 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Правоохоронні органи: поняття й структура. Система правоохоронних органів. 12
13.1. Поняття правоохоронної діяльності та правоохоронних органів України
Серед важливих напрямків державної діяльності суверенної України є правоохоронна діяльність, спрямована на забезпечення принципу верховенства права у нашому суспільстві.
Правоохоронна діяльність - це владна державна діяльність, яка здійснюється спеціально уповноваженими державою органами на підставі закону і у встановленому нею порядку з метою охорони і захисту прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом застосування правових заходів впливу.
Завдання правоохоронної діяльності полягають у захисті встановлених Конституцією України:
- суспільного ладу держави;
- економічної та політичної систем;
- прав і свобод людини і громадянина;
- законних інтересів юридичних осіб - суб'єктів усіх форм власності;
- економічної та інформаційної безпеки держави;
- суверенітету і територіальної цілісності України.
Правоохоронна діяльність здійснюється спеціально уповноваженими органами і детально регламентована законодавством України.
Перелік правоохоронних органів міститься в ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 року, згідно з яким правоохоронні органи - органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють право-застосовні або правоохоронні функції.
Охорона правопорядку для цих органів є головною діяльністю, яка здійснюється тільки у встановленому законом порядку. При цьому правовий статус кожного правоохоронного органу чітко визначений у спеціальному законі, який регламентує права, обов'язки і особливості діяльності правоохоронного органу. Закон встановлює структуру кожного органу, його завдання, функції, повноваження, окремо визначаючи спеціальний предмет діяльності деяких органів -оперативно-розшукову діяльність, яка регламентована Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року. Цю діяльність можуть здійснювати спеціальні підрозділи з виконанням оперативно-розшукових дій служби безпеки, органів внутрішніх справ, органів з виконання покарань, податкової міліції та інші. Вони можуть використовувати, відповідно до закону, гласні та негласні пошукові, розвідувальні й контр розвідувальні заходи із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів.
Правопорядок забезпечується правоохоронними органами шляхом повсякденного додержання, виконання, використання, а в необхідних випадках застосування правових норм з метою повної реалізації їхніх приписів.
Правоохоронні органи є важливою ланкою системи державних органів України, мета, завдання і функції якої полягають в забезпеченні законності і правопорядку у всіх сферах життєдіяльності держави.
В останні десятиліття з метою взаємодії правоохоронних органів України з аналогічними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби зі злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни, в Україні створено Національне центральне бюро Інтерполу. його правовий статус визначений Положенням про Національне центральне бюро Інтерполу, закріпленим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 року № 220. У своїй діяльності Укрбюро Інтерполу керується Конституцією України, законодавчими актами України щодо боротьби зі злочинністю, міжнародними договорами України, Статутом та іншими документами Інтерполу, нормативними актами МВС.
Більш детальна характеристика окремих правоохоронних органів України дана в наступних пунктах розділу. 22 Суб'єкти та об'єкти цивільних правовідносин. Цивільна правоздатність і дієздатність громадян. Суб'єкти правовідносин - це фізичні, юридичні та інші особи, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, необхідних для участі у конкретному право відношенні.
Суб'єктами правовідносин можуть бути:
1) фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства;
2) юридичні особи: державні органи, установи і організації, суб'єкти підприємницької діяльності, зареєстровані як юридичні особи незалежно від форми власності; політичні партії та інші об'єднання громадян; релігійні організації;
3) територіальні громади та інші спільності: трудові і навчальні колективи, нація, народ;
4) Автономна республіка Крим;
5) держави;
6) міжнародні організації.
Для того, щоб особа стала учасником правовідносин, вона повинна бути право суб'єктною, тобто вона повинна володіти певною правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю.
Під правоздатністю розуміють здатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки у певній сфері.
Так, цивільна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження людини і припиняється з її смертю або з дня набуття чинності рішення суду про оголошення фізичної особи померлою (ст. 46 Цивільного кодексу України).
Таке рішення суд може прийняти якщо:
- у місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років;
- особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку - протягом шести місяців;
- особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями - після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій.
Трудова правоздатність фізичної особи в повному обсязі виникає з 16-річного віку, політична правоздатність - з 18-річного віку.
Під дієздатністю розуміють здатність особи своїми діями набувати для себе нових суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Наприклад, фізична особа уклала шлюб і тим самим своїми діями набула сімейних прав і сімейних обов'язків.
Так, цивільна дієздатність фізичної особи залежно від віку особи та інших обставин може бути повною, частковою, неповною, обмеженою, а також особа може бути визнана судом недієздатною.
Повною цивільною дієздатністю володіє фізична особа, яка:
- досягла 18-річного віку;
- зареєструвала шлюб у неповнолітньому віці (з моменту реєстрації шлюбу);
- записана матір'ю або батьком дитини у неповнолітньому віці;
- працює за трудовим договором з 16-річного віку;
- зареєстрована з письмової згоди батьків чи осіб, які їх замінюють, з досягненням 16-річного віку підприємцем.
Частковою цивільною дієздатністю володіє фізична особа, яка не досягла 14 років (малолітня особа).
Неповною цивільною дієздатністю володіє фізична особа у віці від 14 до 18 років.
Цивільний кодекс України в ст. 31,32 визначає межі можливих правових відносин, в які можуть вступати неповнолітні особи самостійно.
В той же час суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона:
- страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
- зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Така особа може самостійно вступати в правові відносини, пов'язані з укладанням дрібних побутових правочинів, для вступу в інші правові відносини необхідно мати згоду піклувальника.
Окремі фізичні особи, які не здатні усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу чи недоумства, визнаються судом недієздатними. Від їх імені і в їхніх інтересах у різні правові відносини вступає опікун.
Під деліктоздатністю розуміється здатність особи нести юридичну відповідальність за свої діяння. Фізична особа є деліктоздатною, якщо вона:
- досягла віку юридичної відповідальності;
- є осудною, тобто здатною в момент вчинення певного діяння розуміти значення своїх дій і керувати ними.
Так, адміністративна відповідальність настає з досягненням фізичною особою 16-річного віку. (ст. 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення), а кримінальна відповідальність - з 14 років за злочини, перелік яких визначено в ст. 22 Кримінального кодексу України, за всі інші злочини з 16 років.
Юридична особа є правосуб'єктною з моменту її створення і до моменту її ліквідації.
Об'єктами правовідносин є будь-які блага, у зв'язку з якими у суб'єктів виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Об'єктами правовідносин можуть бути:
1) особисті немайнові блага (життя, здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля, особиста недоторканість, честь і гідність особи, ділова репутація тощо);
2) майнові блага (право власності, майнові права та обов'язки тощо);
3) результати інтелектуальної діяльності (твори науки, винаходи, твори літератури і мистецтва, інші результати творчої діяльності);
4) певні дії суб'єктів;
5) результати певних дій суб'єктів.
Об'єктами правових відносин можуть бути як матеріальні так і духовні блага, а також будь-яка діяльність і поведінка суб'єктів, що не заборонена правовими нормами. Форми властності Виділено такі форми власності:
приватна;
державна корпоративна;
державна;
комунальна;
комунальна корпоративна.
Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів. Законом може бути обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади.
У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Державну корпоративну та комунальну корпоративну власність визнають щодо майна суб’єктів, у статутному фонді яких частка державної чи комунальної власності перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує відповідним органам державного управління або місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів.
Організаційно-правова форма господарювання (ОПФГ) – форма здійснювання господарської (зокрема підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації, установи), порядок створення, ре організації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо.
Юридична особа – організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади або органу місцевого самоврядування.
Господарська діяльність – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконування робіт чи надавання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Некомерційна господарська діяльність – самостійна систематична господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, культурних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Комерційна (підприємницька) діяльність – самостійна ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Суб’єкти господарювання – учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетен-цію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб’єктами господарювання є: господарські організації – юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій, утворені ними для здійснення господарської діяльності. 24 Правочин. Поняття суспільного договору, та його види. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. У політичній філософії суспі́льного до́говору або політи́чного до́говору є теорія або модель, що відбувається під час епохи Просвітництва, в якій зазвичай розглядаються питання про походження суспільства і легітимності влади держави над особистістю. Соціальні аргументи договору зазвичай передбачають, що люди погодяться відмовитися від частини своїх свобод і підкорятися владі правителя або судді (або приєднаються до рішення більшості), в обмін на захист своїх прав. Питання про співвідношення між фізичними та юридичними правами. Суспільний договір, створений Жан-Жаком Руссо був книгою про урядові реформи і про те, як вони повинні бути змінені, щоб задовольнити потреби людей,а не влади
25 Спадкування за законом, та заповітом Стаття 1258. Черговість спадкування за законом
1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Шпадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Спадкування між живими не буває. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а оголошення його померлим набирає законної сили після відповідного рішення суду (ст. 525 ЦК України). Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, - місцезнаходження майна чи основної його частини. Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування, за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а інша частина успадковується за законом). Спадкоємство за законом має місце в тих випадках, коли: заповіту немає; заповіт визнано недійсним; спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкоємця; день, коли набирає чинності рішення суду про оголошення особи померлою. Спадкодавцями як за законом, так і за заповітом можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи. Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктивне право на спадщину у спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установленому порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті. Громадяни та держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни і особи без громадянства. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження щодо спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які: навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-не-будь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя; батьки після дітей, відносно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини; батьки й повнолітні діти, котрі злісно ухилялися від виконання покладених на них відповідно до закону обов'язків з утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджено в судовому порядку. Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено дві черги спадкоємців. До першої черги належать: діти (в тому числі усиновлені); дружина та батьки (усиновлювачі) померлого; дитина померлого, яка народилася після його смерті; онуки і правнуки, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спадкоємцем. До другої черги належать: брати і сестри померлого; дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері. Окрім цього, до гурту спадкоємців за законом належать утриманці, тобто непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті (ст. 531 ЦК України). Цивільний кодекс України встановлює право на обов'язкову частку в спадщині неповнолітнім або непрацездатним дітям спадкодавця (в тому числі усиновленим), а також непрацездатній дружині, батькам (усиновлювачам) і утриманцям померлого, які успадковують, незалежно від змісту заповіту, щонайменше дві третини частки, яка належала б кожному з них у разі спадкоємства за законом. Під час визначення розміру обов'язкової частини враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (ст. 535 ЦК України). Порядок укладання й посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. До заповіту Цивільний кодекс України встановлює відповідні вимоги. Оскільки заповіт - це не договір, а односторонній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлюються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме: заповіт має бути складений тільки дієздатною особою; заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом; зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства. Заповіт повинен бути укладений в письмовій формі, де зазначаються місце й час його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаним і нотаріально посвідченим. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано іншою особою, при цьому робиться помітка про причини, через які громадянин не зміг сам зробити підпис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено. Заповіт повинен бути укладений так, щоби розпорядження спадкодавця не викликало непорозумінь чи спорів після відкриття спадщини. Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття чи за місцезнаходженням спадкового майна вживає заходів з охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів (ст. 558 ЦК України). Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини. 12 |
