього постували християни близько половини календарного року. Щоправда, вже під кінець XIX ст. суворий «пісний закон» нерідко порушувався на користь малих дітей. Молоко дозволялося лише немовлятам і годувальницям. Без винятків дотримувалися (а подекуди й досі дотримуються) в Україні заборони вінчатися в піст. Тому, очевидно, на Західному Поділлі, в деяких районах Галичини й Карпат закріпився звичай вінчатися й гуляти перший день -весілля у вівторок, четвер і суботу, на решті території України — у неділю, а в пісні понеділок, середу та п'ятницю брати шлюб не дозволялось. Особливо багато всіляких заборон і обмежень було на Великий піст. Ще напередодні слід було старанно випарити горщики від скорому, а в деяких селах для приготування пісних страв взагалі тримали окремий посуд. У перший день Великого посту в «жилавий понеділок» навіть «полоскали уста», щоб не залишилося нічого м'ясного, скоромного. В цей день у багатьох селах Полтавщини не заведено працювати, «щоб не пообривало пальців», а поївши жиляників спочивали. У Карпатах коржі пекли не в понеділок, а в четвер, який і називався там «живний четвер». А в перший понеділок посту тут нерідко відмовлялися й від сніданку, а замість обіду варили кулешу із кукурудзяної муки із часником. Особливо стійко постилися пастухи, боячись оскоромитись, оскільки, за повір'ям, від цього «то би була шкода межи худобою, бере її вовк або ведмідь, б'є грім». В деяких регіонах України, зокрема в ряді сіл Полтавщини, в перший день Великого посту побутував звичай — «полазника». У піст нерідко готували квашу — особливий вид десерту. Для кваші запарювали три види борошна: житнє, пшеничне, гречане й додавали солоду. Схожа на кисіль маса, тепло накрита, встоювалася й починала бродити. Тут слід було не впустити момент і не дати кваші перекиснути. Варили її на малому вогні, щоб не збігла. Вона набувала кисло-солодкого смаку і була дуже смачною. На жаль, ця нехитра страва сьогодні зовсім зникла з ужитку. І оскільки її вважали ласощами, квашу заборонялося готувати на першому тижні Великого посту. На Полтавщині цей звичай пояснювали у досить оригінальний спосіб: «Не пар на перший тиждень кваші, бо корова загрузне на болоті на пащу». Цікаво, що за часів Феодосія Печерського (1035— 1074) трапеза ченців Києво-Печерського монастиря упродовж 40 днів посту складалася із хліба та овочів раз на день. На переміну давали зернову кашу без олії та склянку вина (у середу і п'ятницю був напій із перцю, кмину, анісу). У народі особливо набожні люди також «разкували» (тобто їли раз на день). На Волині поширеною пісною стравою була «гурда»: відварене конопляне насіння, затовчене сухими ягодами чорниці. В першу суботу Великого посту господині колись збиралися до церкви, приносили із собою хліб, коливо й мед і замовляли велику панахиду по рідних — небіжчиках. На Херсонщині це називалося «давати мисочку». Перша неділя Великого посту називається «неділя збірна». В цей час в Україні вже починає танути сніг, а тому кажуть: «Неділя збір — тече вода з гір». Дівчата в цю неділю варили кашу з маком і на короткий час закопували її в землю — «щоб недоля пропала». Відносно днів першого тижня Великого посту в народі побутують прикмети: «Який буде перший понеділок посту, такий буде понеділок по Великодню». Те ж саме стосується вівторка, середи тощо. Четвертий тиждень Великого посту — «середохресний». В середу на цьому тижні — свято хреста. В цей день господині печуть «хрести» з маком і мажуть їх медом. Частину «хрестів» зберігають на час сівби. На цьому тижні господині сіють мак, а також розсаду капусти й помідорів. Щодо розсади, то існує повір'я, що її конче треба сіяти в піст — «щоб морозу не боялася». П'ятий тиждень Великого посту називається «Похвальний»; в суботу на цьому тижні — свято Похвали Пресвятої Богородиці. В цей день працювати вважається гріхом. Не гріх тільки сіяти розсаду. Шоста субота — Вербна або Лазарева на честь воскресіння праведного Лазаря. Це свято дітей. Під час церковного обходу на вечірні діти носили вербу; у кого була найбільша гілка верби, той відчував себе щасливим. У давнину в Україні побутував звичай ходити із церкви до церкви, несучи із собою посвячене гілля верби. В цих походах активну участь брали вихованці духовних шкіл «бурсаки». Цей звичай широко побутував на Київщині ще в першій половині XIX століття. День Касіяна – Применко Т. День преподобного Касіяна (Касьяна) припадає на 29 лютого за юліанським календарем (за старим стилем), отже — тільки на високосні роки. В народі цей святий (помер у 435 р.) мав не надто добру славу. За переказом, що побутує в Україні, одного разу святі Іван та Касіян, рибаливши на озері, побачили потопаючого рибалку. Святий Іван одразу ж поспішив йому на допомогу, а Касіян залишився осторонь. Дивлячись на все це з небес, Бог постановив: «Іван велику шану від людей матиме, і святкуватимуть його тричі на рік, Касьяна ж — раз на чотири роки». Отож, коли приходить рік Касьянового свята, він гнівається на людей і навіть на Бога, чинить усе їм назло. Колись вважалося, що дитина, народжена цього дня, матиме погану вдачу і зможе зурочувати інших. У легенді, що побутує на Харківщині, преподобний Касіян нагадує казкову особу «з довгими віями аж до землі». «...У Касіяна такі довгі брови і вії, що він нічого не бачить. Один раз на чотири роки Касіян підіймає свої вії і дивиться понурими очима. Лихо тому, на кого він гляне: гляне на людей — мруть люди, гляне на тварин — дохнуть тварини, гляне на поля — все сохне...» «У Касіянів день не можна до схід-сонця виходити із хати, щоб він не глянув, бо як гляне — помреш». В іншій легенді розповідається, що «святий Касіян цілих три роки сидить над чортом і б'є його по голові молотом. Б'є його для того, щоб не мав нечистий часу для, обдумування своїх планів на людську згубу. Б'є чорта Касіян день у день і не дає йому опам'ятатися. Цю роботу Преподобний залишає тільки в день своїх іменин — один раз на чотири роки, тоді він іде до церкви і молиться Богу, щоб Бог дав йому більше сили в боротьбі із нечистим. Із церкви Касіян повертається, тоді, коли починає світати — цілу ніч молиться. А як із церкви прийде, то знову береться за свою справу: молота в руки і — чорта по голові... В той час, коли преподобний Касіян молиться богові, чорт вилазить із безодні на поверхню землі, й усе, на що він подивиться, гине. Подивиться на худобу — здихає, подивиться на людей — помирають люди, подивиться на поля —все сохне, все гине від очей нечистого. Ось чому на Касіянів день не можна із хати виходити саме тоді, як розвидняється...» | Домашня сторінка Державні свята Релігійні свята Народні свята Іменини Інші свята Привітання Про сайт |
До змісту книжки
Додому
