ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д. Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу. Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар. | Із історії ораторського мистецтва. ОСНОВИ РИТОРИКИ 1. Із історії ораторського мистецтва. 2. Характерні риси академічного красномовства. 3. Форми академічного красномовства. 3.1. Лекція як основна форма академічного красномовства. 3.2. Ораторська майстерність у інших формах навчального процесу. 3.3. Правила риторики для підготовки до заняття. 4. Особистість оратора в академічному красномовстві. У повсякденній практиці викладача все частіше зустрічаються поняття “красномовство”, “ораторське мистецтво”. Як розуміти їх смисл? Багато хто до сьогодні ототожнює ці поняття лише з формою публічного виступу, тлумачать “лекторське красномовство” виключно як здатність добре і виразно говорити, вміло, яскраво висловлювати свою думку перед аудиторією. В такому розумінні красномовство мимоволі протиставляється конкретній справі, в кращому разі стає її доповненням, хоча і корисним, але далеко не обов’язковим. Нерідко терміни “ораторське мистецтво” і “красномовство” пов’язують лише з історичним минулим, визначаючи їх як особливий дар, притаманний лише обраним особистостям і недоступний “простим смертним”. Про лекторське красномовство згадують, говорячи про виступи вчених на кафедрах вищих навчальних закладів. В якому зв’язку перебувають поняття “красномовство” та “ораторське мистецтво”? Самостійні ці види діяльності чи, дійсно, лише елементи, які є частиною форми? Якщо звернутися до тлумачних словників, то побачимо, що “красномовство” (або “ораторське мистецтво”) має два значення: 1 – вид суспільно-політичної та професійної діяльності, метою якої є переконання масової аудиторії; 2 – ступінь майстерності публічного виступу, майстерне володіння живим словом. Очевидно, що друге значення є похідним від першого, бо неможливо говорити про майстерність безвідносно до певного виду діяльності, в якій воно виступає в якості засобу досягнення переконуючого впливу. Багато хто сприймає поняття “лекторське”, “академічне” та “університетське красномовство” як самостійні види ораторської майстерності, не помічаючи їх взаємопов’язаності, а інколи й тотожності. “Університетське красномовство” – поняття давнє. Так позначались у класифікаціях ораторського мистецтва минулих століть виступи університетських професорів з навчальними та публічними лекціями, на диспутах і т.д. В сучасній класифікації для цих форм застосовується термін “академічне красномовство”. Щоправда, він досить умовний, але саме так стали називати не лише навчальні лекції, що читаються у вищих навчальних закладах, але й науково-популярні, а також наукові доповіді та повідомлення. В наш час у літературу надійно увійшло поняття “лекторське красномовство”, яке виділило із “академічного” жанр лекції. Вміння володіти словом, триматися перед аудиторією, користуватися правилами риторики під час педагогічного спілкування необхідні кожному викладачеві вузу незалежно від того, який курс він читає. Тему “Основи ораторського мистецтва викладача вузу” розробляли певною мірою у своїх працях такі сучасні вчені, як Мудрик А.В., Кан-Калік В.А., Ножин Є.А., Гурвич С.С., Мурашов А.А., Кохтєв Н.Н., Леонтьєв О.О., Апресян Г.З., Олійник С. та інші. В лекції ми зробимо спробу розглянути основні положення окремих праць цих та інших вчених, що допомагають орієнтуватися в таких поняттях як “риторика”, “академічне красномовство”, “ораторська майстерність” та ін. Із історії ораторського мистецтва. Риторика має глибокі корені у світовій культурі . В міфології різних народів і культур простежується художньо-образне уявлення предків про велику роль живого слова, про яскраву, часом драматичну й трагічну долю людей, наділених божественним даром – красномовством. Східно-слов’янська міфологія звеличує образ епічного співця-поета Бояна, який відзначався багатьма видатними рисами талановитого оратора. Зокрема, в “Слові о полку Ігоревім”, у написах у Софії Київській, у новгородському літописі Боян згадується як “віщий, аще кому хотяще песнь творити, то растекашется мысью по древу, серым волком по земли, шизым орлом под облакы”. Відомий поет Ігор Шкловський та інші дослідники вважають легендарного Бояна “ритором, солодкомовним сказителем”. Риторика як наука має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим паче в ораторському мистецтві. До недавнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів Аристотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та деяких інших авторів, частково й вітчизняна риторична спадщина, особливо Ломоносівського періоду, Київської Русі, українського Ренесансу ХVІІ–ХVІІІ ст. Дослідження останніх років виявили, що величезні багатства зберігаються в рукописних відділах бібліотек у великих містах України та колишнього Союзу, осередках науки і культури, адже у ХVІІ–ХVІІІ ст. риторика була традиційною шкільною дисципліною. Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто оберігати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад, у справах неповнолітніх, жінок тощо. Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях, – роботу знавців, майстрів, – “техне” ( гр. – наука, ремесло, мистецтво). Серед них вирізнялося й словесне мистецтво логографів, риторів, які за наймом говорили ораторські промови. Перше керівництво – техне – для тих, хто готувався виступати публічно, належало, очевидно, сицилійським риторам – Лісію й Кораксу і давало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід підбирати. У Давньому Римі народ брав безпосередню участь у вирішенні державних та судових справ, тому там також великою була сила ораторського слова, риторичного мистецтва. Видатний теоретик та практик риторики Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів : “Брут”, “Про знаменитих ораторів”, “Оратор”, “Про оратора” та ін.. Інший видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему навчання риториці на основі принципів Цицерона у вигляді 12 книг риторичних настанов. Квінтіліан, як і інші палкі прихильники таланту Цицерона, говорив, що небо надіслало його на землю, щоб дати приклад, до яких меж може дійти могутність слова. Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї викував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найтонші вигини думки. Він залишив понад 100 промов, з яких 57 збереглися, виступаючи риторичною скарбницею для всіх часів і народів. У період середньовіччя у галузі риторики царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався у суворо визначені, незмінні формули. Дослідник О.Тимофеєв писав: “Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово”.(17) Політичне красномовство тоді майже не існувало, а ораторське мистецтво розвивалося в основному на церковних кафедрах, в університетах і судах. Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення в кінці Середньовіччя, з поверненням тривію й квадрію, серед яких риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос – єдність і гармонію думки й слова. Національне красномовство слов’ян базувалося як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки. Слов’янська риторика України, Росії, Білорусії увібрала в себе латиномовні, грецькі й західноєвропейські поетики й риторики, ідеї яких розвивали кращі гуманісти-просвітителі: М.Ломоносов, Ф.Прокопович, П.Могила та їхні сподвижники. ХVІІ – перша половина ХVІІІ ст. – період становлення і розвитку української літератури, її родів і видів, і безперечно, народна творчість мала значний вплив на розвиток шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва. Першою серйозною спробою опису історії риторики Київської Русі є робота В.І. Аннушкіна “Перша російська риторика”(18), де аналізується риторика “Сказання про сім вільних мудрощів”. Риторика 1620 року дає багатий і глибокий матеріал для аналізу історії слов’янської риторичної думки. Вона мала дві книги: “Про винайдення справ”, “Про прикрашання слова”, написаних у формі діалогу вчителя й учня, що було характерно для підручників Давньої Русі. Петровська епоха перетворень та реформ викликає до життя серію блискучих керівництв з ораторського мистецтва: “Про силу риторичну” Софронія Ліхуда, засновника й викладача Слов’яно-греко-латинської академії” (1698), “Риторика” Михайла Качова (кінець ХVІІ ст.), “Наука проповідей” та “Книга сія філософська” (коротка риторика) Андрія Білобоцького (початок ХVІІІ ст.), “Риторична рука” Стефана Яворського (1705), перекладена з латині Федором Полікарповим, “Книга прекрасного злотослова” грека Кузьми Афоноіверського (1710) та ін. На жаль, ці взірці шкільного викладання риторики зберігаються в архівах, у списках, не видані й мало вивчені. Рукописними були й латиномовні риторики, які вивчалися у духовних академіях: Слов’яно-греко-латинській, Києво-Могилянській та ін. Опублікованими були: курс теорії поезії “De arte poetica” Ф. Прокоповича – Г. Кониським у Львові в 1786 р., риторика Ф. Прокоповича “De arte rhetorika”, що побачили світ в українському перекладі у 1979 р., поетика М. Довгалевського “hortus poeticus”, український переклад якої видано у 1973 році. Тривалий час Києво-Могилянська Академія була єдиним вогнищем просвіти й культури на Україні та для південних слов’янських країн. Академія ставила високу й благородну мету: тут “наукам вольним навчаються і звідти підпору церкві православній і вітчизні необхідну творять”(19). Сучасним ораторам повчально й корисно знати про структуру унікального навчального закладу – Києво-Могилянську Академію, методи навчання спудеїв, набір предметів, навчання красномовству тощо. Про це можна дізнатися з праць таких науковців як Тітов Ф., Аскоченський В., Хижняк В., Маслюк В. та багатьох інших . Унікальний досвід виховання і навчання українських, російських та інших риторів було накопичено у Києво-Могилянській Академії у ХVІІ – ХVІІІ ст., де читався курс світської риторики на ідейній основі античності, патристики, схоластики, гуманізму й Реформації та деяких ідеях просвітництва. До наших днів дійшли 183 підручники риторики, з них 127 складені й прочитані в Академії в 1635 – 1817 рр. Як свідчать дослідження В.П. Маслюка, З.І. Хижняк, це були оригінальні курси риторики як за структурою, так і за змістом. Відзначимо, що риторика у Академії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування: студенти створювали ораторські промови, орації, були бажаними учасниками багатьох урочистих громадських та церковних подій. Метод вивчення риторики був таким. Студентів учили створювати промови взагалі й певного призначення: судові, панегіричні, і т.ін., писали листи вітальні, прохальні тощо. Церковному красномовству навчали лише бажаючих, бо студенти риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських та грецьких класиків риторики. Підручники були рукописними, бо кожен викладач мусив скласти свій курс лекцій. Першим друкованим підручником риторики в Академії був підручник професора Іоаникія Галятовського “Наука або Способ зложеня казаня” (Київ, 1659, 1663, Львів, 1665). Києво-Могилянська Академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення накопиченого там ораторського мистецтва дають духовно-інтелектуальну споживу розуму й серцю сучасних ораторів та дослідників. Другу половину ХІХ ст. можна назвати часом поступового занепаду риторики як науки про прозу, бо працями О.О. Потебні та його однодумців російська філологічна думка поверталася до вивчення художньої літератури й поетичних форм мовлення. Тому в період 1850–1917 рр. зі шкіл та вузів виганялися ораторські види промов, що тяжко відбилося на якості освіти в Росії. Останньою “риторичною хвилею” в Росії початку ХХ ст. можна вважати відкриття унікального навчального закладу – Інституту Живого Слова – на чолі з професором В.М. Всеволодським-Гернгросом та його сподвижниками: А.Ф. Луначарським, Ф.Ф. Зелінським, А.Ф. Коні, Л.В. Щербою, М.С. Гумільовим та ін. (22). За найновішими програмами там готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів-спеціалістів з мистецтва мовлення, ораторів судових, духовних, політичних, а також співаків, акторів, письменників тощо. До програми входили унікальні предмети: теорія та історія ораторського мистецтва, теорія та історія канонічного (культового) мовлення, теорія поезії, прози, історія декламації, ритміка вірша, ритміка прози та ін. 2.Характерні риси академічного красномовства. В ораторському мистецтві Росії ХVІІ – ХVІІІ ст. Зазвичай виділяють п’ять основних напрямків: придворне красномовство, яке розвивалося у вищих колах дворянства; духовне красномовство; військове красномовство – звернення полководців до солдатів, дипломатичне красномовство. В основі виділення родів і видів красномовства лежить фактор суспільної сфери комунікації, відповідно до основних функцій мовлення (спілкування, повідомлення, вплив). Галузі діяльності людини обслуговує, на думку Кохтєва Н.Н., і ораторське мовлення: наукову галузь – лекція вузівська, наукова доповідь, науковий огляд, наукове повідомлення або інформація і т.д.(1). Сучасні дослідники виділяють наступні роди красномовства: соціально-політичне, академічне, судове, соціально-побутове, духовне (церковно-богослівське). Рід в ораторському мистецтві – це частина красномовства, яка характеризується спільністю об’єкту промови, його розбору, оцінки. Види цього красномовства характеризуються великою інформативністю, пізнавальною спрямованістю, логічністю міркувань, в них повідомляються нові або розглядаються вже відомі слухачам факти, узагальнюються проведені дослідження, результати пошуків, експериментів, проявляються принципово нові підходи до відомих явищ. Академічне красномовство є активним засобом громадянського виховання, розвитку творчого мислення, засобом естетичного впливу на слухачів. До академічного красномовства належить мистецтво читання лекцій, проведення семінарських занять, виступи на наукових конференціях, ораторське мистецтво наукових дискусій та ін. До характерних рис академічного красномовства вчені відносять: високий рівень науковості, принцип виховуючого навчання, логічну культуру лектора, доступність викладу, наочність і застосування технічних засобів навчання, яскравість, емоційність мовлення (7,С. 150). Високий рівень науковості – найважливіша визначальна риса академічного красномовства. Висока міра науковості академічного красномовства визначається самою природою вищих навчальних закладів, які готують спеціалістів вищої кваліфікації, наукові і педагогічні кадри для різних галузей народного господарства, науки і культури, ведуть наукову роботу теоретичного і прикладного характеру. Вузівська лекція, наукова доповідь повинні мати насамперед глибокий науковий зміст, тобто в них повинні повідомлятися аудиторії певні достовірні відомості про ті чи інші закономірності природи, суспільства, людського мислення. Високий ступінь науковості викладу передбачає розгляд гносеологічного боку принципу науковості, що з’ясовує предмет наукового пізнання. Не можна конструювати зв’язки і вносити їх у факти. Слід вивчати факти, знаходити в них зв’язки і, віднайшовши їх, доводити дослідним шляхом. Високий науковий рівень виступу означає, що оратор стоїть на передових позиціях науки, знайомить аудиторію з новими досягненнями в даній області вчених всього світу, нашої країни і з науковими досягненнями колективу, в якому він працює, з його власним внеском у науку. З принципом науковості органічно пов’язаний принцип виховуючого навчання. Педагогічна аксіома гласить: не можна вчити не виховуючи і в той же час не можна виховувати не навчаючи чомусь. Значна роль філософії в ораторському мистецтві. Цицерон писав, що оратор повинен піклуватися про три речі: що сказати, де сказати і як сказати. А потім великий давньоримський оратор пояснював, що знання філософії допомагає зрозуміти, що доцільно сказати, а що недоречно. Знання філософії в кожній справі дозволяє дотримуватися почуття міри в своїй мові. Цицерон підкреслював, що основою красномовства, як і всього іншого, є філософія. Не тільки в суспільних, але й у всіх природничих та технічних науках оратор знайде можливість і шляхи виховання студента. Логічна культура оратора являє собою могутню зброю переконання. Логічна культура академічного красномовства вимагає показувати процеси розвитку науки в найсуттєвіших їх проявах, налагодити в різноманітних фактах і процесах найголовніше, основну ідею і послідовно її розвивати, підпорядковувати весь матеріал, що викладається, обгрунтуванню цієї ідеї. Віднайшовши “наскрізну ідею”, оратор підпорядковує їй всю структуру свого виступу. Доступність викладу пробуджує інтерес до науки, наштовхує слухачів на подальші питання, дослідження. Ось чому видатні педагоги підкреслювали принцип доступності викладу як одного з основних принципів педагогіки. К.Д. Ушинський писав, що “дидактика читання лекцій в університеті може бути викладена в двох словах: добре знай свій предмет і викладай його ясно”(4, С.118 ). Багато лекцій і наукових доповідей учених при багатстві наукового змісту відзначалися великою доступністю викладу. Прекрасними популяризаторами фізичної науки були П. Лебедєв, С. Вавілов, медицини – С. Боткін, П. Лесгафт та ін. Якими шляхами досягали вони доступності викладу? Перш за все, повним оволодінням науковим матеріалом, детальною підготовкою до кожного свого виступу. Якщо це правильно для досвідченого професора, то тим більше справедливо для лектора-початківця. І.Сєченов у “Автобіографічних записках” після перших кроків, зроблених на лекційному поприщу, дав оцінку своїм першим лекціям через 43 роки і зробив самокритичний висновок про те, що він далеко не завжди вмів виділяти основні питання в лекції, відрізнити важливе від другорядного, правильно розподілити час на викладання питань доповіді. Оратор повинен враховувати принцип конкретності в ораторському мистецтві. Застосування цього принципу до академічного красномовства означає, що викладач має на увазі специфіку вузівської аудиторії. В залежності від неї лектор вносить різноманітність як у зміст, так і в форму викладу навчального матеріалу. Крім того, промову роблять доступною використання фактів, переконливих прикладів. Вчать не лише словом а й показом – в цьому сформульовано ставлення до наочності та технічних засобів навчання. Активним прибічником наочності був К.Д. Ушинський – основоположник педагогічної науки і народної школи в Росії. Видатний педагог у своїй праці “Людина як предмет виховання” обґрунтував принцип, що сама природа людини вимагає застосування наочності навчання. Наочність допомагає спостережливості, кращому запам’ятовуванню. Вона пробуджує і підтримує увагу слухача . У навчальному процесі та наукових доповідях застосовуються різні форми наочності. Це натуральна наочність, при якій слухачі отримують враження безпосередньо від тих предметів, які вони вивчають. Це копії справжніх предметів у вигляді макетів, муляжів, опудал. Використовується зображувальна наочність – у вигляді картин, карт, фотографій, діаграм, схем і т.д. Нові можливості показу відкривають сучасні технічні засоби навчання. Їх розділяють на три види – візуальні (екранні). Звукові (аудіо) та аудіовізуальні. Підготовка і використання наочних засобів повинні відбуватися з дотриманням методичних вимог. Велику роль в академічному красномовстві відіграють яскравість і образність. Якими ж шляхами досягається яскравий, образний виклад наукового виступу? Ораторові допоможе доречне використання багатства народної творчості. Серед різноманітних творів фольклору особливе місце займають приказки та прислів’я. Вони живуть у розмовній мові як органічна частина, конкретизуючи у художніх образах світогляд народу, його погляди на життя, явища природи та суспільства. І, можливо, в жодній формі мовленнєвої творчості народу з такою силою і так багатогранно не проявляється його розум, викристалізовується його національна історія, суспільний устрій, побут, світогляд, як у прислів’ях. Зокрема народ висловлює своє ставлення до навчання, неуцтва, висловлює своє ставлення до мовлення. У них дається і оцінка силі слова, рішуче засуджується у прислів’ях і приказках пустослів’я. Яскравим, образним і емоційним роблять мовлення крилаті слова, фразеологічні звороти, використання художньої літератури. Крім того сильний емоційний вплив на аудиторію виявляє доречне використання оратором гумору. 3.Форми академічного красномовства. 3.1./ Лекція як основна форма академічного красномовства. Академічна лекція на сьогодні це усний виклад навчального предмету або якоїсь наукової теми. Назва лекція ( від латинського lectio – читання) пояснюється тим, що перші лекції в університетах Європи проводились у формі читання Святого письма або книги з коментарями до прочитаного. Із винаходом книгодрукування книга потрапляла до рук студентів і читати в аудиторії вже не мало сенсу. В античному суспільстві вищі школи виникли в V–III ст. до н.е . У Давній Греції вищій освіті приділяв увагу Платон. За його системою таку освіту одержувала лише аристократична молодь, що проявила здібності до теоретичного мислення, до вивчення предметів у філософському плані. Аристотель вважав, що розвиток у людини її природних здібностей здійснюється вихованням – фізичним, розумовим та моральним у їх єдності. Цих сходинок розвитку три, і остання – школа вищого рівня. Лекції, у яких в основному викладалися погляди мислителя, читалися або в закритому приміщенні, або під час прогулянок садовими алеями, тому філософська школа Аристотеля називається перипатетичною, а її послідовники – перипатетиками (від грецького (peripateo – гуляю). Поступово, особливо з ІV століття н.е., зростали регламентація вузівського життя, втручання держави у відбір викладацького складу, встановлення платні викладачам. Першою вищою школою, яка отримала назву університету в кодексі Феодосія, була філософська школа, відкрита у 425 році в Константинополі. Як тип вищого навчального закладу університети з’явилися значно пізніше – Оксфордський університет (1168р.), Паризький університет (1215р.), Празький університет (1348) та ін. У цих центрах вищої освіти лекційний метод проявився у найбільш типовому вигляді у середні віки. Лекція у середньовіччі була провідною формою навчання. Епоха Відродження корінним чином змінила зміст і методи лекційного викладання. Лекторське красномовство – це мистецтво, і видатні професори завжди залишали глибокий слід у серцях своїх учнів. Ось, що писав, наприклад, Р.К. Баландін про В.І. Вернадського: “…Чим визначається майстерність лектора? Які критерії цього? На що більше повинна бути схожою лекція: на яскравий фейєрверк, що викликає захоплення у слухачів, чи на посів, результати якого достигають не раптом, повільно, часом непомітно, але плідно? Здавалося б, для Вернадського це питання вирішується однозначно: лекція, повідомлення, доповідь – один зі способів передачі інформації… Насправді було не зовсім так. Вчений добре розумів: будь-який публічний виступ, навіть присвячений науковим проблемам містить елемент мистецтва. Він піклувався про організацію матеріалу лекції, стиль і тональність викладу, з тим, щоб тримати слухачів у напрузі і в той же час не втомлювати монотонністю” (3,С.28-29). Один із видатних учених, суспільних діячів і лекторів першої половини ХІХ ст. – Т.М. Грановський, професор Московського університету, з іменем якого пов’язують розвиток громадянських традицій у російській лекторській школі. Професор А.Л. Паніна говорила про вченого: “Т.М. Грановський був природженим оратором. Він і сам відчував і усвідомлював це своє покликання. Що таке дар слова? – писав він друзям. – Красномовство? У мене воно є, тому що в мене тепла душа і переконання.” І важко це висловити точніше. “Художником на кафедрі” називав Т.М. Грановського професор К.Д. Кавєлін, з актором порівнював російський історик професор М.С. Соловйов… Всі лекції Т.М. Грановського були дуже емоційні і художні… Кожна його лекція сприймалася як закінчений художній твір”(23, С. 20-22). Як чудовий лектор і автор знаменитого курсу історії відомий В.О. Ключевський російський історик другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. Академік М.В. Нєчкіна писала про В.О. Ключевського: “Глибоке знання предмета і художні особливості мислення дозволяли Ключевському нібито бачити те, про що він говорив. Він конкретно уявляв собі минуле і відтворював в уяві слухачів, але не просто як “картинку”, а як основу свого наукового висновку. Він заглиблювався в устрій старого життя і зримими образами пізнавав його. Він, на думку сучасників, володів даром “художнього навіювання”. (23,С. 51) Видатними представниками лекторської майстерності були Д.І. Менделєєв, П.Ф. Лесгафт, В.І. Вернадський, М. Зеров, Д. Яворницький та ін. Вчені розрізняють два основних види лекцій – навчальні та публічні, але в академічному ораторському мистецтві говорять, як правило, про навчальні. Навчальна лекція – одна з основних форм навчального процесу і один із основних методів викладання у вузі. Лекція визначає основний зміст, характер і напрям всіх навчальних видів занять. Вона вводить студента у науку, знайомить з її основними принципами, положеннями, методикою, спонукає до глибокої самостійної роботи, експерименту, практичної діяльності. Творчості студента буде сприяти така лекція, яка не повторює підручник. Ось чому майстер академічного красномовства прагне до того, щоб його промову не можна було підмінити книгою. Крім того, лекція оперативніша від підручника, який інформує про нові досягнення часто із запізненням на 10 – 15 років. Справа ще й у тім, що книга розрахована на різних читачів, а лекція звернена до конкретних осіб, що сидять в аудиторії і мають приблизно однаковий рівень знань. Майстер лекційного викладання професор С.Р. Миротворцев говорив: “Перед лекцією я завжди проглядаю студентський підручник тільки для того, щоб не читати на лекції того, що в ньому написано”(5, С. 117 ). Лекція як ораторська промова – це монолог. Монолог можна визначити як особливу форму усного мовлення, що становить собою розгорнутий вислів однієї особи, завершений у смисловому відношенні, всі мовленнєві і композиційні елементи якого підпорядковані головній думці та його основній меті. Ораторський монолог має свої функції. Перш за все виділяються інформативна функція і функція пояснення. Оратор повідомляє слухачам про події, процеси, ідеї і пояснює їм сказане. Наступна функція – переконання, яка проявляється у тих випадках, коли оратор хоче в чомусь переконати слухачів. Будь-яку промову пронизує ораторська оцінка об’єкта мовлення. Виділяється також функція заклику, спонукання до дії, тобто промова апелює до почуттів слухачів, закликаючи їх здійснити якісь вчинки… Завдання ораторського виступу – переконуючи, впливати на волю людей для досягнення певної мети. І тут уже грає роль так звана волюнтативно-особистісна функція. У зв’язку з цим дуже велика роль авторитету оратора серед слухачів. Слід відзначити, що кожен рід і вид ораторської промови має пріоритетні функції. А тому – пріоритетні стилістичні мовленнєві засоби. Оратор впливає на аудиторію безпосередньо, бачить її, відчуває її реакцію, спрямовує цю реакцію, визначає міру уваги, інтересу, розуміння промови аудиторією. Звідси і велика можливість інтенсивного психологічного захоплення, чого не може бути при використанні засобів масової інформації. Оратор має можливість враховувати індивідуальні особливості слухачів, швидко реагувати на характер сприймання промови, на ступінь уваги слухачів і коректувати свій виступ. Він має можливість більш диференційовано повідомляти інформацію, враховуючи певною мірою підготовку, інтереси, психологічні настанови своїх слухачів, отримує навіть можливість познайомитися завчасно з аудиторією, тобто долається фактор анонімності. Ораторський монолог розраховано на велику аудиторію і це накладає на нього деякі особливості. Перш за все він розгорнутий, тобто висловлювання будується у відповідності до вимог логіки та вичерпності характеристики об’єкта промови, повноти викладу думки. Оскільки монолог цього типу продуманий, то він будується з урахуванням норм літературної мови і вимог культури мовлення, тобто він є нормативним. Динаміка, інтенсивність промови забезпечується з одного боку її композиційними особливостями, а з іншого – різноманітними мовленнєвими засобами. Швидка зміна частин композиції створює ефект стрімкого руху думки, динаміку розвитку промови. Динаміку ораторської промови можна створити і за рахунок різних мовленнєвих засобів. Синоніми, фразеологізми, різного роду слова-підсилювачі (або так звані кванторні слова ( квант – нім. “кількість, маса”) зазвичай вказують на високу міру дії, якості або ознаки. Для вираження ставлення промовця до предмета промови використовуються образні та експресивно-фарбовані дієслова. Друга особливість ораторського монологу – його логічний розвиток. Промова підтримується законами мислення – необхідним, суттєвим, стійким , повторним зв’язком між думками. Науці віддавна відомі чотири логічні закони, дії яких підкоряються всі наші думки. Закон тотожності – один із чотирьох основних законів формальної логіки, згідно до якого кожна думка, яка наводиться в даному умовиводі, при повторенні повинна мати один і той же визначений стійкий зміст. Порушення закону тотожності відбувається тоді, коло довільно підмінюється один предмет мовлення іншим, вживаються терміни і поняття не в тому значенні, в якому це прийнято, не пояснюються нові значення термінів, під час доказу або спростування висунута теза часто підмінюється іншою. Навмисне чи не усвідомлено? Навмисне – це прийом, не усвідомлено – помилка. Закон протиріччя можна інтерпретувати наступним чином: не можуть бути одночасно істинними дві протилежні думки про один і той же предмет, взятий в один і той же час і в тому ж відношенні. Закон виключення третього твердить, що з двох протилежних висловлювань в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне безперечно істинне. Третій закон забезпечує зв’язність мовлення, несуперечність думки, служить підгрунтям для вибору істинного міркування. Четвертий закон логічного мислення – закон достатньої підстави – стверджує: будь-яка істинна думка повинна бути обґрунтована іншими думками, істинність яких доведена. У якості аргументів для підтвердження істинності думки можуть бути використані статистичні дані, факти, істинні судження, аксіоми, закони науки. За способами тематичного розгортання промови можна виділити кілька типів композиції: послідовний, концентричний, паралельний, змішаний. Найчастіше спостерігається змішаний тип композиції, у чистому вигляді ці способи зустрічаються рідко. Тому можна говорити лише про переважання якогось із них. При послідовній композиції виклад іде по висхідній лінії, від одного тематичного блоку до іншого. Одна тема переходить в іншу. Яка розвиває попередню. Кожна з них є вихідною для пояснення наступної думки. В результаті розкривається основна ідея, яка визначає мету виступу. Цей спосіб розташування матеріалу, як правило, пов’язаний із хронологічним або історичним описом. При концентричній композиції основна ідея промови формулюється на її початку, хоча і в узагальненій формі. У процесі мови вона обґрунтовується, збагачується, конкретизується, з’являються факти, ідеї. В кінці промови оратор повертається до формулювання основної ідеї, уточнює її. У чистому вигляді цей спосіб зустрічається рідко, він зазвичай поєднується з послідовним способом. При паралельній композиції теми розмежовані, відзначається їх диференціація, раптовий перехід від однієї теми до іншої, можна спостерігати наявність тем з великим смисловим розсіюванням питань. Усі теми об’єднані однією чітко вираженою ідеєю ( або спільною темою), проте перехід від однієї теми до іншої завчасно не готується, просто закінчується одна тема і починається наступна. Завершення промови може мати різну структуру. “Кінець – розв’язка всієї промови (як у музиці останній акорд – завершення попереднього; хто має музикальне чуття, той завжди може сказати. Не знаючи п’єси, судячи лише з акорду, що п’єса скінчилася); кінець повинен бути таким, щоб слухачі відчули ( не лише в тоні лектора це обов’язково), що далі говорити нічого”(Коні, 1956). Форма висновку залежить від виду красномовства і мети промови. Так вузівська лекція як жанр характеризується переважанням інтелектуально-логічних елементів. Характер кінцівки промови залежить від мети промови: впливати на інтелектуальну чи на емоційну сферу слухачів. Навчальні лекції по характеру та завданнях поділяються на навчально-програмові, оглядові, настановчі, факультативні, зі спецкурсу, проблемні, показові та ін. Навчально-програмові лекції систематично, не порушуючи цілісності і логічної стрункості програмового вузівського курсу навчання, викладають головні питання науки. Лектор послідовно розглядає питання про предмет, завдання і методи даної науки, аналізує загальні і окремі проблеми, тобто у стислій формі говорить про систему науки, її теорії та гіпотези, висновки та практичне застосування. Великі труднощі виникають перед оратором у вступній лекції до програмового курсу. Складність полягає у тім, що лектору доводиться зачіпати головні питання, до розкриття яких він буде вести слухачів через увесь лекційний курс. У такій лекції мова йде лише про зміст, предмету вивчення даної науки. Лектор дає коротке її визначення, знайомить аудиторію зі світоглядними та методологічними основами даної дисципліни. Крім того, у вступній лекції слід відзначити зв’язок науки, що вивчається, з іншими науковими предметами. Майстерний оратор добирає найбільш важливий і переконливий матеріал, що дозволяє яскраво розкрити сутність предмета, до вивчення якого приступають студенти, наводить приклади, відомі студентам із життя, використовує наочність та ТЗН. Обов’язкова вимога до вступної лекції – її емоційний виклад, що створює можливість уже з першої лекції пробудити у студента цікавість до дисципліни, яка вивчається. Настільки ж як і вступні, важливі підсумкові, завершальні лекції з навчально-програмового курсу. Викладач повинен прагнути до того, щоб підсумкова лекція була дійсним завершенням і узагальненням прочитаного курсу і особливо запам’яталася студентам, виявила на них серйозний виховний вплив. При цьому необхідно враховувати особливу важливість синтетичного викладу теми. Лектор виходить із уже отриманих студентами в процесі викладу курсу знань і разом з тим збагачує ці знання. Саме в результаті синтезу знань старий, уже відомий слухачам матеріал стає основою, джерелом нового знання. Студент підходить до більш глибокого синтетичного розуміння предмета науки, її місця у системі наукових знань, у практичні діяльності людей. І.І. Артоболевському належать слова: “Мені завжди здавалось, що основне завдання підсумкових лекцій – не лише підвести підсумки і ще раз повернутися до тих розділів, які пройдено. Кожному лектору слід, крім цього , вказати основні проблеми, пов’язані з даною дисципліною, вказати на ті основні напрямки, з яких повинна розвиватися дана область науки і техніки. Підсумкова лекція повинна служити відомим поштовхом до того, щоб далі самостійно працювати над вивченням дисципліни, застосовувати її методи при вивченні наступних предметів (3, С. 12). Навчально-програмові лекції сформувалися в той період, коли вузи погано забезпечувалися навчальними посібниками і лектор був змушений подавати повний обсяг інформації, що вимагався від студентів на екзаменах. У наш час набули широкого розповсюдження оглядові, настановчі та проблемні лекції. Після проведення лекції необхідно переконатися у її закінченості, досконалості. Автори навчально-тематичного плану і програми курсу “Основы ораторского мастерства”(9,С.36-38) подають “Приблизну схему аналізу лекції і оформлення письмової рецензії”: Заголовок рецензії: вид лекції; категорія лектора, його вчений ступінь і звання, посада і місце роботи, прізвище, ім’я, по-батькові; тема лекції. Вступначастина : місце, дата, час, продовжуваність лекції. Коротка характеристика аудиторії (тип, склад, кількість слухачів, психологічний настрій). Пристосованість і ступінь підготованості приміщення. Організація лекції( форми повідомлення і запрошення слухачів, початок лекції). Основна частина рецензії: актуальність теми і доцільність її висвітлення для даної аудиторії. Оцінка змісту лекції: повнота висвітлення основних питань і вичерпний характер теми. Реалізація наукових принципів (науково-методологічний рівень лекції; правильність розстановки акцентів, правдивість; інформативність і пізнавальне значення). Оцінка методики викладу: формулювання назви лекції, її навчальна, методологічна, методична коректність, точність, конкретність, доступність. Аналіз плану лекції: повнота, змістовність, логічність, оптимальність кількості питань, співвідношення питань плану і теми лекції. Структура лекції: вступ, основні смислові розділи, висновок, наявність висновків до структурних частин . Відповідність змісту лекції обраному плану, послідовність викладу, внутрішня логіка розгортання теми. Чіткість і переконливість постулатів і висновків, які формулює лектор, ступінь популярності й доступності викладу. Співвідносність теоретичного й емпіричного, раціонального й емоційного, плану та імпровізації. Відповіді на репліки і питання (змістовність, повнота, лаконізм, оперативність). Врахування особливостей аудиторії і контакт лектора зі слухачами. Кількісний і якісний аналіз використання підготованого текстового матеріалу. Розрахунок часу на окремі питання і лекцію в цілому. Оцінка майстерності мовлення лектора: гармонійність мовлення (лексична культура, дотримання вимог граматики, норм літературної вимови), багатство мови і художня виразність, техніка мовлення (голос, темп, інтонація, дикція, милозвучність та ін.) Поведінка лектора на трибуні (жести, міміка, такт, скромність, зовнішній вигляд). Заключна частина рецензії: ступінь реалізації в ході публічного виступу мети, виховного потенціалу, мобілізуючих можливостей теми. Думки про лекцію слухачів та організаторів. Висновки та загальна оцінка лекції. Поради, побажання та рекомендації лектору. Лекція, таким чином, постає перед слухачами як неподільна композиційна структура, в якій кожна смислова частина займає своє особливе місце і співвідноситься з іншими частинами. Це забезпечується основними якостями ораторської промови – її послідовністю, цілісністю, зв’язністю. У результаті виникає неподільність її частин і її теми, під якою ми розуміємо головну думку промови ,її основну проблему. Чіткий виклад основних ідей промови, конструювання відносно самостійних смислових частин, своєрідне їх розташування, послідовний перехід від однієї думки до іншої створюють єдність форми і змісту. |