 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Соціологічна концепція марксизму
СОЦІОЛОГІЯ Соціологія як наука про суспільство. Соціологія – наука, що вивчає суспільство. Деякі науковці вважають, що поняття суспільства формується зі здатністю людей відокремлювати себе від природи. По мірі дорослішання людина стає індивідом, а взаємодія індивідів – це соціум. В широкому розумінні соціум є суспільство “тут і тепер”, і чим більше соціумів, тим складніше між ними відносини. Будь-яка група, хоч як вона організована, виконує свої функції та переслідує якісь конкретні цілі. До суспільних наук відносяться історія, психологія тощо. Специфіка соціології серед інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає суспільство під особливим кутом зору – крізь призму соціальних процесів та відносин, які становлять основний зміст соціальної реальності. Суспільство – дуже складне й багатогранне в структурному плані явище. Соціологія вивчає соціальну сферу життя суспільства – область соціальних відносин як відносин між більш чи менш широкими спільнотами людей та самим людьми, що є частинами тих спільнот. У центрі соціального життя – взаємодія людей, а індивід і група – сукупність соціальних зв*язків, що породжують складні соціальні структури: особистість, індивід, суспільство, культура, держава, право, мораль, наука, мистецтво, родина тощо. Поняття “соціальний” має кілька значень:від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв*язку. Соціальний зв*язок – те, що змушує людей гуртуватися, незважаючи на нерівність тощо. Тож соціологія вивчає в суспільстві лише соціальне. Об*єкт та предмет соціології. Вони є взаємопов*язаними, але не тотожні. В кожній з суспільних наук людина є об*єктом, але кожна наука має свій предмет. Об*єктом соціології є певна соціальна реальність. Соціологія – наука про становлення, розвиток та функціонування соціальних спільнот, процесів та відносин, а також про шляхи, форма та методи реалізації їх усіх. Навіть зараз багато вчених розуміють то широко. Фундатор соціології О. Конт вважав, що соціологія – то позитивна наука про суспільство. Дюркгейм називав предметом соціології соціальний факт, але категорія “соціальний” у нього визначалась як “колективна”. Макс Вебер вважав соціологію наукою про соціальну поведінку, яку вона прагне зрозуміти та тлумачити. Основна категорія соціології – це спільнота. Позаяк в спільності наявні усі відносини, властиві і індивіду, і суспільству. Соціальна спільнота – це не проста сума індивідів і не будь-яка група людей, а більш чи менш усталене соціальне утворення, суб*єкти якого об*єднані спільним інтересом і знаходяться у взаємодії між собою. Структура соціологічного знання. Соціологія – наука комплексна. Має трьохрівневу структуру:1 рівень – теоретична соціологія; 2 – спеціальні соціологічні теорії (соціологія середнього рівня); 3 – емпірічні соціологічні дослідження. Теоретична соціологія – це багатоманітні концепції, що розробляються з метою роз*яснення та інтерпретації загальгних аспектів соціального розвитку суспільства. Протягом історичного розвитку суспільства було вироблено багато різноманітних концепцій, що пояснювали специфіку закономірності розвитку людського суспільства. Ці концепції відбивали, з одного боку, вже досягнений рівень соціальних наук, з іншого боку – специфіку підходу тих чи інших вчених до пояснення тих чи інших явищ. Спеціальні соціологічні теорії – області соціологічного знання, котрі мають своїм предметом дослідження відносно самостійні і специфічні підсистеми суспільного цілого (етносоціологія, соціологія молоді, міста тощо), відносини і окремі сфери життєдіяльності (соціологія праці, побуту, соціальна психологія тощо), інститути (соціологія громадської думки, соціологія сім*ї, освіти тощо), процеси (соціологія організації, конфліктологія тощо) – тобто галузеві знання. Емпірічні соціологічні дослідження вляють собою методи та технології збору соціальної інформації – встановлення та узагальнення соціальних фактів посередництвом прямої або непрямої реєстрації подій, характерних для вивчення соціальних явищ та процесів. Функції соціології. 1)Теоретико-пізнавальна. Полягає у тому, що соціологія накопичує та систематизує знання, прагне скласти якомога повнішу картину соціальних відносин та процесів у сучасному суспільстві. Сюди відноситься отримання об*єктивного знання про основні соціальні проблеми розвитку нашого суспільства. Призначена прикладна соціологія для забезпечення надійної соціальної інформації про різні соціальні процеси. 2)Практично-перетворювальна функція: соціальна інформація є першим етапом, бо вона не може зразу перетворитися на прогнози, рішення тощо. Задача соціології полягає в тому, щоби знайти шляхи подальшого розвитку суспільства, участь у розробці довготермінової соціальної політики держави, в обгрунтуванні і реалізації планів соціального розвитку на всіх рівнях: країна, регіон тощо. Тут є прикладная соціологія – вона забезпечує розробку прогнозів, рекомендацій у вирішенні тих чи інших соціальних проблем, аж до рівня трудового колективу. 3)Інформаційна функція полягає в тому, що методи та технології цієї науки дають змогу отримання найрізноманітнішої соціальної інформації відносно всіх сфер діяльності суспільства. 4)Критична функція. 5)Описова функція. 6)Прогностична функція, тобто видавання соціальних прогнозів. 7)Перетворювальна – висновки, рекомендації соціологів служать для вироблення певних соціальних рішень. 8)Світоглядна функція. Теоретичні передумови виникнення соціології як самостійної науки. Соціологія як самостійна наука виникла не через появу нового об*єкта дослідження, а через те, що в суспільних науках, що існували, виникли проблеми, які неможливо було вирішити в рамках цих наук за допомогою наявних методів. Специфіка соціологічного світобачення: 1)Погляд на суспільство як певну цілісність, цілісну систему, що розвивається за своїми специфічними законами. 2)Установка на вивчення суспільних відносин, що реально існують, на відміну від утопічного конструювання ідеального суспільства. 3)Спирання на емпірічні методи дослідження. Елементи такого підходу складалися в рамках соціофізики, соціофілософії, філософії, історії, по мірі розвитку емпірічних соціологічних досліджень, в ході диференціації суспільних та гуманітарних наук, по мірі зростаючого впливу природознавства. Соціально-політичні передумови виникнення соціології: 1)Діяльність просвітників стимулювала процес революційного руйнування старого суспільного ладу в Європі. 2)Ранні буржуазні революції вплинули на розвиток суспільно-політичної думки. Соціальні думкарі першої половини ХІХ століття намагалися осмислити суть та наслідки французької революції. Дослідники намагалися проаналізувати поняття “революція”, “демократія” тощо. 2 . Соціологічна концепція О. Конта. Огюст Конт (1798-1857) вперше застосував поняття соціології, яку вивів зі штучної класифікації наук (від математики до соціології за двома критеріями: абстрактність/конкретність – абстрактні розглядають закони певних груп явищ, а конкретні застосовують закони до певних явищ, та розподіл наук на 6 абстрактних теоретичних дисциплін – лінійна система класифікації:математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія). Використовував термін “соціальна фізика”, але потім, коли це ім*я почали застосовувати до демографії, видумав соціологію. Відокремлення наук від метафізики та теології – головна ідея позитивізму Конта. Термін “позитивний” Конт вживає у п*ятьох значеннях: 1)реальний – протилежність химерному; 2)корисний – протилежність непотрібу; 3)визначений – протилежність амбівалентному; 4)точний – протилежність неточному; 5)”+” в противагу “-“. Позитивізм за Контом мусить відмовитися від питань, що не мають відповіді – про суть та сутність явищ, а особливо про причину. Наука пізнає не суть, а лише феномен. Суспільствознавство повинне вивчати ті явища, які можна спостерігати. Орієнтація на природничі науки з їхнєю конкретністю об*єкта і точністю методів. Предмет соціології – первинна реальність – суспільство в своїх цілісності та взаємозв*язку, таке, яким воно сприймається почуттями та спостереженнями. Методи соціології, за Контом – по-перше, спостереження (основний метод: а)пряме; б)непряме (опосередковане)), по-друге, експеремент: а)безпочередній – спостереження за розвитком явищ під впливом спеціально створених для того умов; б)опосередкований – вивчення патологічних відхилень, дивіацій в суспільстві, по-третє – порівняння, співставлення різних типів суспільства, різних соціальних класів, людства та тваринних спільнот з метою виявлення спільних законів, по-четверте – історичне порівняння різних послідовних станів. Соціологічна концепція Г. Спенсера. Герберт Спенсер – продовжувач справи Конта. Центральним поняттям висуває поняття еволюції. Еволюція – інтеграція матеріх, переводить матерію з невизначеної незв*язаної однорідності у визначену зв*язану. Проходить скрізь однаково, але має три етапи: 1)неорганічний; 2)органічний; 3)надорганічний. Це цикл. Два типи еволюції – проста і складна. Проста – кількісна інтеграція елементів, а за складної відбуваються певні перетворення. Порівнює суспільство з організмом. Одна з основних робіт його називається “Суспільство є організмом”. Аналогії та відмінності: 1)Як і біологічний організм, суспільство росте, збільшується в об*ємі, з маленьких держав виростають великі імперії; 2)По мірі росту суспільства його структура ускладнюється, таксамо й структура організму; 3)по мірі росту суспільства відбувається диференціація його структур та функцій. Відмінності між Контом та Спенсером у розумінні соціології та питання: що було перше – індивід чи соціум?У Конта першим був соціум, а вторинним – індивід, у Спенсера ж навпаки, з індивідів утворюється ціле. 3. Загальна характеристика натуралістичного напряму в соціології ХІХ-початку ХХ століття. Основна концепція – Дюркгейма(1858-1917). Спирається на соціальні факти і вивчає їх статистично. Соціальні факти – колективні звички, традиції, звичаї, правила поведінки. Головне в людському суспільстві, що цементує та збирає його докупи, є соціальна солідарність, а сила, що створює суспільне ціле – розподіл праці. Солідарність походить з колективної свідомості – сукупності спільних вірувань та почуттів, що розділяють члени однієї групи чи суспільства. Колективна свідомість відображає характер та традиції народу. Чим більшим є розподіл праці, тим сильніше в людей прагнення до єдності та обміну. Символом обміну виступає угода, коли два індивіда беруть на себе взаємні зобов*язання, і з цього виходить співпраця та кооперація. Механічна та органічна солідарність. Загальна характеристика психологічного напряму в соціології. Основна концепція – Вебера (1864-1920). Понад усе ставиться індивід, а причина розвитку суспільства – культурні цінності, віра в інтелігенцію. Тільки індивід посідає мотиви, цілі, інтереси та свідомість. Соціальна статистика та пошук мотивів – взаємодоповнюючі частини соціологічного дослідження. Теорія соціальної дії. Ідеї Вебера – підвалини сучасної соціології. Соціологія Е. Дюркгейма. Головна особливість концепції Дюргкейма: соціальне треба пояснювати соціальним. Він сформулював свій основний постулат: “Соціальні факти треба розглядати як речі, вони існують поза людиною та здійснюють на неї примусовий вплив.” І лише завдяки цим соціальним фактвм можна пояснити вчинки людини. Структура суспільства – сукупність соціальних фактів у їх взаємодії та взаємозв*язку. Саме Дюркгейм вводить поняття “соціологізм”: 1)Метод обгрунтування самої науки з предметом і поняттями науки; 2)Особливий підхід до соціальної реальності, розуміння та пояснення цієї реальності. Соціологія у Дюркгейма – не лише специфічна наука, а ще й Наука Наук. Концепція розподілу праці – та сила, що об*єднує людей у суспільстві. Завдяки розподілу праці реалізується принцип солідарності. В залежності від якості та рівня тої солідарності він виводить концепцію розвитку суспільства від механічної до органічної солідарності. Та солідарність, що об*єднує людей в суспільстві – органічна, грунтована на спеціалізації та розподілі праці. Механічна солідарність поглинає індивіда. Проблема нормального та патологічного. Поняття аномії: аномія – принцип недійовості у суспільстві старих норм та цінностей, коли нові норми ще не з*явилися або працюють не повністю. Також вивчав самогубства. Типи: 1)егоїстичний (людина ізольована від суспільства, яке не цікавиться індивідом); 2)альтруїстичний (коли групові цінності та норми цілком поглинають індивіда); 3)аномічний – коли відбувається криза в суспільстві; 4)фаналістичний – коли відбувається підсилення контролю групи над індивідом. Соціологічні погляди М. Вебера. Макс Вебер – фундатор “розуміючої” соціології та теорії соціальної дії. Ввів в соціологію поняття “ідеальний тип”, який розглядає не як тип пізнання, а засіб, що дозволяє розкрити спільні правила якихось дій або вчинків. Ідеальний тип за Вебером дозволяє трактувати історію та соціологію як два напрями наукового інтересу, а не дві різні дисципліни. Соціологія Вебера вивчає поведінку людини та вкладає в її дії та вчинки певний сенс. Толму дії людини набувають характер соціальної дії, і в ній присутні 2 моменти: об*єктивний – орієнтація на інших,і суб*єктивний. Соціальна дія – дія, суб*єктивний сенс якої відноситься до поведінки інших людей. Зрозуміти сенс дії – зрозуміти діючу людину, хоча в діяльності людина не завжди усвідомлює мету. Чотири типи діяльності : 1)цільораціональна дія через очікування певної поведнки, критерієм цієї діяльності є успіх; 2)ціннісно-раціональна, заснована на вірі в цінності самої дії, незалежна від успіху; 3)афектна – заснована на емоційному стані суб*єкта, що діє; 4)традиційна – заснована на звичках. Лише перші типи є соціальною дією, бо вони стосуються усвідомленного сенсу. Визначення соціальних інститутів та їх роль у життєдіяльності суспільства. Інститут – технічне утворення, особливий учбовий заклад, а ширше – сукупність соціальних норм. Соціальний інститут – це відносно стабільна інтеграція сукупності символів, вір, цінностей, норм, політичних статусів, що керують цілими сферами соціального життя:сім*єю, економікою, освітою, управлінням тощо. Соціальний інститут – усталений комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх у систему. Соціальний інститут існує через необхідність задовільнити найважливіші життєві потреби. Для виникнення та розвитку соціального інституту потрібно: 1)Щоб у суспільстві виникла та розвилася потреба, що стане головною передумовою даного соціального інституту; 2)Усталена система функцій, дій, операцій, цілей, що вирішують цю проблему.; 3)Соціальний інститут повинен мати ресурси (матеріальні, фінанси, праця, організація), що їх повинне поповнювати суспільство.; 4)Особливе культурне середовище для існування соціального інституту (субкультура – система знаків, правил тощо, що відрізняє певних людей). Процес інституціоналізації. У 1899 році Веблен розробив “Теорію класу нероб”. З неї виходить: “Еволюція суспільства” – процес природнього добору соціальних інститутів. Заборона інцесту – перша основна норма – є провісником виникнення всіх соціальних інститутів. Соціальний інститут – засіб пристосування, що створений для задоволення життєвих потреб та регулюється оберемком соціальних норм. Веблен та його послідовник Гамілтон були фундаторами інституціоналізму. Інституціоналізація – це процес, коли суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальне, а не як приватне, і для її реалізації в суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, готуються кадри, виділяються ресурси. Лексії – соціальні потреби, що породжують процес інституціоналізації: 1)Потреба комунікації; 2)Потреба виробництва продуктів та послуг; 3)Потреба розподілу благ; 4)Потреба безпеки та захисту життя громадян; 5)Потреба затримки системи нерівності; 6)Потреба соціального контролю за членами суспільства.
Різновиди соціальних інститутів та їхня характеристика. 5 основних соціальних інститутів: 1)Продовження роду – соціальний інститут сім*і і шлюбу; 2)Потреба безпеки та соціального порядку – політичні інститути; 3)Потреба добування засобів для існування – економічні інститути; 4)Потреба в передаванні знань, соціалізації нового покоління, підготування кадрів – інститут освіти (наука, культура).; 5)Потреба вирішення духовних проблем та СЕНСУ ЖИТТЯ – інститут релігії. До інституту сім*ї та шлюбу, приміром, належать інститути спорідненості, батьківства, материнства, побратимства та кровної помсти; до інституту релігії – целібат, хрещення, сповідь. Висновок:існують як основні, так і другорядні інститути (принцип матриць).
Функціонування соціальних інститутів. Інститут повинен функціонувати – його нормальне функціонування є благом для суспільства. Під функцією соціального інституту розуміють користь, яку він приносить – себто то є сукупність задач, що вирішуються, цілей, що є досягнені, послуг, що надаються. Соціальний інститут – це гігантська соціальна система, що охоплює сукупність статусів иа ролей, соціальних норм та санкцій, соціальних організацій.
Явні та латентні функції соціальних інститутів. До функцій соціальних інститутів відносяться: 1)впорядкування діяльності різних людей шляхом зведення їх до передбаченої соціальної ролі; 2)соціальні інститути сприяють соціалізації індивідів; 3)соціальне управління та контроль. Якщо соціальний інститут, опріч користі, приносить суспільству шкоду, ці дії називають дисфункцією. Функцій та дисфункції є відносними. Ситуація дисфункції виникає тоді, коли змінюються соціальні потреби, і ці зміни не знаходять відображення у структурі і функції соціального інституту. Ці явища можливі як у формальній сфері, так і в характері змісту діяльності соціальних інститутів. Зовнішні явища – брак підготованих кадрів. Внутрішні – неясність мети дії, невизначеність функцій, падіння соціального престижу та авторитету даного соціального інституту, якщо інститути втрачають якість і деперсоналізуються, відбувається дисфункція. Всі вони бувають латентні та явні. Явні – очевидні, всі їх усвідомлюють, а латентні – не заявлені, приховані від ока. Латентна функція може приносити користь. Одна і та сама функція може бути явною або латентною для різних членів суспільства.
Визначення та різновиди соціальних спільнот. Соціальна спільнота – сукупність людей, що виділяються за соціально значущими критеріями. Існують три основні соціальні спільноти, їх розрізняють за кількістю та способом скупчення. Функціонально – на досягнення групової мети. Соціальні спільноти можуть виникати спонтанно або організовано, мають формальний або неформальний вигляд. Соціальні спільноти бувають масовими та груповими. Масові мають статистичний характер, вони не є структурованими та однорідними. Групові визначають цілісність внутрішньою структурою. За Мертоном три основних риси груп: 1)Взаємодія між членами групи; 2)Почуття приналежності до групи; 3)Усвідомлення єдності з групою. Найбільш скупченою є група з 5 чоловік.
Соціальна структура суспільства та її основні елементи. До 60-х років структура суспільства практично не вивчалася, хоча до того в середині 30-х років була створена спеціальна офіційна доктрина: більшовицьке суспільство складається з двох класів – робітники та селяни, та одного прошарка – інтелігенції. Основні її вади: концепція різко звужувала критерії диференціяції людей відносно їх приналежності до різних соціальних груп, було викривлено уявлення по критерії соціальної мобільності, концепція відображала утопічні уявлення про міжгрупові відносини. Проявились серйозні суперечки між елементами цієї системи, двома основними елементами – соціальними інститутами та системою класів, шарів та функціональних одиниць цих груп. Соціальна структура – це структура соціальних груп та інститутів, що взаємопов*язуються та взаємодіють. Характеризується сукупністю соціальних класів (класи, трудові колективи, групи, шари, сукупність соціальних, демографічних, професійних, кваліфікаційних, територіальних, етнічних спільнот), що пов*язані відносно стійкими зв*язками між собою. Соціальна група – це сукупність людей, що мають спільні соціальні ознаки, виконують суспільно необхідну функцію у спільній структурі суспільного поділу праці. 1)Групи, що займають різне місце у системі соціальної нерівності даного суспільства, а також у диференціації його населення за основними критеріями; 2)Представники цих груп є суб*єктами різних соціальних інститутів.
Соціально-класова структура суспільства. Класи – це великі групи людей, що розрізняються за своїм місцем у певній системі суспільного виробництва, за їхніми відношеннями до засобів виробництва, за роллю у суспільній організації праці, за способами отримання тієї частини суспільного багатства, що знаходиться в їхньому володінні. Елементом соціальної структури суспільства є соціальні верстви. Соціальні верстви створюють внутрішню структуру класів та великих соціальних груп. Це сукупність індивідів, що зайняті соціально та економічно рівноцінними видами праці, і відповідно отримують рівне матеріальне та моральне відшкодування. Більш дрібне ділення соціальної структури виділяє малі соціальні групи – нечисленні за складом, члени яких об*єднані суспільною діяльністю, знаходяться у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні одне з одним, і це є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особистісних групових цінностей та норм поведінки. Мінімальний розмір малої соціальної групи – 2 людини, максимальний – кілька десятків людей.
Соціально-демографічна структура суспільства. Результат накладення демографічних структур на соціальні. Статистичними параметрами є народжуваність, смертність, шлюбність, розлучуваність, міграційний обмін населення.
Соціально-територіальна структура суспільства. Розглядається як взаємодія двох основних верств суспільства – соціально-класової та територіальної. Одиницями соціально-класової є суспільні класи та соціальні верстви, а територіальної – спільноти різного типу. Під соціально-територіальною структурою суспільства розуміється сукупність усталених спільнот людей, що формується на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності різних територіальних, адміністративних, соціальних утворень, а також відносин між цими спільнотами.
Теорія соціальної стратифікації. Була створена на початку 40-х років Парсонсом, Мертоном, Девісом та Муром. Це передусім процес, що безперервно триває у суспільстві і, звичайно, наявність результатів процесу. Процес соціального відтворення, в результаті якого верстви, групи і класи є нерівними одне одному та групуються ієрархічно, розташовані страти з різним рівнем престижу, власності та влади. Тобто це не просто нерівне становище, а природна нерівність. Існують відокремлені та закриті суспільства. У тих суспільствах, де є змога переміщуватися вверх по вертикалі, вид суспільства є відкритим, якщо нема – закритим. Суспільство, де переважає середній клас – нормальне, у нас – протилежна ситуація. Американська модель: вищий-вищий клас – начальники, вищий клас – погані начальники, вищий-середній – клерки тощо, середній-середній, нижчий-середній, нижчий-нижчий.
Теорія соціальної мобільності. Люди знаходяться в постійнім русі, а суспільство – у розвитку. Сукупність соціальних переміщень людей у суспільстві, тобто змін їхнього статуту, називається соціальною мобільністю. Між підняттям та зниженням існує асиметрія:тяжіння до підняття по соціальній драбині, тобто підняття – добровільне, як правило, а зниження – примусове. Два основних види: міжпоколінна та внутріпоколінна (соціальна кар*єра). Міжпоколінна – довготерміновий, внутріпоколінна – короткотерміновий процес. Два типи: 1)Вертикальна мобільність – переміщення з однієї страти до іншої, буває спрямованою вгору і вниз. 2)Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи до іншої, що знаходиться на тому ж рівні. Різновид горизонтальної – географічна мобільність (переїзд). Якщо до зміни місця додається зміна статусу, виходить міграція.
Соціологічна концепція марксизму Елементи позитивістського й натуралістичного підходів до суспіль# ства та людини властиві соціологічному вченню марксизму. При ство# ренні цього вчення німецькі науковці Карл Маркс(1818—1883) та Фрідріх Енгельс(1820—1895) відштовхуються від натуралістичних установок позитивізму, який вимагає розглядати соціальні явища як об’єктивні факти і будувати суспільствознавство за взірцем природо# знавства, з характерним для останнього причинно#наслідковим пояс# ненням процесів та явищ навколишнього світу. Це дає їм змогу тлумачити поступ суспільства як природно#історичний процес. На їхнє переконання, природно#історичний процес розвитку людства є таким же закономірним, необхідним і об’єктивним, як і природні процеси. Конкретизація етапів розгортання природно#історичного процесу здійснюється К.Марксом і Ф.Енгельсом через вчення про суспільно2 економічні формації. Саме поняття «формація» К.Маркс запозичує із сучасного йому природознавства: ним у геології, географії, біології визначалися певні структури, пов’язані єдністю умов створення, подібністю складу й взаємозалежністю елементів. У марксистському вченні характеризуються п’ять суспільно#економічних формацій: первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична (з першою фазою — соціалізмом). Кожна з них створює послідовні сходинки історичного процесу, завершуючись комунізмом, який у майбутньому має перемогти у всесвітньо#історичному масштабі. Чому ж здійснюється цей висхідний розвиток людства? К.Марксі Ф.Енгельсвважають, що спонукальні чинники суспільного розвитку містяться у матеріальній, економічній сфері. У фундаменті кожної формації лежить певний спосіб виробництва матеріальних благ, який складається з продуктивних сил (прогресивна частина) і виробничих відносин (консервативна частина). Продуктивні сили перебувають у процесі постійних змін і вдосконалення, тоді як виробничі відносини стримують цей розвиток своїми малогнучкими застиглими формами. Цей конфлікт всередині способу виробництва врешті#решт призводить до вибуху і заміни старих виробничих відносин новими. Своєю чергою, зміни в економічному фундаменті (базисі) неминуче викликають зміни і в надбудові — складній системі суспільних позавиробничих відносин і форм суспільної свідомості. У цілому схематичне уявлення про марксистське розуміння суспільства і його структури може виглядати так, як зображено на схемі (див. стор. 50). Одна суспільно#економічна формація замінюється іншою в процесі соціальних революцій, яких, відповідно, є чотири типи: соціальні рево# люції при переході від первісної до рабовласницької та від рабовлас# ницької до феодальної формації, буржуазна і соціалістична революції. Діючими особами революцій є класи#антагоністи: раби й рабовласники, селяни й феодали, пролетарі й буржуа. Отже, соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в природно#історичному процесі об’єктивних закономірностей, сформульованих у таких законах: • закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил; • закон первинності базису і вторинності надбудови; • закон класової боротьби і соціальної революції; • закон природно#історичного розвитку людства через зміну суспільно# економічних формацій. Що ж може людина у цій залізній схемі всесвітньо#історичного поступу? Відповідь К.Марксаі Ф.Енгельсаполягає у трактуванні сво# боди людини через пізнання нею цих закономірностей розвитку людства і можливості діяти відповідно до них. Змінити чи скасувати їх узагалі людина неспроможна. Марксівський вислів «суспільне буття визначає суспільну свідомість» є також свідченням мізерності людини, звуження меж її творчої діяльності, сковування духовної активності особи, недооцінки ролі її інтелекту як джерела розвитку й багатства суспільства. Розвиваючись у річищі позитивізму, соціологічна концепція марксиз2 му, однак, не збігається повністю з його положеннями. Відмінності між позитивістською парадигмою і соціологією марксизму полягають у тому, що: • соціологічна концепція марксизму розглядає суспільство не як продовження й вищий продукт природи, а як об’єктивну реальність особливого ґатунку, яка саморозвивається; причини розвитку суспільства слід шукати в ньому самому, а не поза його межами; • на основі позитивістських соціологічних концепцій будуються численні спроби вдосконалення існуючого капіталістичного ладу через реформи і соціальну політику держави. Позитивістська соціальна політика визнає лише еволюційний тип суспільного розвитку і заперечує необхідність соціальних революцій, вважаючи, що будь#яке суспільство можна реформувати, а соціальні конфлікти розв’язати мирним шляхом, у чому велика роль і належить саме соціології. Марксизм вважає капіталістичне суспільство принципово нездатним до подальшого існування, заперечує саму можливість його реформування і вдосконалення, прирікає його на загибель; • марксистська соціологічна концепція порушує позитивістський принцип об’єктивності наукового знання, відкрито стаючи на захист одного класу — пролетаріату і відверто прагнучи знищення іншого класу — буржуазії. Тому вона є не лише і не так теорією, як ідеологією і політичною практикою, закликом до насильницького повалення буржуазного ладу; • соціологічний позитивізм прагне будувати свої концепції й теорії на базі дослідних даних. Марксизм у соціології надає виняткової ваги інтерпретації категорій і понять, залишаючи поза розглядом проблему надійності емпіричної бази і зв’язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. Далі це призведе до однобічності трактування капіталізму і нехтування його нових ознак: підвищення рівня життя пролетаріату, зростання середнього класу, успішність здійснення реформ і раціонального планування тощо. Соціологічна концепція марксизму вже з часів її розробки і оформлен# ня викликає появу великої кількості критичної літератури. Назвемо лише деякі основні підходи до критичного аналізу соціології марксизму. Англійський філософ Карл Поппер(1902—1994) у своїй широко# відомій праці «Відкрите суспільство і його вороги» вміщує спеціальний розділ «Метод Маркса», в якому характеризує спочатку позитивні риси його соціологічного вчення. До них К.Поппер зараховує: • гуманістичний імпульс, що лежить в основі марксизму і скерований на звільнення всіх пригноблених і експлуатованих; • спробу застосувати раціональні методи до вивчення проблем сус# пільного життя. Хоч ця спроба виявилася, врешті, невдалою, однак вона спричинила величезний вплив на наступних дослідників суспільного життя. К.Маркс, пише К.Поппер, відкрив нам очі й загострив наш зір — повернення до домарксівської суспільної науки вже немислиме. Усі сучасні К.Марксу дослідники соціальних проблем зобов’язані йому, хоча можуть цього й не усвідомлювати; • щирість і відвертість марксизму, його палке прагнення допомогти пригнобленим, відкрите відстоювання інтересів робітничого класу, який на той час був найбільш експлуатованою частиною населення розвинутих країн, відкрита ворожість до визискувачів пролетаріату і винуватців його жахливого стану життя — буржуазії, все це не могло не викликати симпатій до такої теорії, особливо серед молоді, і забезпечило велику популярність ідей марксизму, їх поширеність у всьому світі. Критичний Аналіз К.Поппера Навіщо ж тоді критикувати К.Маркса, запитує К.Поппері сам відпо# відає: це слід робити тому, що К.Маркс був лжепророком, пророцтва якого не збулися; він увів у оману багато людей, які повірили йому; він несе за це моральну відповідальність. Відверте обстоювання інтересів лише одного класу призвело до того, що теоретичні побудови К.Маркса не були по2справжньому об’єктивними; він свідомо чи підсвідомо закривав очі на ті явища, які суперечили його ідеологічним і політичним переконанням, а отже, позбавляли його теорію справжньої науковості. Крім того, метод К.Маркса спирався на ідею детермінізму, тобто причинну зумовленість явищ суспільства за аналогією до причинно# наслідкових зв’язків у природі. Але ж суспільство — це не пряме продов# ження природи, воно має свою специфіку й автономність. Не можна змішувати наукові передбачення у фізиці чи астрономії з історичними пророцтвами. Тому ретельно описані рецепти руйнування капіталістичного суспіль# ства не супроводжувались у К.Маркса науково обґрунтованими припи# сами побудови нового, соціалістичного суспільства, він не залишив по собі жодної плідної спроби створення конструктивної економічної політики на майбутнє, що згодом викликало численні невдалі спроби більшовиків після революції побудувати нове суспільство раціональним шляхом; це вдалося їм лише ціною жахливого примусу, репресій та неймовірних людських втрат. Наслідком реалізації марксистського вчення у соціалістичних країнах, пише К.Поппер, була побудова «закритого» типу суспільств з їх тоталітарними режимами, придушенням свободи особис# тості і прав людини. І тільки тепер із величезними труднощами ці країни починають будувати «відкриті», демократичного типу суспільства. Французький соціолог Раймон Арон(1905—1983) у своїй книжці «Етапи розвитку соціологічної думки» теж присвячує соціологічному вченню К.Маркса окремий розділ, одну з частин якого він називає «Двозначність марксистської соціології». Він починає з визнання правомірності вживання Марксових понять «продуктивні сили», «виробничі відносини», «спосіб виробництва», «базис і надбудова» для соціологічного аналізу будь#якого суспільства. Але, на його думку, К.Маркс вдається до неприпустимого паралелізму економічних явищ, з одного боку, і класової боротьби та соціальних революцій, з другого. Р.Арон вважає, що ці дві групи явищ роз’єднуються самою історією; автоматичного паралельного проходження других за першими немає, а зміни в економічній сфері зовсім не ведуть до неминучих змін у соціально#політичній та духовній сферах. Прикладом цього, на думку Р.Арона, є те, що: • одному й тому ж рівню розвитку продуктивних сил можуть відпо# відати різні виробничі відносини й різні соціальні устрої (капіталізм і соціалізм); • з розвитком продуктивних сил при капіталізмі класова боротьба не посилюється, а, навпаки, послаблюється; • там, де продуктивні сили були найрозвиненішими, соціалістичних революцій не було тощо. Отже, робить висновок Р.Арон, Марксів паралелізм руйнується, а історія не підтверджує схем К.Маркса та його визнання вирішальної ролі економічних факторів у суспільному розвитку. Російський, а згодом американський соціолог Питирим Сорокін (1889—1968) у деяких своїх працях вдається до критичного аналізу таких положень К.Маркса, як закон абсолютного зубожіння робітничого класу («Пролетаріату нема чого втрачати, крім своїх кайданів») та зростання його чисельності внаслідок зубожіння середнього класу, твердження про концентрацію багатств у руках небагатьох капіталістів тощо. П.Сорокін наголошує, що історія не підтвердила гіпотез К.Марксата його пророцтв. На підставі величезної кількості статистичних даних П.Сорокін доходить висновку, що економічні умови існування пролета# ріату не погіршувались, а поліпшувалися; середній класу капіталістичних країнах не зникав, а кількісно зростав і ставав основою процвітання країни та запорукою політичної стабільності; багатства не концентру# валися в руках одиниць, а навпаки, спостерігалася «дифузія» (поширен# ня, розтікання) власності шляхом придбання робітниками акцій своїх та інших підприємств. Надзвичайно гостро П.Сорокін критикує марксистський підхід до людини, яка в цьому вченні перетворюється на іграшку, маріонетку в руках сліпих економічних сил. Теорія К.Маркса, вважає П.Сорокін, принижує людину до рівня тварини; відбувається деградація особи, для якої немає нічого святого; людські відносини дегенерують до рівня жорстокої боротьби, нічого не варто вбити людину. У вченні Маркса відбувається і девальвація (тобто знецінення) етики і права: вони стали лише рум’янами і пудрою для того, щоб зробити макіяж непривабливому тілу економічних інтересів. Шведський соціолог Пер Монсону своїй книжці «Сучасна західна соціологія» у розділі «Марксизм», по#перше, дає характеристику соціологічного вчення К.Маркса, а по#друге, простежує його еволюцію у XX ст. Він також наголошує, що марксизм — це насамперед радикальна революційна ідеологія, що значно зменшує її науковий потенціал; марксизм також занадто пов’язаний з натуралізмом, коли історичний розвиток сприймається буквально як природний і необхідний процес, Критичний Аналіз П.Сорокіна Критичний Аналіз П.Монсона непідвладний людям. П.Монсон докладно досліджує трансформації та модифікації марксизму в сучасному світі й аналізує так званий західний марксизм, у якому силами Антоніо Грамшіта інших учених і політичних діячів марксизм модернізується через висунення на перший план суб’єктивних чинників. Ці «вдосконалювачі» марксизму виявляють підвищений інтерес до ролі надбудови у політиці та суспільному роз# витку, відмежовуються від уявлень про існування об’єктивних законів історії, наголошують на великій ролі інтелігенції у суспільстві, розгля# дають революцію не лише як завоювання політичної влади з наступним одержавленням планової економіки, а й як створення нової культури і нових ідей. Ці прагнення уникнути однобічності й вад старого марксизму, намагання надати йому привабливого «людського обличчя» зумовлюють згодом виживання марксизму в оновленому вигляді у розвинутих країнах Заходу, але передусім лише як однієї з можливих спроб пояснення суспільства в соціологічній науці; а практично#політичне значення марк# сизму в сучасному світі різко впало, особливо після розпаду СРСР та припинення фінансової підтримки марксистських партій у різних країнах, свідченням чого є нечисельність складу цих партій та їх незначна роль у політичному житті сучасних західних країн. П.Монсон розглядає також ситуацію в посткомуністичних країнах після повалення тоталітарних режимів. На його думку, в їх сучасному житті можна зустрітися з певним парадоксом: неприйняття марксизму та його гостра критика не може скасувати щодо цих країн дію марксового опису первісного нагромадження капіталу. Нині на всьому посткомуніс# тичному просторі відбувається процес перерозподілу власності у диких формах ранньокапіталістичного розвитку: закладаються нові династії надбагатіїв, відбувається зубожіння основних мас населення, різко погір# шуються умови існування і виживання людей, зростає поляризація населення, безкарно порушуються закони тощо. Такі чи подібні процеси відбувались у західних країнах 200 років тому, коли там входив у життя молодий капіталізм, який так точно описав у своїх творах К.Маркс. Тому, наголошує П.Монсон, у перехідний період від соціалізму до капіталістичної ринкової економіки зростає загроза пожвавлення марксизму, посилення впливу комуністичних і соціалістичних партій на хвилі невдоволення населення умовами свого життя і ностальгії за старими часами. Великої сили критичний заряд щодо соціології марксизму міститься і в працях українських соціологів. Вони (насамперед М.Захарченко, О.Погорілий, В.Андрущенко та інші) розкривають обмеженість політичною заангажованістю, невиправданим зведенням рушійних сил суспільного розвитку до суто економічних факторів, однобічністю гуманістичної скерованості марксизму на захист інтересів лише одного класу — пролетаріату, недооцінкою людини як суб’єкта і активної діючої сили історії тощо. Отже, місце і роль соціології марксизму в історії соціологічної думки визначається тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінка людей, які в ньому живуть, аналізуються насамперед крізь призму мате# ріальних умов життя, через суперечності й конфлікти у способі вироб# ництва. Деякі положення марксизму не втратили й досі своєї сили, але в цілому саме життя довело неспроможність загальної соціологічної побудови марксизму, показало, що капіталізм, та й людство загалом, розвиваються не за його сценарієм.
|
