 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Релігія як явище духовного життя суспільства виникла внаслідок дії різних чинників у складних умовах становлення людства. За своєю природою вона є соціальним явищем, тісно пов'язана із соціальним життям та розвитком суспільства. Наші далекі предки жили в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими, вироби і виробничі технології — найпростішими, продуктивність праці — низькою. Вони цілковито залежали не тільки від природи, а й від незрозумілих для них сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося: зростала сила традицій та звичаїв, посилювалася залежність від суспільства. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У цьому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ, зокрема релігійні уявлення про надприродне. У релігієзнавстві все це називають соціальними чинниками релігії. Отже, релігійна свідомість стала притаманною лише "людині розумній", хоч у первісному стаді "людей умілих"(пітекантропів, синантропів) рівень розвитку виробництва був ще нижчим, залежність від природи ще сильнішою. Причина — в особливостях сприйняття людиною навколишнього світу. Пітекантроп лише починав мислити, свідомість його мала стадний характер, ґрунтувалася на усвідомленому інстинкті. Мислення було вкрай обмеженим, а мозок нерозвинутим, йому були недоступні абстракції. Первісна людина мислила логічними категоріями, але в межах конкретних понять. У неандертальця і кроманьйонця почали формуватися абстрактні поняття, що дало їм змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, які їй не відповідали. Однак це не послабило пізнання, оскільки помилки також допомагають вивірити істинне знання. Саме помилки породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер — її гносеологічні чинники. Інтереси первісної людини, очевидно, не виходили за межі потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчувала та пізнавала світ в його складності, гармонії та суперечностях, намагалася знайти відповідь на питання, пов'язані з її існуванням. У первісному суспільстві філософів не було, суспільна свідомість не мала філософського аспекту, однак уже в аморфній міфологічній свідомості наявні були зародки майбутньої свідомості цивілізованого суспільства. Онтологічні чинники (вчення про буття) також зароджувалися в міфологічній свідомості. Релігійна свідомість стала задовольняти і цю духовну потребу людства. Величезний вплив на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили обставини психологічного характеру. Безсилля людей перед силами природи і суспільства спричиняли постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх, він загострював увагу, мобілізовував організм. Постійні життєві труднощі та небезпеки призводили до того, що життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починає панувати над реальним. Так сформувалися психологічні чинники релігії. Усі зазначені чинники походження релігії (соціальні, гносеологічні, онтологічні, психологічні) взаємодіяли та взаємо посилювали один одного, набуваючи особливої ваги за різних обставин.
Структура релігії Структура релігії — складові, без яких неможливе існування релігії, які у своїй єдності становлять релігію. Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший з них пов'язаний з релігійною свідомістю — особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий — з культовою діяльністю; третій — з релігійними організаціями. Більшість релігієзнавців вважає, що сутність релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості, пов'язуючи релігію з вірою, оскільки в широкому обігу слово "віруючий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина". Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предметом віри незалежно від усвідомлення об'єктивної дійсності. Не можна вірити в об'єкт як такий. А можна вірити тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями). Віра — елемент людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту. Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають предметом віри. Активне емоційне та оціночне особисте ставлення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості. Віра як складова акту вольового вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в мобілізації її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви. Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. Поширена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога. Віру в надприродне та можливість установлення з ним певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом. Преформізм — учення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, зароджуються та містять свої потенції у нижчих формах. Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен, акцентуючи на змістовому характері релігійних уявлень. Релігія, на їх погляд, є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідомості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах, їх джерелом є природа, суспільство, людина. На основі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки. Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Богословсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці почуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божеством, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істоти, зв'язки та відношення. Проблема пріоритету раціональних та емоційних аспектів релігійної свідомості набуває нового звучання при розгляді взаємодії різноманітних рівнів цієї свідомості. Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення, зміст якого розкривається й обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних , знань — богослов'ї (теології). Воно є набором теоретичних та практичних дисциплін — апологетики, догматики, пастирського богослов'я та ін. Основне для теології — формування ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтересами церкви, боротьба з єретиками та різноманітними відхиленнями у поглядах. Представники богословсько-теологічної думки наполягають на безумовному пріоритеті догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігієзнавства вважають, що богословсько-теологічний аспект у будь-яких його формах є вторинним. Тому в розвинутих формах релігії головне не пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а їх взаємодія та взаємовплив. Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини — розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу, які визначають основні структурні елементи релігії: релігійну свідомість, культ, організації. релігійна свідомість (ідеї, уявлення, почуття) Вона становить концептуальний аспект релігії, все те, що можна сказати про неї й що вона стверджує про себе. Сюди належать міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, а також догмати, зміст священних книг, легенд, молитов тощо. Релігійні почуття є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це звичайні людські почуття, занурені в специфічну релігійну сферу, пов'язані з вірою в нереальний світ надприродного. У житті віруючий пізнає широку гаму звичайних людських почуттів, домінуючим серед яких є почуття страху, потім — розчулення, катарсису (очищення). Однак наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи, людина може ґрунтовно знати релігійне вчення і не бути віруючою. Річ у тім, що надприродне релігією сприймається як справді існуюче, з ним віруючий прагне встановити зв'язок як з реальним об'єктом. релігійний культ Це — основний елемент релігії, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, соціальних інститутів. Його специфіка виявляється не в особливих характерах, предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уявлення, образи, що належать до культової системи, набувають у ній символічного змісту і функціонують у соціальній взаємодії. Релігійний культ — реалізація віри у діях груп, людей, індивідів. Культова система є сукупністю певних обрядів, які виражають особливості релігійного культу. Обряд — сукупність символічних індивідуальних або ко-лективних дій, зумовлених звичаями, традиціями соціальної спільноти, що символізують певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення певних взаємовідносин людини з надприродними об'єктами. Важливою ознакою обряду є його символічний характер, головні елементи якого — знак (рухи, які мають певне смислове навантаження) і символ (умовне позначення змісту предмета, явища). Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає: матеріальну форму; заповнений (позначений) предмет; певне значення або зміст. Знак — штучне утворення, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення має зовнішній формальний характер, є зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. А символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості за допомогою цілісних чуттєво сприйнятих об'єктів образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не у самих діях, а в ідеальному змісті, втіленому в ньому. Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), завершившись появою молитви. Як вербальний (словесний) компонент, вона спершу входила до обряду жертвопринесення. Згодом відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій. Молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри. Молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюється під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Богослужіння супроводжуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Значну роль у культовій системі відіграє естетичний чинник. За допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи, внаслідок чого негативні емоції трансформуються в позитивні. РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ Релігійні організації — об'єднання людей, груп на основі спільних вірувань та інтересів щодо відправлення релігійних культових дій. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, потребують упорядкованості, організованості. На їх базі формується релігія як соціальний інститут, виникають релігійні організації. Першою їх ланкою є релігійна група. У давні часи в культових діях брали однакову участь всі члени первісної спільноти. Згодом в релігійних групах виокремилися спеціалісти з проведення культових дій: чаклуни, шамани, утворивши своєрідну професійну групу, зайняту організацією та здійсненням обрядів. Важливою метою релігійних організацій є вплив на їх членів, формування у них відповідних мети, цінностей, ідеалів. Реалізація цілей досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, здійсненням та керівництвом культовою діяльністю, контролем та здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтримкою зв'язків із світськими організаціями, державним апаратом. Формування релігійних організацій зумовлене розвитком процесу інституціоналізації, посиленням системних якостей релігії, виокремленням стійкої соціальної верстви — служителів культу. Вони очолили релігійні інститути, зосередили у своїх руках діяльність щодо генерування, трансформації релігійної свідомості та регуляції поведінки віруючих. Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Відомо чотири основні типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ та деномінація. Церква — релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священнослужителів і віруючих. Основні її функції: вироблення, збереження та передача релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей. Секта — течії, об'єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій. Виникає вона внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від деяких традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння). Харизматичний культ — різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий). Властивий він католицизму і православ'ю. Право на лідерство в ньому визнається за особою, наділеною особливою здатністю до керівництва. Деномінація — перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви та секти. Отже, релігія є складною структурою, яка складається з релігійної свідомості, культової діяльності та релігійної організації. 3. Суспільні виміри релігії. Релігія є сферою духовного життя індивіда, особистості, групи, суспільства, спосо? бом духовно?практичного освоєння світу, що має пре? тензію на абсолютну цінність та пріоритет над усіма іншими видами та способами соціальної діяльності. Вона має різні суспільні виміри: 1) як фактор утворення суспільної підсистеми (релі? гійної спільноти); 2) як специфічний спосіб інтеграції (або дезінте? грації) суспільства; 3) як спосіб усвідомлення дійсності; 4) як особливий сегмент культури. Будучи суспільною підсистемою, релігія у свою чер? гу може розглядатися як особлива система, яку утворю? ють певні елементи: релігійна свідомість, культова і по? закультова діяльність, культові і позакультові відносини, релігійні організації. Релігійна віра. Інтегративною рисою релігійної свідо? мості, що визначає всю релігійну систему, є релігійна віра. Релігійна віра конкретизується у вірі: а) в об’єктивне існування надприродних сил, істот та їхні перетворення, що визначають долю утвореного цими істотами природного, соціального світів та внутрішньо? го світу, вчинків і долі окремої людини; б) у можливість спілкування з такими істотами, впли? ву на них і одержання від них допомоги у вирішенні важ? ливих проблем; в) у реальності тих подій, про які розповідається в са? кральних оповідях, у можливість повторення цих подій, у настання і очікування якихось подій, про які прові? щається у священних текстах, у причетність до них са? мих віруючих; г) в абсолютну істинність відповідних текстів, пред? ставлених у цих текстах ідей, поглядів, догматів, про? роцтв та ін.; Розділ 1. Загальна характеристика релігієзнавства 1 3 ґ) у релігійні авторитети — «батьків», «учителів», «пророків», «святих», служителів культу тощо. Релігійна віра пронизує весь релігійний комплекс і обумовлює його своєрідність. Завдяки їй віруючі переко? нані в можливості переходів від обмеженості до необме? женості, від безсилля до могутності, від звичайного зем? ного життя до можливості життя після фізичної смерті, від поцейбічності до потойбічності, від несвободи до повного звільнення і т. ін. Релігія і філософія. Філософія є сферою вільної та уні? версальної теоретичної думки. Здатність філософії зазира? ти за межі реальності і готовність до зустрічі з будь?яким незвичайним явищем зближують філософію з релігією. Однак, на відміну від релігії, філософія максимально кри? тична за своєю сутністю. Філософи відмовляються сприй? мати будь?що на віру, ставлячи під сумнів усі без винятку судження і вимагаючи переконливого обґрунтування їхньої істинності. Філософський підхід до пояснення релігії — це підхід «ззовні», з позицій розуму, що виходить за межі ре? лігійного досвіду. Завдяки цьому філософія, на відміну від теології, формує такі якості людської особистості, як здат? ність до здорового сумніву, критичність, самокритичність. Формування здатності до сумніву не слід, однак, плу? тати з культивуванням скепсису і загального скептициз? му. Сумнів є важливим, але далеко не єдиним з активних засобів наукового пошуку. Більш того, здоровий сумнів, критичність і самокритичність не є антиподами віри, твердості переконань у правильності чиєїсь (або своєї) позиції. Навпаки, філософія намагається дати міцні те? оретичні підстави для послідовного розвитку сумніву в наукову впевненість, для гармонійного сполучення його з вірою в можливість подолання помилок, оман, в одер? жання більш повних, глибоких, об’єктивних істин. Тому одне з головних завдань філософії — розробка світогля? ду, що відповідає сучасному рівню науки, історичній практиці та духовним потребам людини. § 3. Релігія в системі суспільної свідомості 1 4 Філософські трактування релігії розрізняються за? лежно від вихідних принципів і методів. Поряд зі світ? ською філософією, якій притаманні наведені вище риси, ще з давнини існує релігійна філософія. Головним у ній є вчення про ставлення людини до Бога і Бога до людини. Поряд з релігійною філософією в XVII—XVIII ст. зарод? жується філософія релігії, у якій також переважає пози? тивна тенденція в оцінці релігії в житті людини і суспіль? ства. Видатний німецький філософ І. Кант (1724—1804) у роботі «Релігія у межах чистого розуму» писав, наприклад, що релігія є сукупністю усього нашого сумління як засобу реалізації Божественної заповіді і Бога як вищого ідеалу. Серед головних напрямків філософії релігії одержу? ють розвиток теїзм (від грецьк. theos — бог), який є на? маганням філософського обґрунтування релігійних дог? матів; деїзм (від лат. deus — бог), згідно з яким припус? кається, що хоча Бог і існує у світі як його першопричина, однак після створення світу більше не втручається в його розвиток (Вольтер); пантеїзм, який полягає у впевненості щодо тотожності Бога і Всесвіту (Спіноза). На становлен? ня релігієзнавства значний вплив зробила атеїстично_ма_ теріалістична і, зокрема, антропологічна тенденція у філо? софії релігії, яскравим представником якої був німецький філософ Л. Фейєрбах (1804—1872). Релігія і право. Як форми суспільної свідомості релігія і право історично міцно пов’язані між собою. Зокрема, з давнини і до наших часів у деяких державах зберігається релігійне право поряд із правом світським. Формальним джерелом такого права є тексти священних писань, їхнє тлумачення богословською доктриною, церковні поста? нови. Представники певних релігійних конфесій дотри? муються думки, що у матеріальному значенні джерелом релігійного права є Бог, на відміну від інших норм права, що створюються народом, правителями, суддями і т. ін. Відомими пам’ятками релігійного права були індій? ські закони Ману, закони Мойсея та Талмуд в Ізраїлі, Розділ 1. Загальна характеристика релігієзнавства 1 5 Коран і Сунна в країнах, де переважає іслам. Правові по? ложення Біблії відтворювалися протягом середньовіччя в європейському, а потім і в американському праві, але у Новий час сфера дії релігійного права починає суттєво звужуватися, поступаючись місцем світському законо? давству. Зараз його вплив незначний, а в багатьох краї? нах, де переважна більшість віруючих є християнами, зник зовсім. Вплив мусульманського права став також скорочуватися з другої половини XIX ст., значною мірою внаслідок рецепції європейського права. Зараз у біль? шості мусульманських країн світу релігійне право регу? лює головним чином шлюбно?сімейні і спадкоємні від? носини, а також особистий статус людини. Норми індуського права продовжують зберігати міцні позиції в Індії, регулюючи у віруючих сімейні та осо? бисті майнові відносини. Велику роль відіграють релі? гійно?правові норми в Ізраїлі та в Ірані. |
