 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Структура і елементи змістової організації художнього твору
Зміст художнього твору має об'єктивну (предмет зображення) і суб'єктивну (оцінка) сторони. Одне і те ж явище можна розкрити у різних художніх творах по-різному. Зміст художнього твору не можна ототожнювати з предметом зображення. Зміст включає і суб'єктивний елемент (особливість світосприйняття, оцінку зображеного, фантазію, вигадку). Зміст має об'єктивно-суб'єктивний характер, він ширший від предмета зображення.Які ж вимоги до змісту? Він має бути цікавим, повинен збагачувати знання про світ і людину, будити відповідні емоції. Що розуміємо під змістом? Це естетично цілеспрямоване зображення тих чи інших предметів, явищ, відповідно до світобачення митця. Складниками змісту є тема, ідея, проблема, пафос, тенденція, конфлікт, фабула. А. Ткаченко називає їх частинами формозмісту.Традиційно до них відносять композицію, сюжет, мову, фоніку, ритміку, строфіку. Це форми вираження змісту художнього твору. Вивчаючи художній твір, ми не обмежуємося підрахунками кількості епітетів, метафор, а розглядаємо, наскільки образно виражено зміст за допомогою художніх засобів, наскільки досконала форма.Форма статичніша, вона змінюється не так швидко, як зміст. Протягом століть використовуються, наприклад, такі строфи, як терцина, секстина, тріолет, сонет, такі тропи, як метафора, метонімія, алегорія. Форма повинна бути художньо досконалою. Недосконала форма псує найактуальніші теми. Вона повинна відповідати змісту. Невідповідна ({юрма також спотворює зміст. Уявіть собі, що поет, змальовуючи людську трагедію, використовує веселий, пританцьовуючий ритм. У 1865-му році постановник-балетмейстер Рейзінгер прив'язував балеринам дерев'яні крила і постановка балету "Лебедине озеро" була провалена. Лише через тридцять років балетмейстер Лев Іванов дав балету "Лебедине озеро" сценічне життя. Іноді невідповідність змісту і форми автор використовує для комічного ефекту. І.С. Нечуй-Левицький чвари і бійки в родині Кайдашів передає у стилі українських народних дум: "Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом із-за своєї хати. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім "і, як дві чорні хмари, наближались одна до одної, сумно і понуро. Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карно, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима". Кожен елемент форми змістовний, змістовним елементом є композиція. Вона розкриває ідейну концепцію автора, рух його думок. Композиція — той цемент, який скріплює елементи форми відповідно до змісту. Одне і те ж явище можна показати в романі, повісті і в новелі. Ставлення автора до зображеного може бути однаковим. Але стосунки між персонажами, складність їх внутрішніх взаємозв'язків у романі і новелі — різні. Різною у них буде і глибина художнього пізнання. Неможливо зміст роману вмістити у форму новели. Змістовністю характеризуються найформальніші елементи твору. Твір, написаний у формі діалога, є драмою, прозою — здебільшого епічний. Змістовним є розмір твору. Ліричні твори — невеликі за розміром. Романи, повісті — великі за обсягом. Змістовним є кожен словесний образ, усі форми розвитку літератури. Мистецтво слова розвивається у формах епосу, лірики і драми. Вони мають свої види і жанри. Кожен із них - - це змістовна форма. Не знаючи конкретного змісту твору, ми маємо уявлення про роман, трагедію, комедію, ідилію, епіграму. Змістовною є і закінченість твору. Наукова праця не є завершеною у повному розумінні слова. В науці те, що закінчив один учений, продовжує інший, а от дописувати художні твори не спадає на думку навіть витівникам. У зв'язку з проблемою змісту і форми доцільно згадати вульґарно-соціологічний і формалістичний підходи у ставленні до цих понять. Вульгарні соціологи вважали мистецтво аналогом дійсності, особливості його розвитку пояснювали розвитком суспільного життя. Вони не виявляли інтересу до поетики художніх творів, майстерності письменників, всю увагу зосереджували на ідеології творів. На позиціях формалізму стояли конструктивісти, дадаїсти, кубісти, футуристи, абстракціоністи. Вони вважали, що мистецтво повинно бути незалежним від політики, моралі, релігії. Формальний метод зосереджує свою увагу переважно на дослідженні форми, зокрема, структури, мови творів. Має рацію Я. Поліщук, що "сучасному українському літературознавству дуже бракує досвіду формальної інтерпретації художнього тексту. І в працях істориків літератури, і в поточній літературній критиці проблеми форми не посідають належного місця. Зокрема це стосується постмодерних методологій — фемінізму, тендерних та постколоніальних студій, що пропонують здебільшого критику ідей, проте не рахуються з автономією художньої форми та виразно легковажать формою"'.
20. Постмодернізм як літературний напрям: філософські засади,: представники, особливостіпоетики. Постмодернізм(лат. post — після, за і франц. modernisme — сучасний) — напрям, який прийшов на зміну модернізму. Постмодернізм з'явився на Заході у другій половині XX століття і став визначальним напрямом в естетиці. Цей термін уперше вжив Р Ранвіц у праці "Криза європейської культури" (1917 p.). А. Тойнбі використовував його в працях з історії для характеристики періоду після модернізму. Наприкінці 50-х років XX століття постмодерністами називали представників "чорного гумору" (К. Кізі, К. Воннегута, Д. Геллера). У західноєвропейському літературознавстві термін "постмодернізм" вважають синонімом деконструктивізму і постструктуралізму. Постмодерністська література пройшла етапи нової критики, нового роману і драми абсурду. У розробку теорії постмодернізму значний внесок зробили французькі філософи-постструктуралісти М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Варт і американські письменники В. Гасе, Д. Бартельм, Дж. Барт. Не залишаються осторонь проблем постмодернізму й українські літературознавці. Свідченням цього є статті Лілії Лавринович, Р. Семківа, Марти Коваль, Світлани Руссової, опубліковані на сторінках журналу "Слово і час" протягом останнього десятиліття. "Постмодернізм сьогодні, — відзначає Світлана Руссова,—це химерний феномен, ані зміст, ані термінологія якого поки що не з'ясовані остаточно. Під знаком питання — хронологічні межі цього явища. Різні дослідники зараховують до постмодерністів Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Бул-гакова й Набокова. По-різному й оцінюють феномен постмодернізму. В той час, як одні вчені переконані в тому, що цього явища не існує взагалі, інші наголошують на важливості боротьби з ним". Д. Дроздовський зауважує, що постмодерна ситуація у своїй онтології не є ані позитивним, ані негативним явищем. "Я не схильний вважати, що ця ситуація — щось на кшталт вибуху, катастрофи, а швидше криза". Кризовим явищем другої половини XX століття називає постмодернізм П. Іванишин: "Постмодернізм та схожі доктрини нагадують радше малохудожню, але маргінальну гру в літературу, яка навряд чи загрожує екзистенції цих народів. У контексті ж глибоко поруйнованої радянським режимом української культури (візьмімо хоча б стан української мови), яка ще й досі, на мою думку, перебуває під дамокловим мечем бездержавності, такі кризові явища загрожують не просто виродженням естетичних пошуків чи деформацією літературних способів пізнання, а й чимось значно болючішим і нищівним". Мистецтво постмодернізму на рівні інтенції спрямоване, за словами П. Гванишина, "в бездуховність, нігілізм, спустошення". Лілія Лавринович вважає, що "мистецький постмодернізм, попри свою зовнішню епатажиість, самоіронію та подекуди веселі ігри, — не криза культури, а закономірна реакція на кризу людини, втрату нею самобутності і духовного осердя". За словами Т. Денисової, "постмодернізм не є кінцевим продуктом людської свідомості, це певний етап у процесі розвитку людського духу". На думку Т. Гундорової, постмодернізм виконує функцію нового іронізму, здійснюючи переоцінку усіх дотеперішніх "словників" культури. Він з'явився після модернізму, і не є ні запереченням, ні продовженням модернізму. Розглянемо особливості постмодернізму. За В. Пахаренком він виявляється па онтологічному, гносеологічному та естетичному рівнях. Онтологічний рівень. В. Пахаренко, порівнюючи постмодернізм з модернізмом, слушно відзначає: модерністи вважали, що якимись філософськими концепціями (комуністичною, фашистською, фройдівською, "філософією життя", неокантіанством тощо), можна осягнути та поліпшити світ, і силкувалися перебудувати, перевести його з "нерозумного", на їхній погляд, у "розумний стан", а "постмодерністи завдяки гіркому історичному досвідові зробили висновок, що предмет (світ) чинить опір людському впливові; на всяку дію відповідає протидією... Таким чином, межа між модернізмом і постмодернізмом — у ставленні до ідеології. Якщо модерн визначала наскрізна ідеологізація (найяскравіші її вияви — комуністична та фашистська моделі держави, суспільства), то пост-модерн є відчуттям універсальної порожнечі, після втрати ідеологічних ілюзій". Гносеологічний рівень. Постмодерністи переконані, що людина не здатна ні змінити, ні пізнати світ. Вони заявляють про стирання опозицій: прекрасне — потворне, добре — лихе, комічне — трагічне, реальність — вигадка, зміст - форма, ціле — частина, наука — мистецтво, високе — низьке. На думку постмодерністів, світ - щось аморфне, розпливчасте, невизначене, отже — ірреальне, незрозуміле, наші знання — відносні. Естетичний рівень. Постмодерністи вважали, що усі сюжети, мотиви, образи використовувалися в літературах попередніх епох, отже художній твір — це алюзія, ремінісценсії, колажі, цитати, а письменник - конструктор, який творить свою реальність не підпорядковуючись ідеологіям. Постмодернізму властивий еклектизм (еклектик - людина, яка поєднує різні суперечливі погляди, стилі; еклектика — напрям античної філософії II ст. до н. е., для якого характерне поєднання різних філософських систем, тенденція до стирання відмінностей між учнями і школами, поєднання несумісних ідей, тенденцій, оцінок). Усе це визначає особливості світосприйняття постмодерністів: 1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості. 2. Намагаються поєднати різні філософські релігії і культури, їх твори відзначаються надмірною ерудованістю. 3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку. 4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обігрують старі класичні і неокласичні зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури попередніх епох. 5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти. 6. Сюжети постмодерністичних творів — це алюзії на сюжети творів минулих епох. 7. Іронічність і пародійність — характерні ознаки стилю постмодерністів. "Митець-постмодерніст, — відзначає В. Пахаренко, — постійно переймається пошуками витоків звичного, непомітного для суспільного, абсурду. Ця мета вимагає від нього особливих принципів естетичного аналізу: тут стає в пригоді не логіка, не лінійні причинно-наслідкові зв'язки, а чудернацький колаж. Свідомість ліричного героя (часто оповідача) за всієї історичності стає справді карнавальною свідомістю, яка робить відносними, ілюзорними всі цінності, що здаються загалу сталими, незворушними. Саме така свідомість виявляється напрочуд продуктивною, для осягнення таких суспільних стосунків, коли попередні форми життя, моральні устої та вірування перетворюються на "гнилі мотузки" й оголюється прихована досі амбівалентна незавершена природа людини й людської думки. У лицедійстві й пародії немовби відбувається звільнення людини від хаосу історії". 8. Постмодерністи висунули високі вимоги до митця — аж до відмежування від навколишнього життя. Вони відмовилися від традиційних способів характеристики, причинно-наслідкових зв'язків, вдаються до складної метафоричності, домінування суб'єктивного досвіду над суспільним. Постмодерністи створили образ оповідача, який, представляючи різні історії, події, акцентує на суб'єктивності, відносності оцінок, ілюзорності життєвої реальності. Лілія Лавринович, аналізуючи творчість українських постмодерністів (Ю. Андруховича, В. Винничука, В. Неборака, О. Ірванця, Ю. Іздрика, Т. Прохазька) доходить висновку, що українському постмодернізму притаманні такі риси: 1) втрата віри у вищий сенс людського існування; 2) заперечення пізнавальності світу, релятивізм; 3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією; 4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду; 5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість: 6) поглиблена рефлексивність; 7) іронічність та самоіронічність; 8) епатажність (з погляду традиційно-обивательського); 9) інтертекстуальність, діалогізм, амбівалентність (як світоглядні позиції); Елітарність. Має рацію Л. Лавринович, що український постмодернізм різний за тематикою, стилістикою, рівнем рецептивної спроможності. Він — унікальне явище української культури. Т. Гундорова називає постмодернізм завершенням українського модернізму і водночас "чинником, який продовжує і розвиває авангардистські тенденції20—30-х років... Прикметно..., що неоавангардистські та постмодерністські інтенції в українській літературі 1990-х збігаються"3 У цьому особливість українського постмодернізму, який з'явився в середині 1980-х років. У рамках українського постмодернізму Тамара Гундорова виділяє "карнавальний" варіант (група "Бу-Ба-Бу", твори Юрія Іздрика, Тараса Прохазька, Євгена Пашковського), феміністичний (Оксана Забужко), "київську іронічну школу" (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерев'янський) і неоавангард 1990-х років (Сергій Жадан, Андрій Бондар, Володимир Цибулько).
|
