 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Українське Відродження – унікальне культурно-мистецьке явище
Українська література 1920-х — початку 1930-х років особливе, дивовижне явище, її небезпідставно названо «червоним ренесансом», або «розстріляним відродженням». Тоді в ній з’явилося розкішне гроно талановитих митців різних стильових уподобань і смаків. Вони сміливо й самозречено взялися творити «нову пролетарську літературу», якою хотіли здивувати світ і ствердити себе в ньому.
« Р о з с т р і л я н е в і д р о д ж е н н я »— умовна назва літературно-мистецької генерації українських митців 1920-х — початку 1930-х років, які були репресовані більшовицьким режимом. Національне мистецтво в цей період сягнуло небувалого раніше жанрово-стильового розквіту. Це поняття в літературознавчий і культурницький обіг увів літературознавець Юрій Лавріненко (1905-1987), який більшу частину свого активного творчого життя провів в еміграції(Австрія, США). У 1959 р. в Парижі він надрукував антологію «Розстріляне відродження.1917-1933”. У 1960-і її нелегально використовували шістдесятники. Лише в роки незалежності антологія стала достатньо відомою в Україні, була перевидана.
Це були своєрідні українські донкіхоти XX ст. — Микола Хвильовий, Юрій Яновський. Олександр Довженко, Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Михайль Семенко, Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Куліш, Лесь Курбас... Кожен із них у ті роки національного піднесення ще відчував себе вільним творцем. Суспільні революційні перетворення більшість із них зустрічала натхненно, з наївною вірою в непогрішність проголошуваних ідеалів. Вони були переконані в особливості своєї місії: очистити й уквітчати рідну землю, виховати на нових морально-етичних засадах людину майбутнього, піднести національне мистецтво на вищий художній рівень. Подібні красиві гасла загалом утілювали піднесену, вітаїстичнуатмосферу початку 1920-х років. Це був час тотального ентузіазму й нестримного бажання творити, дерзати, відкривати, заперечувати, руйнувати й утверджувати одночасно. Кожен із тодішніх письменників прагнув іти власним шляхом, хоч і в єдиній команді. І кожен тоді ще мав на це право. Українське мистецтво 1920-х років рясніє таким розмаїттям літературно-мистецьких організацій, угруповань, стильових течій, тенденцій тощо. В і т а ї з м , в і т а ї с т и ч н і с т ь (від латин, vitalis — життєвий) — це захоплення життям у всіх його виявах, культ краси, молодості, любові, оптимістичне світовідчуття. У 1918 р. з’явилося мистецьке угруповання «Біла студія», яке об’єднало київських символістів (поети П.Тичина, Я.Савченко, О.Слісаренко, М.Семенко; художник А.Петрицький, режисер і актор Лесь Курбас та ін.). Через рік його було реорганізовано в групу «Музагет». «Музагетівці» збиратися на квартирі в художника М.Жука, підготували єдиний випуск журналу «Музагет». У його статті наголошено на вільному творчому самовияві, на розриві з тими мистецькими традиціями, які гальмують подальший розвиток національної культури. Паралельно під егідою М. Семенка в 1919 р. з’явилась і авангардно-символістська група Фламінго». Тоді ж цей митець разом із І.Михайличенком започаткував у Києві журнал «Мистецтво» (1919-1920). На руїнах «Музагету» в 1920 р. за ініціативи поета В. Поліщука при редакції газети «Більшовик» утворилася група «І'роно», яка «визначними мистецькими формами сучасності визнає імпресіонізм і футуризм». «Ґронівці» вважали мистецтво не ідеологічним чинником, а специфічним інструментом духовного спілкування між людьми. До цієї групи належали поети П.Филипович, В.Поліщук, прозаїки І’.Косинка, Гео Шкурупій; художники А.Петрицький, Г.Нарбут та ін. Ця група через рік також розпалася, бо була дуже неоднорідною, однак вона стала колискою для розвитку дуже різних стильових тенденцій. Це засвідчив і альманах «Вир революції», видрукований В.Поліщуком 1921 р. в Катеринославі. Тоді ж спостерігаємо й пожвавлення футуристичною руху, про який в Україні було заявлено ще 1914 p., коли М.Семенко організував невелику групу «Кверо». 1921 р. він створив групу Аспанфут, яка за три роки в Києві випустила збірники «Семафор у майбутнє», двомовну газету «Катафалк мистецтва», «Жовтневий збірник панфутуристів», заснувала видавництво «Гольфштром». У програмному маніфесті групи було заявлено радикальний прогноз: швидке відмирання мистецтва через його традиційність, створення «метамистецтва», тобто симбіозу поезії, живопису, скульптури, архітектури й кіно, що ставало метою діяльності нової групи. У 1924 р. Аспанфут реорганізовано в Асоціацію комункульту, з якої невдовзі виокремилася група «Жовтень» (проіснувала до 1926 p.). Наприкінці 1923 р. в Києві постала група Аспис. Яка об’єднала митців різних поколінь (Л. Старицька-Черняхівська, М. Рильський, М. Івченко, Є.Плужник, М. Зеров, П. Филипович, В. Підмогильний, Г. Косинка) і різних світовідчувань. Не дивно, що дуже швидко з неї вийшли майбутні неокласики. А 1924 р. групу було реорганізовано в «Ланку» (В.Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Г. Косинка, Т.Осьмачка, М. Галич). Ця група «мала об’єднати стару українську літературу з новою, оскільки пролетарська література розривала українські традиції», — пояснював Є. Плужник. У 1926 р. до них приєдналося ще кілька митців так постало угруповання МАРС («Майстерня революційного слова», 1926-1928). Свої твори вони друкували в журналі «Життя й революція» (1925-1934). Київські угруповання «Ланка» й МАРС не протистояли більшовизмові, алей не стали його прихильниками. Члени цих угруповань займали помірковану,центристську, як тоді казали «попутницьку», позицію, суголосну групі неокласиків (М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський, О.Бургардт, М.Драй-Хмара). Пріоритетними вони вважали високий художній рівень своїх творів, можливість вільного вияву індивідуального таланту, надійне опертя на традицію. Творчість цих митців була відверто неполітичною, офіційна критика оцінювала її як «специфічно інтелігентську», ворожу радісному сприйманню життя. Відповідно й Київ більшовицька влада розцінювала як непманське, буржуазне місто, розплідник націоналістичних настроїв. Водночас Харків у 1919-1934 pp. став столицею УСРР, швидко перетворювався на справжнє пролетарське місто, куди багато хто з тодішніх митців прагнув переїхати, бо там вирувало культурно-мистецьке життя. Найбільші літературні організації («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ та ін.) утворилися саме в Харкові, а вже згодом відкривати свої філії в інших містах. Тут видавалися провідні журнали«Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Плужанин» («Плуг»), «Гарт», «Всесвіт», «Нова генерація», «Літературний ярмарок», «Універсальний журнал», «Культура і побут» (літературно-мистецький додаток до газети «Вісті ВУЦВК») та ін. Уже з 1921-1922 pp. тут запрацювали на повну потужність різні видавництва. Наймасовішою в часи «розстріляного відродження» була організація селянських письменників «Плуг»(1922-1932), яку очолював С. Пилипенко. «Плужани» дотримуватися традицій реалізму, описували життя тодішнього села в дусі партійних вимог. Низький рівень художніх критеріїв змушував багатьох митців переходити в інші організації. У 1925 р. від неї від’єдналася «Західна Україна».У 1926-1933 pp. вона існувала як самостійна спілка, яка згуртувала вихідців із Західної України, українських емігрантів США, Канади, Німеччини. Її почергово очолювати Д. Загул і М. Ірчан. Організація мата друковані органи та видавництва в Харкові й Києві. Досить численною була й організація «Гарт»(1923-1925), яка існувала під керівництвом поета й публіциста В. Еллана-Блакитного. У її статуті основною метою проголошувалося «поширення комуністичної ідеології». Подібні позамистецькі, ідеологічні настанови сприяли тому, що ця організація проіснувала недовго, хоча до неї первісно належали такі талановиті митці, як М.Хвильовий, О.Довженко, В.Сосюра, М.Бажан, П.Тичина, М.Йогансен та ін. На її основі й утворилася ВАПЛГТЕ(Вільна академія пролетарської літератури, 1926-1928). Її президентом спершу став М.Хвильовий, М.Яловий — віце-президентом, О. Досвітній — секретарем. У 1927 р. було обрано нове керівництво: президент М.Куліш, віце-президент М.Яловий, секретар А.Любченко. Тоді ж до її складу входили майже всі провідні харківські митці (М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, М.Куліш, І.Дніпровський, М.Бажан, О.Довженко, М.Йогансен, О.Слісаренко, Ю.Смолич, Г.Епік та ін.). У статуті й програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний стильовий розвиток своєї творчості, підтримують насамперед талановитість і новаторство, високу професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Це на практиці втілювалося в різноманітних організаційних заходах «ваплітян», у їхніх художніх творах, які друкувалися в збірнику та альманасі «Вапліте», а також в однойменному журналі, Шпях, обраний ВАПЛІТЕ, суттєво відрізнявся від того, який визначала для українського мистецтва більшовицька влада. Тому довгий час, аж до 1990-х років, навіть належність до неї вже вважали серйозним обвинуваченням. Крім того, час діяльності ВАПЛІТЕ збігся з розгортанням всеукраїнської літературної дискусії 1925-1928 pp., яка була спрямована на визначення сучасного стану й подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Проблеми дискусії давно хвилювали багатьох, їх уже висловлювали неокласики й «попутницька» «Ланка», але саме М. Хвильовий насмілився гостро про них сказати. Зокрема, ішлося про подальший самостійний європейський шлях розвитку пролетарської літератури, про високі критерії художньої творчості, проти засилля масовізму й графоманства тощо. Миколу Хвильового та його прибічників, які над усе хотіли витруїти рабський дух зі свідомості українського народу, вабила висока художня майстерність, розкутість у висловленні власного «Я», а також плекання вольової, сильної людини фаустівського типу — риси, органічно притаманні зарубіжній класиці, які могли б стати взірцем для українців. Дискусія, що починалася як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї дістали ярлики ідеологічних ворогів. Саме політичну оцінку їхнім висловлюванням дали тодішні партійні лідери — Й.Сталін, В.Чубар, Л.Каганович, Г.Петровський, А.Хвиля та ін. Щоб урятувати ВАПЛІТЕ, її лідерів (М. Хвильового, М. Ялового, О. Досвітнього) було виключено з організації, вони написали спокутувальні листи. Однак це не врятувало ситуацію — 28 січня 1928 р. було оголошено про її «саморозпуск». Колишні «ваплітяни» організували необароковий журнал «Літературний ярмарок» (1928-1929), довкола якого об’єдналися в угруповання Пролітфронт(Пролетарський літературний фронт, 1930-1931), що також змушене було «самоліквідуватися». Авангардне крило тодішньої української літератури уособлювали організації «Нова генерація»(1927-1930), яку очолював М. Семенко й котра мала свої філії в Києві та Одесі, та «Авангард» (1926-1930) під керівництвом В.Поліщука. Ці організації мали однойменні журнали. Проте дедалі більше вони перетворювалися на знаряддя агітації й пропаганди комуністичних гасел правлячої партії, їхньою метою було створення «ідеологічно витриманої літератури» із залученням «широких робітничих мас». Тодішня влада в Україні з другої половини 1920-х років почала протиставляти свої варіанти такій строкатій і відносно вільній «організаційній» карті літературного процесу. Зокрема, у Харкові та в інших містах досить активно заявляла про себе організація комсомольських письменників «М молодняк»(1926-1932). А в 1927 р. в Харкові компартією було утворено ВУСПП(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Її найзавзятіші діячі: І.Кулик, 1.Микитенко, І.Кириленко («три Івани»), а також критики В.Коряк, Б.Коваленко, драматург О.Корнійчук, прозаїки І.Ле, К.Гордієнко, поети П.Усенко, Д.Загул та ін. Однак цього виявилося недостатньо. У 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-мистецьких організацій» було остаточно зупинено вільний об’єднувальний процес українського письменства. Тоді «самоліквідувались» і непокірні, і лояльні до радянської влади, нею ж зініційовані літературні організації. А 1934 р. в Києві (знову столиця УСРР) було утворено єдинуСпілку радянських письменників України, яка існує йдонині як Національна спілка письменників України (НСПУ). Ось так влада в 1920- 1930-х роках постійно втручалась у розвиток української літератури, намагалася спрямувати її в єдиному стильовому річищі методу соціалістичного реалізму. Дедалі більше більшовицька ідеологія «засмічувала» українську літературу, гальмувала її природний естетичний розвиток, поступово перетворюючи на свою «служницю». Прозріння українських митців відбувалося ціною страшних жертв, непоправних втрат: життя, творчої свободи. Це втручання безпосередньо пов’язане з масовими репресіями 1930-х років,коли воно було спрямоване вже на індивідуальний рівень, проти кожного талановитого письменника. Адже навіть ця талановитість митця, не кажучи про прагнення до вільної творчості як уособлення національної художньої свідомості, інкримінувалися1 йому органами НКВС. Найвідомішим відкритим політичним процесом був показовий процес над сфабрикованою «Спілкою визволення України» (СВУ), який відбувся 9 березня — 19 квітня 1930 р. в приміщенні Харківського оперного театру. На ньому було засуджено 45 визначних діячів української культури та науки – С.Єфремова, В.Чехівського, А.Ніковського, Й.Гермайзе, Г.Голоскевича, М.Слабченка та ін., письменників Л.Старицьку-Черняхівську, М.Івченка. Нова хвиля масових репресій у СРСР, які саме в Україні набрали чи не найбільших розмірів, розпочалась у грудні 1934 p., нібито у зв’язку з убивством першого секретаря Ленінградського міськкому ВКП(б) С.Кірова. Одразу ж у Києві було розстріляно групу діячів української науки й культури, звинувачених у «терористичному акті». З-поміж них відомі письменники — Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, Тарас та Іван Крушельницькі, О. Влизько. Черговими жертвами репресій стали: М. Зеров, В. Підмогильний, М. Куліш, Лесь Курбас, Є. Плужник, М. Драй-Хмара, П.Филипович, В. Поліщук, Г. Епік, М. Яловий, О. Слісаренко та багато інших иайталановитіших представників творчої еліти У країни. Їх було заарештовано, відправлено на Соловки, у концтабори на Далекий Схід. Особливо посилився терор за «єжовщини» (1937-1938), коли наркомом внутрішніх справ став М. Єжов. Уже 1937 р. кількість арештів зросла одразу в 10 разів. Наприкінці жовтня – на початку листопада 1937 р. на честь 20-ліття Жовтня в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно 1111 в'язнів Соловків, із-поміж яких В. Підмогильного, М. Куліша, Леся Курбаса, В.Поліщука, М. Зерова. Загалом українська література зазнала вражаючих утрат: 130 письменників було розстріляно; 119 загинуло в таборах; 11 покінчили життя самогубством; 212 повернулося із заслання морально й фізично скаліченими; 83 емігрувало. Звісно, різні дослідники наводять свої цифри, але вони завжди вражають. Загалом за період 1910- 1930-х років жертвами масових репресій стало понад 500 українських митців. Якщо до середини 1920-х років в УСРР ще були реальні можливості розвивати національну культуру, мистецтво, науку на світовому рівні, то 1930-і стали її «проклятими роками» —апофеозом утвердження сталінського тоталітарного режиму на її території. Ось такою Україна поставала напередодні Другої світової війни. Художня література 1920- 1930-х років в образній формі надзвичайно точно відтворювала всю ситуацію в тодішній Україні, утілювала найприкметніші для цього часу суспільні й духовні тенденції, була носієм, за словами О.Ольжича, «духової суверенності», а тому зберігала незгасний вогонь державотворення й готувала необхідний ґрунт для майбутнього. На період 1920-х років припадає нова хвиля модернізму, який був явищем достатньо розвинениму своєму часі, цілісним, національноспроектованим, хоча й проявленим у такому розмаїтті індивідуальних стилів,їх лише умовно можна згрупувати в течії символізму, імпресіонізму, неоромантизму, неореалізму, експресіонізму тощо. Це був новий, порівняно з раннім, етапукраїнського модернізму, естетичні засади якого також було спрямовано проти реалістичного мистецтва. У літературі «розстріляного відродження» продовжувались і розвивались, хоча й у новому, ідеологічному контексті, раніше заявлені стильові тенденції. Так у цей період проявлялася загальна внутрішня скерованість української літератури на модерність, прагнення постійного оновлення. Модернізм 1920-х років поєднав сміливе реформування здобутків чи не всіх попередніх художніх напрямів, культурно-стильових епох (наприклад, бароко, класицизму, романтизму) з авангардним, романтично пристрасним конструюванням новітньої мистецької будови. У цій літературі постійно існували дві рівнобіжні стильові тенденції — неокласична (спиралась на традицію) й авангардна (прагнула цю традицію заперечити), які іноді протиставлялись, а іноді й перехрещувались. Так само крізь порушені тодішні теми, проблеми, мотиви постійно проступали два протилежні пафоси — вітаїстичний(життєствердний, оптимістичний) і декадансний (апокаліптичний). Ці протилежні пафоси в художній свідомості 1920—1930-х років породжувало саме життя. |
