 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Ринок праці є складова ринкової системи.
Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Він може ефективно функціонувати лише у взаємозв'язку з ринками товарів та послуг, капіталу та саморегулюється під впливом економічних законів функціонування усієї ринкової системи: попиту й пропозиції, конкуренції, вартості та грошового обігу. В мікроекономіці він визначається як похідний ринок. Він вважається похідним від ринку товарів і послуг тому, що попит на ресурси, в тому числі на працю, залежить від попиту на товари, що виробляються з їх допомогою. Разом з тим, пригадуючи схему кругообігу товарів і грошей, визначаємо, що на ринку підприємства і домогосподарства зустрічаються двічі: на ринку ресурсів домогосподарства є продавцями, а підприємства— покупцями; на ринку кінцевих товарів і послуг — навпаки. Отже, ці два ринки тісно пов'язані між собою. І як попит на ресурси залежить від попиту на товари, так і пропозиція товарів залежить від пропозиції праці, адже товари і послуги з'являються на ринку саме завдяки праці. Крім того, слід врахувати, що крім доходів, отриманих завдяки праці, на ринок товарів виносяться і нетрудові доходи: накопичені раніше суми, соціальні гранти, фінансові доходи від використання майна (банківські відсотки, орендна плата за задавання нерухомості, відсотки по акціях, облігаціях тощо). Крім того, необхідно враховувати, що кругообіг товарів і грошей не є закритою системою в межах однієї країни. На ринок товарів може виноситися також дохід, зароблений на роботі за кордоном. В результаті домашні господарства формують попит на нестворені ними товари і послуги. Як наслідок, при низькому попиті на працю може виникати високий попит на товари і послуги. Це призводить до дефіциту на ринку товарів і послуг вітчизняного виробництва, що компенсується підвищенням імпорту товарів. Імпорт товарів формує попит на зарубіжну працю, тоді як попит на вітчизняному ринку праці залишається низьким. З іншого боку, при невисокому рівні нетрудових доходів та при високому рівні пропозиції праці знижується ціна праці, що знижує купівельну спроможність населення, і відповідно, попит на ринку товарів і послуг. Скорочення попиту на ринку товарів і послуг призводить до ще більшого скорочення попиту на ринку праці, і її здешевлення. При невисокому рівні нетрудових доходів та невисокому рівні пропозиції праці в умовах демографічної кризи підвищується ціна праці, що призводить до подорожчання товарів на ринку товарів і послуг, і збіднілості економічно неактивного населення країни. Отже, як демонструють наведені приклади, існує тісний взаємозв'язок між ринком праці, ринком капіталу, ринком ресурсів та зовнішньоекономічною політикою країни. Якщо ринок праці є працедефіцитним, то він визначає обсяг пропозиції на ринку товарів і послуг. Якщо ринок праці є праценадлишковим, то він є похідним від ринку товарів і послуг. Вплив зовнішньоекономічних відносин, ринку капіталу та ринку ресурсів на ринок товарів і послуг визначає необхідність їх підпорядкування ринку праці. Бо саме праця викликає попит на ресурсному ринку, попит на ринку капіталу і похідний попит на ринку товарів і послуг. Саме на ринку праці можливе регулювання формування та використання нетрудових доходів та зароблених за кордоном. Адже формування нетрудових доходів визначається ефективністю використання праці на ринку, що приносить прибуток, відсотки та кошти для перерозподілу на соціальні цілі до бюджету. Сприятливі заходи на ринку праці можуть спрямувати нетрудові та зароблені за кордоном кошти не безпосередньо на ринок товарів і послуг, а у виробничий процес. Основним показником оцінювання ринку праці є співвідношення між наявними вільними робочими місцями та кількістю осіб, які шукають роботу. Така складна соціально-економічна підсистема, як ринок праці, в Україні тільки починає формуватися. Зважаючи на особливості суспільно-економічного розвитку ринок праці в Україні набирає специфічних ознак, яких не мають країни зі стійкими ринковими відносинами і ті з них, що розпочали регулювати ці відносини. До таких особливостей належать: - довгострокове (протягом формування кількох поколінь) існування суспільства в умовах гарантованого, а то й примусового залучення до праці; - неготовність державних структур (від законодавця до урядового виконавця найнижчого державного органу) бачити в безробітному об’єкт захисту та піклування з боку держави; - нездатність частини громадян оцінити пропоновану роботу як вищу соціальну гарантію і їхнє прагнення будь-якою ціною “відпочити” за рахунок допомоги по безробіттю; - залежність роботодавця (здебільшого керівника державного підприємства) від суспільного погляду, згідно з яким негативно трактується стан безробіття та становище безробітного. Це негативно впливає на державну політику зайнятості в Україні, специфічно позначається на проблемі безробіття та її соціальних наслідках. Але паралельно в Україні йде формування конкретних механізмів державного регулювання ринку трудових ресурсів. Визначені кроки тут уже зроблені: створена державна служба зайнятості, розгортається система перепідготовки кадрів, офіційно встановлюються прожитковий мінімум і мінімальна заробітна плата. Утім, поки два останніх індикатори є в Україні (на відміну від високорозвинених країн з ринковою економікою) лише умовними показниками. Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці передбачає: - запровадження нормативів умов праці залежно від видів, місця виконання, особи працівника. Воно охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів виробництва і найманою робочою силою, профспілками і підприємцями тощо; - створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; - створення мережі центрів служб зайнятості для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги в працевлаштуванні, консультацій, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах; - створення фондів сприяння зайнятості; - розробку програм державної допомоги в підготовці кадрів; - розробку програм державної допомоги у створенні нових робочих місць; - створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям. Головними нормативними актами, відповідно до яких регулюють ринок праці в Україні, є Конституція України, Закон України «Про зайнятість і населення», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», КЗОТ та Державна програма зайнятості. Головні функції з регулювання ринку праці в Україні виконує Міністерство праці та соціальної політики. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій на всій території України створено державну службу зайнятості, її обов'язком є: аналіз і прогнозування попиту на робочу силу та її пропозицію; облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійній орієнтації, підборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств у підборі потрібних працівників; реєстрація безробітних і виплата їм допомоги; участь у підготовці територіальних програм зайнятості тощо. Деякі функції з регулювання ринку праці виконує Міністерство економіки, а також управління, департаменти економіки місцевих державних адміністрацій . Зростання економіки України створює передумови для створення нових та реконструкції вже існуючих робочих місць. Метою такої реконструкції має бути зменшення питомої ваги робочих місць з важкими та шкідливими умовами праці, забезпечення сучасного технологічного рівня виробництва, захист навколишнього середовища. Необхідно створити передумови для істотного підвищення мобільності робочої сили (професійної, соціальної, територіальної) шляхом належної професійно-освітньої підготовки робочої сили відповідно до поточних та перспективних вимог економіки та створення реального ринку житла Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.
1.2. Інформаційне забезпечення державного регулювання ринку праці
Кінець XX ст. ознаменувався зародженням, становленням та стрімким поширенням інформаційного суспільства, яке поступово охоплює весь світ. Зміни в світовій економіці зумовлюють високу міру залежності подальшого розвитку кожної країни від її здатності здобувати, передавати і засвоювати знання. Важливим ресурсом та фактором розвитку все більше стає інформація, що змінює і роль людини в суспільстві, до котрої висуваються нові вимоги як до носія інформації, її генератора та користувача. В дослідженні зайнятості, ринку праці, трудових відносин, при визначенні пріоритетів та реалізації політики в цій сфері інформація також набуває важливого значення. Зокрема здійснення політики регулювання соціально-трудових відносин не може не спиратися на достовірні та точні дані про тенденції розвитку в сфері праці та зайнятості. Функціонування ринку праці також відбувається через задоволення інформаційних потреб основних суб'єктів ринку праці про наявність робочих місць і робочої сили, тобто сама інформація виступає важливим елементом трудового посередництва та професійної орієнтації. В міжнародних документах сформульовані головні цілі статистики та збирання інформації про трудову діяльність населення: вимірювання людських та трудових ресурсів з метою здійснення макроекономічного аналізу і планування розвитку цих ресурсів, а також вимірювання зайнятості, доходів та інших аспектів трудової діяльності для розробки та реалізації програм у сфері соціальної політики та політики, спрямованої на регулювання ринку праці. Джерелами інформації для моніторингу соціально-трудової сфери України є статистичні показники, котрі характеризують соціально-демографічний стан населення, зайнятість, ринок праці та безробіття, умови праці на підприємствах, доходи та рівень життя населення. Показники, що використовуються, мають бути реальними, вірогідними та загальновизнаними. У моніторингу використовуються, здебільшого, комплексні показники, які складаються з окремих статистичних даних. Для моніторингу соціально-трудової сфери статистика необхідна, але її недостатньо, необхідні також дані експертів — керівників і спеціалістів та дані працівників підприємств і організацій, які збираються в ході соціологічних обстежень. Трудова діяльність населення є досить складним об'єктом дослідження та статистичного спостереження, оскільки в її центрі стоїть людина з певним набором особистісних та професійних якостей та характеристик. Важливим об'єктом дослідження є також підприємства, на яких безпосередньо здійснюється трудова діяльність. Однак інформація, отримана під час дослідження підприємств, не дає відомостей про людей, які шукають роботу, здійснюють незареєстровану трудову діяльність, тобто цілісна картина щодо масштабів пропозиції праці в цьому випадку залишається недоступною. Ті самі дослідження, які стосуються окремого індивіда, чи інституціональних структур — профспілок, організацій роботодавців тощо, також не в змозі висвітлити повною мірою стан та тенденції розвитку в соціально-трудовій сфері. Потрібно комплексне використання всіх можливих джерел та методів здобуття інформації. До основних джерел інформації про зайнятість та соціально-трудові відносини належать такі: • адміністративна статистика; • вибіркові обстеження домогосподарств; • переписи населення; • вибіркові обстеження та перепис підприємств; • соціологічні обстеження. Адміністративна статистика — це стандартизовані дані статистичної звітності підприємств та організацій, державної служби зайнятості та інших суб'єктів економічної діяльності, органів державного управління. До основних переваг цього джерела інформації належать: порівняна дешевизна; постійність інформації, яка дає змогу стежити за тривалістю та динамікою процесів з початку їх обліку; можливість отримання інформації по конкретних групах сукупності без похибки у вибірці. Але для цього способу отримання інформації характерні й певні недоліки, серед яких такі: охоплення зареєстрованого контингенту тільки формально, відповідно до прийнятих правил; залежність від змін у правилах реєстрації (законодавства, правил виплати допомоги тощо); неможливість отримати комплексну інформацію щодо індивідуального об'єкта. Вибіркові обстеження домогосподарств — це дослідження у вигляді опитування з високою мірою регулярності — раз на рік, на півроку чи на квартал. Ці обстеження дають змогу отримати інформацію про всю робочу силу, її структуру, здійснити одночасне, загальне та взаємовиключне вимірювання кількості зайнятих, безробітних, економічно неактивного населення, отримати достовірні дані про рівень життя. Багато з міжнародних стандартів та класифікацій можуть бути застосовані лише за умов регулярного здійснення вибіркового обстеження домогосподарств. Виділяють такі переваги цього способу отримання інформації: визначення статусу зайнятості відповідає прийнятим міжнародним стандартам та визначенням; обстеження дає інформацію про весь контингент, що вивчається; результати досліджень різних періодів є порівняльними між собою; надається велика кількість додаткової інформації; отримується комплексна інформація щодо індивідуального об'єкта, що дає змогу досліджувати взаємозв'язки різних характеристик; це дослідження може здійснюватись незалежно від інших, не потребує адаптації до існуючих статистичних систем чи їх зміни. До недоліків вибіркових обстежень домогосподарств відносять такі: використання вибірки мало підходить для аналізу даних на окремій місцевості, оскільки з розбиванням вибірки підвищується її похибка; необхідність вкладення великих коштів та зусиль зумовлює здійснення такого дослідження не частіше, ніж раз на квартал, а адміністративні джерела здатні давати більш оперативні дані; непостійність вибірки утруднює отримання даних за тривалий період спостереження. Дуже важливим джерелом інформації є переписи населення, котрі мають дещо спільне з попереднім способом збору інформації. Головна відмінність між ними полягає у масштабах обстеження, тобто в повному охопленні досліджуваної сукупності населення переписом, на відміну від вибіркових досліджень домогосподарств. Це джерело інформації дає змогу отримати всеосяжну інформацію про населення, що вимагає обмеженості переліку питань з приводу кожного конкретного аспекту дослідження населення. Масштаби перепису не дають змогу здійснювати його часто, звичайно він проводиться раз на десять років. Однією з головних переваг інформації, отриманої шляхом перепису, є можливість її регіонального та міжрегіонального аналізу. Найповніше охоплення населення уможливлює отримання повної, без похибок, інформації. По всіх територіально-адміністративних одиницях. Переписи також мають важливе методологічне значення. Вибіркові обстеження підприємств надають інформацію про трудову діяльність з погляду виробничих процесів. Вони є єдиним Джерелом інформації про внутрішні ринки праці. Ці дослідження не дають змоги проаналізувати неформальний ринок праці, не дають повного уявлення про трудову діяльність працівника, оскільки обмежують її підприємством та не фіксують вторинну зайнятість, якщо вона не пов'язана з цим самим підприємством. Перевагою цих обстежень є такі: аналіз взаємозв'язку зайнятості, відпрацьованого робочого часу та отримання винагороди; вибірковість дослідження, яке можна здійснювати за певними економічними секторами. Проводячи моніторинг соціально-трудової сфери, необхідно використовувати також дані досліджень наукових організацій. Найбільш важливими є дані соціологічних обстежень з різноманітних питань моніторингу. Моніторинг соціально-трудової сфери включає обов'язкове соціологічне обстеження базових підприємств, а також вибіркове й одноразове обстеження підприємств, регіонів, окремих груп людей, домашніх господарств. Соціологічні обстеження — це аналіз соціальних явищ за допомогою соціологічних методів, які дають змогу систематизувати факти про процеси, відносини, взаємозв'язки, залежності, щоб робити обґрунтовані висновки і рекомендації. В ході соціологічного дослідження застосовують такі методи збору первинної інформації: вивчення документальних матеріалів, спостереження, експеримент, опитування. Опитування — найпоширеніший метод соціологічного дослідження, який полягає в отриманні відповідей на конкретні питання. Джерелом інформації під час опитування є словесне повідомлення, міркування опитуваного. Розрізняють такі різновиди опитування: анкетування (письмове заочне опитування), інтерв'ю (усна співбесіда, очне опитування), експертне опитування (отримання відповідей від компетентних у досліджуваній проблемі осіб). При здійсненні моніторингу соціально-трудової сфери на державному і регіональному рівнях система показників, що аналізуються, характеризує: міграційні та соціально-демографічні процеси; структуру зайнятості, тенденції руху зайнятих, стан системи підготовки і перепідготовки кадрів; проблеми і тенденції розвитку безробіття, у тому числі прихованого; умови та охорону праці; доходи і рівень життя населення, його соціальне самопочуття і т. ін. На рівні підприємств, установ, організацій мають аналізуватись показники, які характеризують: зайнятість — рух персоналу, підготовку і перепідготовку кадрів, зміни чисельності та структури зайнятих і т. д.; умови та охорону праці — стан виробничого середовища на підприємстві, масштаби зайнятості на шкідливих і тяжких фізичних роботах, рівень виробничого травматизму тощо; оплату праці й форми соціальної підтримки працівників, рівень середньомісячної заробітної плати працівників різних категорій, структуру і масштаби грошових виплат працівникам підприємств у формі премій, матеріальної допомоги, доплат і т. д.; стан трудових відносин — кількість трудових спорів, їх причини, кількість урегульованих трудових спорів без звернення у вищі інстанції, міру виконання трудових договорів, стан страйкового руху тощо. Координацію статистичної інформації в Україні здійснює Державний комітет статистики України, в якому, поряд з іншими, функціонує Управління статистики праці. Держкомстат затверджує форми статзвітності для різних міністерств і підприємств, збирає, обробляє та узагальнює соціально-трудову статистику, отриману із таких статистичних джерел: адміністративна статистика підприємств; адміністративна статистика служб зайнятості; статистика домашніх господарств. Держкомстат публікує офіційні статистичні дані по країні у відповідних статистичних збірниках: загальному "Статистичний щорічник України" і спеціалізованих: "Економічна активність населення України", "Праця в Україні", "Доходи і рівень життя населення України", "Регіональний людський розвиток" та ін. Інформацію про друковані видання Держкомстату України, найсвіжішу статистичну інформацію Ви можете знайти на спеціалізованому сайті1. Державний комітет статистики України проводить також обстеження бюджету сімей. Дані обстежень включають доходи та витрати, ступінь самозабезпечення сім'ї продуктами, житлові умови, наявність предметів довгострокового користування, таких як автомобіль, телевізор, холодильник, а також дані про структуру сім'ї. Участь сімей у обстеженні добровільна і їм виплачується невелика винагорода. При бюджетних обстеженнях проводиться вибіркова перехресна перевірка інформації, яку надають сім'ї (наприклад, з підприємств також отримується інформація про заробітну плату). Доходи порівнюються з витратами та вивчаються розбіжності між ними. Статистичні дані, отримані в результаті обстежень бюджету сімей, використовуються частково для визначення рівня інфляції, також вони є статистичною базою для встановлення прожиткового мінімуму та інших соціальних стандартів. Міністерство праці та соціальної політики України відслідковує розвиток ринку праці, аналізуючи матеріали Державного комітету статистики України. Ці дані використовуються також для планування і розробки нормативних актів. Для дослідження світового ринку праці та зіставлень між країнами у сфері праці важливими джерелами інформації є міжнародні інформаційні видання із статистики праці. Для об'єктивної оцінки стану соціально-трудової сфери в країні необхідно зіставляти матеріали усіх джерел інформації про зайнятість та соціально-трудові відносини, а моніторинг соціально-трудової сфери необхідно проводити на трьох рівнях: державному, регіональному, окремих підприємств і організацій. Інформаційне забезпечення, про яке йшлося вище, дозволяє здійснювати глибокий аналіз стану ринку праці, певні висновки з цього аналізу і розробляти необхідні для поліпшення справ заходи. Головним щорічним аналітичним документом є аналітично-статистичний збірник «Ринок праці України у N-му році», який видається з 1991 р. Кожен випуск збірника поліпшується за рахунок набуття досвіду тими спеціалістами Державного центру зайнятості, котрі займаються аналізом. У збірнику за 2010 р. значно розширено і поглиблено аналітичну інформацію щодо зайнятості та безробіття в країні, окремих її регіонах, основних показників зареєстрованого ринку праці, результатів реалізації заходів сприяння зайнятості населення та надання йому соціальних послуг державною службою зайнятості. У цьому збірнику, який складається з 12 розділів, на сторінках викладається всебічний аналіз ринку праці за 2010 р., включаючи стан зареєстрованої трудової міграції. Збірник насичений кольоровими діаграмами, які доповнюють цифрові дані численних таблиць. Однак на практиці в сфері державного регулювання зайнятості іноді необхідно приймати рішення, які не повністю відповідають діючим економічним законам. У таких випадках слід визначити найраціональніші шляхи прийняття цих рішень і певних заходів. Обґрунтування таких заходів, їх максимально можливе узгодження з економічними законами дає прикладна наука. Вона займається також розробкою методологічних проблем, проектами методичних рекомендацій та здійснює інші наукові послуги. Найбільш наочним прикладом є наукове обґрунтування розробки Державної програми зайнятості населення, яка має бути узгоджена з економічним, соціальним і політичним становищем у країні. Це нерідко містить у собі суперечливі й різновекторні проблеми. Першим спеціалізованим науковим підрозділом, який проводив фундаментальні прикладні дослідження і надавав наукові послуги в галузі зайнятості та ринку праці, був Науково-дослідний центр з проблем зайнятості та ринку праці НАН України і Мінпраці України. Вчені Центру одними з перших висловили думку стосовно побудови в Україні соціально спрямованої ринкової економіки. Звідси випливав важливий висновок: ринок праці в Україні необхідно будувати за соціал-демократичною моделлю. Центром було розроблено багато методичних рекомендацій щодо різних аспектів ринку праці й зайнятості. У даний час прикладною наукою, а також розробками та науковими послугами в галузі праці, зайнятості й соціально-трудових відносин займається, як головний, Науково-дослідний інститут праці й зайнятості Мінпраці України і НАН України, а також Луганський науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінпраці України. На їх замовлення щодо досліджень окремих питань іноді залучаються інші науково-дослідні установи. Фундаментальні дослідження в галузі ринку праці й зайнятості виконують переважно Інститут економіки НАН України, значною мірою Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, відділи, відділення й окремі кафедри різних науково-дослідних установ і вузів нашої держави. З метою контролю процесів, що відбуваються на ринку праці і в сфері зайнятості населення, стану виконання Державної програми зайнятості населення державна служба зайнятості здійснює моніторинг цих процесів. Моніторинг ринку праці — це система спостережень за станом і характером процесів як у цілому по ринку праці, так і в окремих його частинах та сферах функціонування з метою своєчасного й ефективного коригування. Він являє собою комплекс спостережень та досліджень, які визначають зміни в зайнятості, безробітті та інших аспектах ринку праці. Моніторинг ринку праці, зайнятості, безробіття виконується органами державної служби зайнятості на всіх рівнях. Моніторинг здійснюється за певними напрямами: моніторинг працевлаштування населення, яке потребує додаткових соціальних гарантій, безробіття, зайнятості інвалідів, соціального захисту незайнятої молоді, стану жінок на ринку праці та ін., що дає можливість своєчасно реагувати на прояви різних тенденцій на ринку праці. Відстежується стан реалізації активних заходів сприяння зайнятості населення і вносяться необхідні корективи до них з метою поліпшення справи. Державною службою зайнятості здійснюється моніторинг стану працевлаштування громадян України за кордоном, а також працевлаштування іноземних громадян та осіб без громадянства на терені України і в багатьох інших напрямах, таких як працевлаштування жінок, молоді, неконкурентоспроможних громадян, профорієнтація і профнавчання незайнятих осіб, стан звернень до органів ДСЗ тощо. Прогнозування ринку праці є оцінкою перспектив розвитку його кон’юнктури та зміни умов, які впливають на кількісний та якісний аспекти попиту і пропозиції праці на прогнозований період. Основна ціль прогнозу — визначити тенденції зміни факторів впливу на попит і пропозицію робочої сили й оцінити можливі наслідки рішень, які приймаються в галузі їх регулювання. В економічній теорії існує декілька підходів до прогнозування ринку праці, і зокрема зайнятості та безробіття. Однак в Україні тривалий час виправдовував себе варіантний балансовий метод прогнозування зайнятості й безробіття. Він полягав у тому, що розподіл населення за сферами зайнятості пов’язувався з трудовими ресурсами. Показники зведеного балансу трудових ресурсів широко відображають головні аспекти зайнятості населення. Але нині прогнозування здійснюється на підставі даних обстежень домогосподарств. Вихідні дані для прогнозування рівня і структури зайнятості — це результати демографічного прогнозу, виконання економічних програм, показники аналізу зайнятості і безробіття в базисному періоді, урядові рішення, котрі впливатимуть на зміну структури в економіці й зміну чисельності робочих місць. Чим більше стабілізується стан економіки, тим точнішими стають прогнози. Реалізації заходів щодо застосування міжнародних норм статистики і обліку в галузі ринку праці та зайнятості сприяла комп’ютеризація як ланок державної служби зайнятості, так і органів Держкомстату України в період 1991—2001 рр. Якщо в деяких ланках державної служби зайнятості на кінець 1991 р. було лише трохи більше 200 комп’ютерів, котрі використовувалися переважно, як удосконалені друкарські машинки, то станом на 1 липня 2001 р. комп’ютерна мережа державної служби зайнятості охопила всі міста і райони України, де знаходяться підрозділи ДСЗ. Кількість комп’ютерів сягнула майже 6,0 тис., і всі вони працюють в Internet. Діє розгалужена електронна пошта. Створена спеціальна служба, яка програмує необхідні комп’ютерні операції та обслуговує комп’ютерну мережу ДСЗ. Хоч електронної техніки ще не вистачає, але все ж головним досягненням є те, що тепер комп’ютери використовуються для вирішення виникаючих проблем за спеціально розробленими програмами. ДСЗ впроваджує єдину інформаційно-аналітичну систему, за котрою як пілотні працюють декілька районних і міських центрів. Втілюється також Єдина технологія обслуговування незайнятого населення, яка потребує обладнання всіх центрів державної служби зайнятості найсучаснішою технікою. Впровадження її в пілотних центрах дає значне підвищення рівня культури обслуговування. Все це складає розгалужену комплексну систему інформаційного забезпечення ринку праці й державного регулювання зайнятості населення, котра задовольняє необхідні потреби державного регулювання зайнятості на всіх рівнях управління.
1.3 Механізм інформаційного забезпечення ринку праці
В умовах розвитку постіндустріального суспільства та глобалізації цих процесів важливе місце належить розбудові інформаційної складової. Активного розвитку потребують питання інформаційного забезпечення усіх сфер суспільного життя, а особливо ринку праці. Це пов’язане, в першу чергу, з тим, що своєчасне володіння достовірною, повною та точною інформацією дозволяє суб’єктам ринку праці бути конкурентоспроможними та доступними. Сьогодні існуючий механізм інформування стосовно змін та динаміки, що відбувається на ринку праці, не дає такої можливості. Ринок праці, включаючи всі його складові, пронизаний атмосферою взаємозв’язків і взаємодій. Для його суб’єктів характерним є процеси нагромадження знань, засвоєння вмінь, вироблення навичок, їх застосування і купівлі-продажу. Як відомо, важлива роль у цих процесах належить інформаційному обміну, що, на нашу думку, можна ототожнити з функціонуванням інформаційного забезпечення на ринку праці. Регіональний ринок праці у методологічному ракурсі є системоутворюючим механізмом соціально-економічного і демографічного розвитку регіону на основі діалектичного зв’язку пропозиції і попиту в професійно-інформаційному середовищі. Так, наприклад, обираючи професію, людина отримує інформацію з довідників, пошукових систем Інтернет, профорієнтаційних заходів тощо. Наймаючи на роботу, роботодавець користується інформацією про можливості, кількість та якість робочої сили, її кваліфікацію, в свою чергу подаючи інформацію про вимоги до працівників. Державне замовлення на певні професії формується через отримання інформації про стан та навантаження на робоче місце в галузевому розрізі. Це далеко не повний перелік потреб соціально-економічної, демографічної та ринкової сфер регіону щодо Їх інформаційного забезпечення. Територіальні ринки праці в період економічних трансформацій вимагають динамічних змін у професійно-кваліфікаційній структурі, а отже, у підготовці спеціалістів відповідно до потреб ринку. Тому механізм інформаційного забезпечення ринку праці теж повинен стати гнучкою, динамічною системою, спрямованою на підтримку самостійного свідомого вибору людьми актуальних професій , добору кадрів роботодавцями, розвитку перспективних галузей в регіоні. Механізм інформаційного забезпечення ринку праці повинен бути спрямований не тільки на задоволення потреби в інформації щодо професій, спеціальностей та вимог до них. В умовах економічних трансформацій, розбудови демократичного інформаційного суспільства та підвищення відповідальності людей за своє працевлаштування і трудову діяльність, суб’єктам ринку праці необхідно володіти динамічною інформацією про сучасний і перспективний попит і пропозицію, прогнозні показники випуску спеціалістів, перспективи економічного розвитку регіону та інші аспекти функціонування ринку праці. Такою інформацією мають володіти сьогодні Обласні управління статистики, Державні центри зайнятості, науково-дослідні інститути, заклади освіти - установи, що реалізують поточні та майбутні запити трудових ресурсів у працевлаштуванні. Ці дані можуть бути корисні роботодавцям. Таким чином, інформаційне забезпечення ми розглядаємо в якості механізму функціонування регіонального ринку праці. Оскільки поняття механізму поширене в техніці, вважаємо за потрібне визначити його сутність стосовно економічних об’єктів. Під механізмом ми розуміємо інструмент, за допомогою якого реалізуються певні економічні явища, дії або системи механізм, або інструмент виступає узагальнюючою категорією стосовно процесів стимулювання, уможливлення та реалізації об’єктів, тобто їх функціонування. Механізм потребує адекватних його призначенню заходів, засобів, способів, прийомів та стимулів. Це спосіб, метод, інструмент, за допомогою якого здійснюється певне економічне або ринкове явище. На мій погляд, ефективність функціонування регіонального ринку праці значною мірою залежить від інтенсивності інформаційного обміну, повноти, своєчасності та достовірностіінформаційного ресурсу. Інформаційним ресурсом регіонального ринку праці вважаємо сукупність інформації та документів, що існує в інформаційних системах. Механізм інформаційного забезпечення є сукупність методів, засобів і заходів, спрямованих на аналіз даних щодо ринку праці в цілому та його окремих суб’єктів. А суб'єктами державного регулювання ринку праці в Україні є: - Міністерство праці та соціальної політики; - служби зайнятості (обласні, міські, районні); - відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях. Інформаційні потоки, що виходять від одних суб’єктів праці до інших, часто не знаходять своїх адресатів. На шляху до них інформація втрачає актуальність, стає неточною, неповною, а отже, необ’єктивною. Як результат незадовільної роботи механізму інформаційного забезпечення ринку праці у трансформаційний період спостерігаємо збільшення показників безробіття, невідповідність професійно-кваліфікаційної структури попиту професійно-кваліфікаційній структурі пропозиції, пожвавлення міграційного руху при наявності відповідних вакансій в трудонадлишкових регіонах. До механізмів інформаційного забезпечення відносимо профорієнтаційні заходи, законодавчу та нормативно-правову базу, громадську думку, якість підготовки фахівців, науково-практичні заходи, що об’єднують «теоретиків» і «практиків» - різних суб’єктів ринку праці. Інформаційне забезпечення регіонального ринку праці охоплює три види інформації: - статистичні дані - дані державної відомчої звітності; - нормативні дані - дані соціологічного моніторингу; - експертні оцінки - дані щодо ситуації та пропозиції груп експертів національного та регіонального рівнів щодо перспектив [4]. Згідно з Н. Савченко така структура інформаційного забезпечення могла б задовольнити принципи адекватності, повноти та зіставлення в процесі аналітико-ситуативного пошуку інформації. Проте проблема, на мою думку, полягає в тому, що зібрана інформація або не отримує поширення в колах, де є необхідною, або надходить до споживачів занадто пізно. Так, наприклад, статистична звітність отримана від підприємств, установ і організацій відділами статистики на мікрорівні не надходить до всіх своїх споживачів. Важко собі уявити підприємця, який користується статистичною збіркою для того, щоб визначити трудонадлишковий регіон і там винайняти робочу силу, чи використовувати як індикатор рівень безробіття з метою прогнозування попиту на певний вид товару. Хоча зарубіжний досвід свідчить на користь цих фактів, на українському ринку праці вони відсутні. Погоджуючись з Л. Семів щодо механізму активізації регіональної політики [9], ми вважаємо, що механізм інформаційного забезпечення ринку праці може розглядатися як складна система, яка володіє рядом ознак, таких як цілісність (зв’язок даного механізму з регіональною політикою), комунікативність, ієрархічність (узгодженість методів інформаційного забезпечення на всіх рівнях), необхідність різноманітності (вимога гнучкого застосування різних інструментів інформаційного забезпечення), цілеспрямованість (інформаційне забезпечення ринку праці полягає у збалансуванні попиту і пропозиції робочої сили в регіоні), інтегративність (гармонізація інтересів всіх суб’єктів ринку праці). Вважаю, що ефективний механізм інформаційного забезпечення повинен бути спрямований на різні сфери, серед яких нормативно-правове регулювання соціально-трудових відносин, фіскальне регулювання, інформація про попит на робочу силу та її пропозицію, перспективи та прогнози щодо ринку праці та інші. Одним з варіантів механізму інформаційного забезпечення деякі вчені пропонують сучасну геоінформаційну технологію, яка забезпечить своєчасність та повноту існуючої професійної інформації. Технологія GIS (геоінформаційна система) ринку праці об'єднує традиційні операції при роботі з базами даних, такими як запит і статистичний аналіз, з перевагами повноцінної візуалізації і географічного (просторового) аналізу, які надає карта. Зауважy, що для більшої дієвості карта повинна працювати в режимі on-line при додатковій реєстрації суб’єктів ринку праці на сайті карти, а сайт карти знаходиться під контролем Державного центру зайнятості. Інформаційні шари, які має сенс наносити на карту регіону, на їхню думку, такі: - густина населення в окремих районах регіону; - кількість зайнятого населення; - віковий та статевий розподіл населення в районах регіону; - наявність та ступінь розвитку інфраструктури районів регіону; - галузевий аспект районів регіону (база підприємств); - професійно-кваліфікаційна структура робочої сили та наявність навчальних закладів (ПТНЗ, ВНЗ І-IV рівня акредитації); - середня заробітна плата в районі; Вони виділяють їх тому, що: - розподіл населення по карті регіону дає розуміння щодо територіального зосередження трудових ресурсів, їх зайнятості, вакансій та можливостей працевлаштування. - серед усіх районів особливий інтерес для роботодавців представляють ті, що є трудонадлишковими, оскільки саме там зосереджений основний контингент працездатного незайнятого населення. - позначення інфраструктури району (стану доріг, газифікації, торгівельних мереж та туристичних комплексів) робить місце привабливим для певних видів бізнесу, а також з погляду транспортної доступності. - нанесення на карту даних про галузеву структуру певного району дозволяє зрозуміти наявність конкуренції. У цьому контексті важливо враховувати два основні моменти. З одного боку, в одному і тому ж місці не повинно бути зосереджено багато підприємств однієї й тієї ж спрямованості, тому що локальний рівень конкуренції виявиться дуже високим. З іншого боку, при вдалій комбінації, підприємств, що не є прямими конкурентами, вони сприяють додатковій зайнятості населення району. - нанесення на карту даних про професійно-кваліфікаційну структуру робочої сили та наявність навчальних закладів (ПТНЗ, ВНЗ І-IV рівня акредитації) дозволить роботодавцям зорієнтуватися у профілі підготовки трудового потенціалу. Також вони важають, що як додаткові шари на карту можна наносити інформацію з соціально-економічних досліджень по кожному району з метою врахування громадської думки працездатного населення, як от зацікавленість людей у роботі, можливі в перспективі вакансії, достатній розмір заробітної плати і т.д. Як свідчить практика, технологія геоінформаційної системи успішно застосовується в галузі маркетингу. Регулювання ринку праці має бути органічно пов'язане з комплексом системних перетворень, які стимулюють економічне зростання. У зв'язку з цим виникає дві групи проблем: перша — загальне пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної активності капіталу, що сприятиме розвитку системи робочих місць і зростанню потреби в робочій силі; друга — підвищення споживчого попиту населення через вдосконалення системи розподільчих відносин, збільшення можливостей для отримання додаткових доходів. Усі заходи державного регулювання ринку праці, зорієнтовані на вирішення перелічених проблем, можуть бути класифіковані за спрямованістю, характером, об'єктом впливу та джерелами фінансування. У світовій практиці поширені такі методи адміністративного регулювання зайнятості: - звільнення тимчасових працівників; «замороження» найму; - тимчасова чи остаточна відмова від політики резервування робочих місць для випускників навчальних закладів; - стимулювання передчасного і своєчасного виходу на пенсію чи звільнення за власним бажанням; - політика прямих звільнень. Вибір сукупності найбільш прийнятних методів регулювання зайнятості залежить від конкретної ситуації, що складається на локальному ринку праці. При цьому враховуються інтереси певних територій, окремих галузей і підприємств щодо рівня і посилення державного втручання у ці процеси через відпрацьовані методи узгодження інтересів суб'єктів ринку різних ієрархічних рівнів. У цілому вибір оптимальної політики регулювання ринку праці визначається такими умовами і чинниками: - інвестиційним потенціалом, його відтворювальною структурою; - сукупністю робочих місць і змінами в їх складі під впливом банкрутств, демонополізації виробництва, приватизації власності; - демографічними умовами і характером поповнення працездатного населення, зайнятого в економіці й незайнятого, яке прагне працювати; - фондом життєвих благ і рівнем грошових доходів найманого працівника; - якісним складом робочої сили, фінансовими можливостями суспільства, окремих суб'єктів господарювання забезпечити зростання професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили. Основне функціональне призначення ринкового регулювання сфери трудових відносин можна визначити як створення економічних умов щодо сталого і розширеного відтворення сукупної робочої сили на якісно новому рівні. Це передусім передбачає: можливість якомога повнішого задоволення потреб населення регіону в набутті освітньо-професійних знань, широка альтернативність вибору сфери прикладання праці, певні соціальні гарантії в разі вимушеної незайнятості. Такий підхід беруть за основу оцінювання здійснюваних перетворень і визначення напрямів досягнення ефективного відтворення робочої сили. Реальна величина вартості робочої сили та її динаміка складається під впливом комплексу чинників, взаємодія яких формує дві протилежні тенденції. Перша полягає у зростанні вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівні освіти та кваліфікації. У зв'язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили і приведення його у відповідність з вимогами оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга — Це зниження вартості робочої сили під впливом зростання суспільної продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають Динаміку ціни робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці України сформувалися тенденції, прямо протилежні до світових. В економічно розвинених країнах висока вартість робочої сили і відповідна якість її розглядаються як головна передумова досягнення інтенсивного типу розвитку. У зв'язку з цим постійно забезпечуються випереджаючі темпи зростання вкладень у робочу силу порівняно з витратами на основний капітал. Так, у Японії на початку 80-х років одиниця капіталовкладень коштувала в 2,4 раза дорожче, ніж в середині 50-х років. Ціна ж робочої сили за цей період зросла в 15,6 раза (у поточних цінах). У США витрати на відтворення робочої сили збільшилися за 1947— 1989 рр. у 5,3 раза, а на відтворення основного капіталу в 3,7 (в постійних цінах), видатки на науку — в 13 разів. В Україні поки що не створено високо координованої та всеохоплюючої системи економічного регулювання процесів регіонального відтворення робочої сили. Однак просте запозичення механізмів розвиненого ринку є досить непродуктивним за умов занепаду товарного виробництва і порушення його матеріально-технічної бази. Перспективи досягнення рівноважного стану цієї сфери пов'язують з піднесенням товарного виробництва, зростанням потреби у трудових ресурсах багатосекторної економіки, максимально повним використанням професійно-кваліфікаційних характеристик робочої сили. Сучасна економіка України потребує створення змішаної регулюючої системи, яка поєднувала б елементи суто ринкового регулювання з державними. Регулювання має бути спрямоване на досягнення дійсно активного характеру ринкових перетворень. Домінуючими повинні стати методи опосередкованого регулювання, які поступово витіснили б позаекономічні методи, що збереглися з часів адміністративного управління трудовими ресурсами. Механізмові регулювання слід надати властивостей гнучкої адаптації до змін загальноекономічної ситуації, адекватно реагувати на них. Поряд з цим потрібна певна стабільність економічних регуляторів на певний проміжок часу. На регіональних ринках праці з динамічною рівновагою між попитом на робочу силу та її пропозицією важливо підтримати потребу в робочій силі з боку господарюючих суб'єктів за умов диверсифікації та перепрофілювання виробництва, освоєння конкурентоспроможної продукції. Активний вплив на ринкову ситуацію слід здійснювати в регіонах з моногалузевим характером виробництва і недостатніми власними ресурсами, а також там, де потреба населення в робочих місцях значно перевищує їх наявність. Вибір конкретних шляхів досягнення збалансованості регіональних ринків праці має цілком визначатися ринковою кон'юнктурою, причинами і формами неузгодженості попиту і пропозиції робочої сили. Можливості збалансованого розвитку регіональних ринків праці значною мірою залежать від комплексності розв'язання нагальних проблем та узгодженості дій на різних рівнях управління. Найбільш загальні напрями, перспективні методи та функції економічного регулювання попиту і пропозиції робочої сили можуть бути конкретизовані стосовно умов відтворення робочої сили регіонів України. На основі спільних рис, домінантних тенденцій і найсуттєвіших відмінностей регіональних ринків праці здійснюється їх структуризація. Вона спирається на оцінки демоекономічного та соціально-економічного режимів регіонального відтворення робочої сили, а також на інформацію про інтенсивність територіального руху робочої сили, співвідношення чисельності зареєстрованих безробітних і кількості вільних робочих місць та вакантних посад. Відповідно до цього виділяється п'ять типів регіональних ринків праці України. Перший тип має чітко окреслені ознаки працедепресивності як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська. Для них характерна надзвичайно низька мобільність робочої сили. Причини такого стану ринку праці цих областей досить неоднорідні. Це потребує диференційованих заходів щодо його подолання. Для регіональних ринків цього типу єдиним прийнятним ефективним методом подолання деструктивних процесів є пряме регулювання через розробку і реалізацію державних програм розвитку цих територій з чітким визначенням потужних джерел поповнення фінансових ресурсів, призначених суто для нагромадження. Регіональні ринки цього типу потребують режимів пільгового кредитування та оподаткування, надання субвенцій і преференцій, складання та реалізації регіональних інвестиційних програм у тісному взаємозв'язку з питаннями реорганізації діючих виробництв та створення нових. Другий тип регіональних ринків наближається до першого, однак ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні порівняно з попереднім дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в структурі. До цього типу віднесено Вінницьку, Київську, Кіровоградську, Львівську, Сумську, Полтавську, Черкаську та Чернівецьку області. Для ринку другого типу першочергового значення набувають стабілізація сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним переробних виробництв, розвиток соціальної інфраструктури села за допомогою прямих державних інвестицій, забезпечення еквівалентного товарообміну між містом і селом. За умови реалізації цих заходів зростатиме рівень задоволення побутових і культурно-освітніх потреб сільського населення. Це в свою чергу протидіятиме міграційному відпливу працездатного населення і значною мірою нормалізуватиме демоекономічні процеси на цих територіях. Третій тип формують індустріальні області — Дніпропетровська, Донецька та Луганська — з досить високомобільною робочою силою та глибоко кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей добувної та важкої промисловості. Ці області мають значний компенсаційний потенціал, спроможний радикально покращити ситуацію у сфері зайнятості населення. Згідно цього можна зробіти такі висновки, що інформаційне забезпечення набуває провідної ролі в період економічних і демократичних трансформацій в суспільстві та виступає механізмом ефективного функціонування ринку праці, що суб’єкти ринку праці потребують інтенсивного інформаційного обміну, повноти, своєчасності та достовірності інформаційного ресурсу, що позитивно впливає на динаміку розвитку ринку праці та соціально-економічну ситуацію в регіоні також, що проблема механізмів формування інформаційного забезпечення регіонального ринку праці є актуальною та недостатньо дослідженою як в теоретичному, так і в практичному плані, механізм інформаційного забезпечення регіонального ринку праці виступає як спеціально організоване офіційне спілкування між його суб’єктами з використанням традиційних та інноваційних форм трудової взаємодії і вкінець, що сучасні технології дозволяють удосконалювати механізм інформаційного забезпечення ринку праці.
1.4 Нормативно - правове забезпечення державного регулювання ринку праці
Нормативно-правова система регулювання ринку праці в Україні має досить різноманітні правові засади і ґрунтується на основних положеннях Конституції України, Кодексу законів про працю, Законів України "Про зайнятість населення", "Про Державну програму зайнятості населення на 2006—2009 роки", "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", "Про охорону праці", "Про освіту", "Про колективні договори і угоди", "Про підвищення соціальних гарантій для трудящих", Указом президента "Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року", Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Основних напрямів проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року" [3], регіональними програмами зайнятості населення т. ін. Крім того, існує ряд додаткових соціальних гарантій у сфері зайнятості, встановлених для соціально вразливих категорій населення. Такі гарантії регламентуються, наприклад, Законом України "Про основи соціального захисту інвалідів в України", "Про державну допомогу сім'ям із дітьми" та ін. До системи законодавчо-нормативних документів входять також Генеральна та галузеві (тарифні) угоди, колективні договори та інші правові акти. Багаторівнева систем а колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин дозволяє на основі співпраці і компромісів погодити інтереси головних суб'єктів сучасних економічних процесів— роботодавців і найманих робітників при посередництві держави. Практично баланс інтересів між партнерами в сфері виробництва і послуг в ринковій економіці надходить своє відображення в колективних угодах різних рівнів і в індивідуальних трудових договорах (контрактах). Генеральна угода укладається між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями, спрямована на удосконалення колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин, розвиток соціального партнерства, реалізацію конституційних прав і гарантій працівників та роботодавців. Положення Угоди діють безпосередньо, поширюються на підприємства, організації та установи всіх форм власності, є обов'язковими як мінімальні гарантії для застосування при укладенні галузевих і регіональних угод, колективних договорів. Принципи соціального партнерства, цілі та обов'язки кожного соціального партнера щодо їх досягнення розписані в генеральній угоді за такими розділами: 1) сприяння розвитку вітчизняного виробництва, забезпечення продуктивної зайнятості; 2) сфера оплати праці; 3) умови праці та відпочинку; 4) соціальний захист та задоволення духовних потреб. Соціальними партнерами в генеральній угоді затверджується перелік видів та мінімальних розмірів доплат і надбавок до тарифних ставок, окладів і посадових окладів працівників об'єднань, підприємств і організацій, що мають міжгалузевий характер, для встановлення у галузевих, регіональних угодах та колективних договорах; узгоджується порядок проведення соціального діалогу Сторонами Угоди, порядок приєднання до Угоди; готується протокол розбіжностей щодо окремих пунктів Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями. Галузева угода, заключається між галузевим Міністерством, галузевими профспілками і галузевим об'єднанням роботодавців, визначає узгодження позиції сторін за основними принципами соціально-економічної політики в галузі, спільні дії учасників угоди щодо їх реалізації. Норми галузевої угоди є нормами прямої дії, обов'язковими, як мінімальні гарантії, для дотримання галузевим Міністерством Автономної Республіки Крим, Головними управліннями обласних, управлінням Севастопольської міської, управліннями районних державних адміністрацій, власниками, уповноваженими ними органами або особами на підприємствах усіх організаційно-правових форм, які за виробничими ознаками належать до даної галузі і виборними органами профспілки працівників галузі при укладенні регіональних галузевих угод та колективних договорів, вирішенні питань регулювання соціально-економічних і трудових відносин, що є предметом галузевої угоди. Згода між соціальними партнерами галузі досягається за наступними розділами: 1) виробничі відносини, участь працівників в управлінні підприємствами; 2) забезпечення зайнятості працівників; 3) трудові відносини, режим праці і відпочинку; 4) нормування і оплата праці; 5) умови та охорона праці; 6) соціальний розвиток та соціальні гарантії та пільги; 7) реформування підприємств галузі; 8) соціальний захист студентів галузевих вищих навчальних закладів; 9) соціальне партнерство; 10) гарантії діяльності профспілок; 11) контроль за виконанням угоди. Регіональна угода укладається відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди" між обласною державною адміністрацією і правлінням обласної організації роботодавців, з однієї сторони, та президією обласної ради профспілок, з другої сторони, з метою встановлення основних норм, принципів та взаємних зобов'язань стосовно регулювання на регіональному рівні соціально-економічних, виробничих та трудових відносин, проведення активної соціальної політики, забезпечення конституційних прав і гарантій працюючих та членів їхніх сімей. Прийняті за цією регіональною угодою зобов'язання та домовленості є обов'язковими для виконання сторонами угоди, а також для застосування під час ведення переговорів щодо укладання колективних договорів, регіональних угод на районному рівні, як мінімальні гарантії. Регіональною угодою між Чернівецькою обласною державною адміністрацією, правлінням Чернівецької обласної організації роботодавців та президією Чернівецької обласної ради профспілок на 2005—2006 роки затверджено зобов'язання сторін у сферах: 1) забезпечення розвитку виробництва та регулювання виробничих відносин; 2) соціально-трудових відносин. В сфері соціально-трудових відносин згода між соціальними партнерами досягалась за напрямами: 1) забезпечення продуктивної зайнятості та соціального захисту населення від безробіття; 2) оплати праці. Сторони визнали, що головним завданням соціально-економічної політики в області є постійне і динамічне зростання добробуту населення на основі докорінних структурних перетворень інноваційно-інвестиційного спрямування усіх галузей економіки. Колективний договір укладається відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди". Виступає як правовий акт, інструмент колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин між робітниками і їх роботодавцями визнає узгодження позицій сторін з вирішення важливих питань умов і оплати праці, соціальних виплат та компенсацій, соціального забезпечення і страхування [10]. Колективний договір між адміністрацією підприємства і його профспілкою або іншими представниками інтересів робітників, як правило доповнює і розвиває норми, прийнятті в генеральній, галузевій та регіональній угодах, конкретизує їх. При цьому береться до уваги фінансовий стан підприємства і організації, стан розвитку соціально-трудової сфери колективу. З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування розробляються річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення. Державна і територіальні програми зайнятості населення спрямовані на: а) сприяння розвиткові на структурній перебудові економіки, створенню умов для направлення вивільнюваних працівників у першу чергу на рентабельні виробництва і в пріоритетні галузі народного господарства; б) запобігання розвиткові безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості; в) поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів; г) захист безробітних та їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці; д) формування матеріальної, кадрової, інформаційної, фінансової на науково-методичної бази державної служби зайнятості; е) заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості. Ці заходи розроблено ( розробляються ) з метою забезпечення регулювання ринку праці за допомогою правового, організаційного та економічного механізмів, чим створюються умови для зайнятості населення та соціального захисту від безробіття й передбачаються заходи щодо створення нових робочих місць не менше як для 5 млн. незайнятих громадян. Проблеми регулювання ринку праці розглядаються з урахуванням конвенцій та рекомендації Міжнародної організації праці, членом якої є Україна. Трудові відносини громадян України, що працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством сторони працевлаштування та міжнародними договорами (угодами) України. Такі двосторонні угоди про працевлаштування та соціальний захист працівників-мігрантів, які працюють за межами своєї країни вже укладені з Росією, Молдовою, Литвою, Вірменією, Республікою Білорусь, Латвією, Чехією, Польщею та В'єтнамом. Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено правила, відмінні від тих, які містить законодавство Україні про працю, у такому випадку застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди. Крім правової бази регулювання ринку праці здійснюється за допомогою матеріалів нормативно-методичного характеру. Нормативно-методичне забезпечення системи регулювання ринку праці — це сукупність документів організаційного, організаційно-методичного, організаційно-розпорядчого, технічного, нормативного, техніко-економічного та економічного характеру, які встановлюють норми, правила, вимоги, характеристики, методи та інші дані, що використовуються при вирішенні завдань щодо управління трудовими ресурсами і затверджені в установленому порядку компетентними відповідними органами. Нормативно-методичне забезпечення створює умови для ефективного процесу підготовки, прийняття та реалізацій рішень з питань регулювання рикну праці. Нормативно-методичні документи можуть бути такі: нормативно довідкові документи, документи організаційного, організаційно-розпорядчого та організаційно-методичного характеру; документи технічного, техніко-економічного та економічного характеру. До документів організаційно-методичного та методичного характеру відносяться: комплексні цільові програми; положення з формування регіональних програм зайнятості; програми профорієнтаційної роботи; положення про врегулювання трудових взаємовідносин; положення про оплату та стимулювання праці; інструкції про дотримання правил техніки безпеки та ін. Розробку цих документів виконують працівники відповідних ланок системи регулювання ринку праці. Важливим внутрішнім організаційно-регламентуючим документом є положення про підрозділи та посадова інструкції. Положення про підрозділи (відділи, бюро, групи та ін.) — документ, що регламентує діяльність якогось структурного підрозділу кадрової служби: його завдання, функції, права, відповідальність. Посадова інструкції — документ, що регламентує діяльність в межах кожної управлінської посади, — включає вимоги до працівників, які займають дану посаду, їхні обов'язки, права та відповідальність, що складається на підставі типових вимог до посади, які викладені в кваліфікаційному довіднику посад керівників, спеціалістів та службовців, з урахуванням змін соціально-економічних умов. Право громадян на працю реалізується шляхом укладання трудового договору. Трудовий договір— це угода між працівником та власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом або фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою, та підпорядковуватись внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства чи уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату, забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи і передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпПУкраїни). Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладання трудового договору на одному чи де кількох підприємствах, в установах, організаціях або з фізичною особою, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором чи угодою сторін. Принцип забезпечення свободи праці закріплений у ст. 43 Конституції України і реалізується у нормах інститутів працевлаштування та трудового договору (починаючи з виникнення трудових відносин і закінчуючи їх припиненням). Свобода праці виявляється у добровільному, свідомому обранні конкретної форми застосування праці. Тільки громадянин визначає, де йому застосувати свої знання та здібності. Свобода праці означає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю. Незайнятість громадян не може бути підставою для притягнення їх до відповідальності. Принцип забезпечення свободи праці — це сукупність таких можливостей громадянина як суб'єкта трудового права. Можливість отримати роботу і бути працівником організації будь-якої форми власності конкретизується в інститутах працевлаштування й трудового договору. Конвенція МОП "Про політику в галузі зайнятості" № 122 (1964 р.) передбачає активну політику, спрямовану на здійснення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Сприяння державними службами зайнятості у виборі підходящої роботи й працевлаштуванні — засіб забезпечення свободи праці. Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина для себе обирає чи на яку погоджується. Можливість отримати підходящу роботу. За нинішнього безробіття деякі громадяни не можуть реалізувати можливість отримати бажану роботу. Підходяща робота — це робота, яка відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації пр |
