 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Поняття адміністративної юрисдикції.
Під «юрисдикцією» розуміється компетентність відповідних органів, посадових осіб розглядати юридичне значущі справи і приймати щодо їх вирішення юридичне обов'язкові рішення. Традиційно склалося так, що в суспільній свідомості термін «юрисдикція» частіше ототожнюється з кримінальним судочинством, із судовою підвідомчістю кримінальних справ або підсудністю. Такому ототожненню сприяв неточний переклад у літературі загального користування з латинської на російську слова jurisdictio (юрисдикдія) як судочинство[1]. Водночас у юридичній літературі цей термін перекладається інакше. На думку І. С. Перетерського він утворений від словосполучення jus+dicere і перекладається як вирішення конфлікту шляхом застосування встановлених правил[2]. Юридичні словники, видані за часів існування СРСР, під «юрисдикцією» розуміють установлену законом (чи іншим нормативним актом) сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і справи про правопорушення, тобто оцінювати дії фізичної особи або іншого суб'єкта права стосовно їх правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників[3]. Таким чином, на певному етапі розвитку юридичної науки поняття юрисдикції вийшло за рамки кримінально-судочинного трактування і поширилося на інші правові сфери, у яких вирішуються правові спори. Перш за все це сфера адміністративно-деліктного права. Орієнтуючись з цього приводу на Конституцію України (п. 22 ст. 92) слід розрізняти юрисдикцію цивільно-правову, кримінально-правову, адміністративно-деліктну і дисциплінарну. Подальший розвиток уявлень щодо поняття «юрисдикція» має пов'язуватись із законодавством України після 1990 р. Саме воно дає підстави наситити термін «юрисдикція» більш широким розумінням і визначити його як юридична оформлене право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо встановлених об'єктів, структур, сфер. У такому розумінні цей термін використано у Постанові Верховної Ради Української РСР «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки» від 6 червня 1991 р. і Положенні про порядок переходу в юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки (затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 3 липня 1991 р. № 66). Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р. неодноразово користується цим терміном у значенні права на вирішення будь-яких питань, а не лише спорів, у морській економічній зоні.
Так, ст. 4 «Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні України» наголошує, що Україна у своїй виключніи (морській) економічній зоні має юрисдикцію щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища; у ст. 11 «Юрисдикція України щодо штучних островів, установок і споруд» йдеться про юрисдикційні дії у виключній (морській) економічній зоні, якими є встановлення навколо штучних островів, установок і споруд зон безпеки і здійснення у цих зонах відповідних заходів для гарантування безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок та споруд, встановлення митних, податкових, санітарних, імміграційних правил та інших; у ст. 13 чітко виписані регулятивна і дозвільна функції юрисдикції: «Україна, здійснюючи свою юрисдикцію, має право регулювати і дозволяти проводити морські наукові дослідження у своїй виключній (морській) економічній зоні. Спеціально уповноважені органи України дають свою згоду на проведення морських наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні за умови, що ці дослідження проводяться лише у мирних цілях, для розширення знань про морське середовище на благо людства і не несуть загрози навколишньому природному середовищу». З аналогічним змістом термін «юрисдикція» застосовано у Кодексі торговельного мореплавства України. Стаття 32 «Національна належність судна. Право плавання під Державним прапором України» фіксує: «Поняття «українське судно» або «судно України» означає національну належність судна, на яке поширюється юрисдикція України». Таким чином, «юрисдикцію» можно розуміти: а) як компетентність судових органів щодо вирішення кримінальних справ; б) як компетентність судових органів щодо вирішення не тільки кримінальних, а й будь-яких інших справ; в) як компетентність будь-яких (включаючи судові) органів (посадових осіб) щодо вирішення спорів про право; г) як юридичне оформлене право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо встановлених об'єктів, структур, сфер. Співвідношення вищезазначених трактувань полягає у тому, що вони розміщені за принципом «від часткового до загального». Кожна попередня є часткою наступної, а остання поглинає всі інші. Використовуючи цей підхід, можна конструювати різні види юрисдикцій. Наприклад: юрисдикцію як компетентність щодо розгляду справ про правопорушення, за здійснення яких передбачене застосування кримінальних покарань, адміністративних і дисциплінарних стягнень, а також вжиття примусових заходів, пов'язаних з правопорушеннями. Це юрисдикція кримінально-правова, адміністративно-деліктна, як частина адміністративно-правової і дисциплінарна (такою є компетентність у вирішенні адміністративних справ щодо дрібного хуліганства); юрисдикцію як компетентність щодо розгляду справ, не пов язаних Із правопорушеннями, а також справ про правопорушення, за вчинення яких не передбачене вжиття примусових заходів покарання. Це юрисдикція цивільно-правова й адміністративно-правова, виключаючи адміністративно-деліктну. Такою є компетентність у вирішенні адміністративних справ про видачу ліцензій, компетентність у вирішенні в цивільному порядку справ про захист честі, достоїнства, ділової репутації (вжиття в такому разі примусового заходу є відновлювальною чи компенсаційною мірою).
Адміністративна юрисдикція (на відміну від цивільно-правової, кримінально-правової і дисциплінарної) поділяється на три види: а) адміністративно-регулятивну, тобто компетентність вирішування адміністративних справ, що виникають за іншими, крім виникнення спору про право і здійснення адміністративного правопорушення, підставами (справи про видачу ліцензій, державну реєстрацію автотранспортних засобів тощо); б) адміністративно-судочинну, тобто компетентність адміністративних судів щодо вирішення відповідних справ; в) адміністративно-деліктну, тобто компетентність вирішення справ про адміністративні правопорушення, за здійснення яких передбачається накладення адміністративних стягнень. У дослідженнях зазначених видів адміністративної юрисдикції спостерігається помітна диспропорція. Основні зусилля вчених виявилися сконцентрованими у сфері деліктної адміністративної юрисдикції. Вказуючи на цю диспропорцію, слід зазначити, що для її існування є відповідні причини. Адміністративні правопорушення належать до найпоширенішого виду порушень чинного законодавства. Вони вносять значну дезорганізацію в систему діючих суспільних відносин і зумовлюють необхідність «включення» механізму державного примусу, застосування до правопорушників стягнень. Тому і дослідження «відхилилися» у бік деліктної адміністративної юрисдикції, тим більше, що основні з них проведені вченими правоохоронної системи. Розвиток адміністративного права на сучасному етапі, визнання важливості його регулюючої ролі у процесі поглиблення реформ, подолання штучного протиставлення держави та ринку, реалізація потреби в істотному посиленні дієздатності держави, особливо у соціальній сфері, процесах, пов'язаних зі змінами соціальної структури суспільства, вимагають відповідної переорієнтації наукових досліджень, у тому числі й досліджень адміністративно-процесуальної сфери. Вищезазначене дозволяє цілком обгрунтовано запропонувати, крім розглянутого попередньо, поділ адміністративних проваджень на: а) адміністративно-регулятивні; б) адміністративно-судочинні; в) адміністративно-деліктні. Суб'єкти адміністративно-деліктної юрисдикції. Суб'єкти адміністративно-деліктної юрисдикції — це органи (посадові особи), уповноважені державою вирішувати справи про адміністративні правопорушення (проступки). Конституційне положення про те, що виключно законами України визначаються діяння, які належать до адміністративних правопорушень, і відповідальність за них (п. 22 ст.92 Конституції), щодо суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції, реалізовано в КУпАП. У розділі III «Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення» (гл. 17) подано їх перелік.
Сукупність суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції становить єдину систему, за допомогою якої будь-які справи про адміністративні правопорушення вирішуються за загальними правилами, що встановлені державою. Специфіка (особливості) цієї системи зумовлена різноманіттям адміністративних правопорушень. Ці особливості такі: · по-перше, множинність суб'єктів, що наділені компетенцією з вирішення цих справ; · по-друге, швидкість реагування на правопорушення. Стаття 277 КУпАП встановлює загальний 15-денний термін від дня одержання компетентним органом протоколу й інших матеріалів. При цьому для окремих складів установлені терміни — доба, 3 дні, 5 днів, 7 днів; · по-третє, профілактична спрямованість адміністративно-деліктної юрисдикції. Згідно зі ст. 23 КУпАП метою адміністративного стягнення є виховання особи в дусі додержання правових установлень і запобігання правопорушенням; · по-четверте, неоднорідність суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції. Вони різняться за: а) правовою природою утворення; б) цілями утворення; в) структурою повноважень; г) порядком ухвалення рішення у справі; д) безпосередньою компетенцією.
2. Публі́чно-правови́й спір
Публі́чно-правови́й спір — заснований на публічному праві спір між двома чи більше учасниками правовідносин, в яких хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень (орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень).
Публічно-правовий спір відрізняється від приватно-правового тим, що публічно-правова позовна вимога зв'язана з положеннями публічного права. «У той час як до приватного права належать законодавчі норми, які ґрунтуються на принципі рівності прав, до публічного права належать законодавчі норми, які визначають привілейоване право держави чи іншого представника державної влади… [У публічно-правових спорах] держава здебільшого виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у договорі, а як носій суверенної влади, який може наказувати або забороняти громадянину чи підприємству певну поведінку, надавати дозвіл на певну діяльність чи, навпаки, скасовує раніше наданий дозвіл»[1].
|
