 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Італійське бароко. XVIII ст.
У XVIII ст.. Італія продовжує переживали кризу, що охоплю економіку, політику, культуру, залишається бідною залежною країною, втрачає першість в розвитку європейського мистецтва. В результаті війн за Іспанську спадщину (1700–1714).Італія підпала під вплив Австрії яка поширила свою владу на більшості території Апеннінського півострова. У колишніх володіннях іспанців запанували Австріяки. Просвітительство не знайшло в Італії такого розвитку, як в інших країнах Європи. У культурі Італії того часу першість належить літературі та театру, що пов’язано з діяльністю талановитого драматурга, реформатора театру Карло Гольцоні, а також Карло Гоцці, який відновив народну комедію масок і поета Вітторіо Альфієрі. У області образотворчого мистецтва найвищі досягнення були у венеціанській школі живопису. Хоча в порівнянні з блискучим розквітом архітектури XVII ст.. італійська архітектура XVIII ст.. виявляє деякий спад. обумовлений економічною і політичною кризою країни і неможливістю зведення таких грандіозних ансамблів, як раніше, все ж вона дала чимало цікавих пам’яток, у яких відчувається інерція минулого грандіозного розмаху. Це архітектура пізнього бароко, у якій спостерігається поступове згасання барокових рис і посилення класицистичних елементів. Вона носить компромісний характер. Часто скульптура, оздоблюючи будівлю, залишається бароковою, а об’ємно-планове рішення споруди, її архітектура пов’язані з новими ренесансними принципами. У цей час були зведені фасади двох знаменитих ранньохристиянських базилік Риму: Сан Джованні ін Латерано (1736( та та Санта Марія Маджлре (1734–1756), які займають домінуюче положення в архітектурі примикаючи до них площ. В основу фасаду церкві Сан Джованні ін латерано архітектор Александро Гплілєї взяв фасад собору св. Петра в Римі, але зробив його більш спорим, чітким, що наближало його до класицизму. Те саме у фасаді церкви Санта Марія Маджоре Фердінандо Фуга полегшив тяжкуваті фа ровові форми. У туринській церкві Суперга (1715–1731), зведеній на високому пагорбі архітектором Філіппов Ювара (1678–1736), у завершенні дзвіниці ще відчуваються барокові традиції, а колонний портик – цілком класицистичний. Площі перед церквами ставали фактично відкритими вестибулями. Ікі ніби запрошували увійти до храму. Замок Ступіджі був збудований на околиці містечка Нікеліно, яка називалась Ступаджі, за 10 км від Турину. Історія його зведення така. У 1729 р. король Сардінії Вітторіо Амадео вирішив збудувати мисливський замок. Для цього головний архітектор Ювара запросив найкращих будівничих та декораторів Італії. Ступіджі став заміською резиденцією монархів савойського дому. Замок був зведений з бароковим розмахом. Центром архітектурної композиції є овальний корпус, у якому розміщується бальна зала. Її завершує купол з скульптурою оленя, що підкреслює призначення замку. Багато оленів водилося в навколишніх лісах. Балюстраду прикрашають скульптури голів мисливських псів та атрибути полювання. До овального корпусу по діагоналі сходяться чотири бічних крила, у яких розміщуються апартаменти короля і придворних. Вони утворюють андріївський хрест. До цих корпусів прибудовані флігеля (одноповерхові корпуси,які мають допоміжне значення), від них ведуть доріжки до лісу. Замок Ступіджі є характерною будівлею бароко. Про це свідчить складний план споруди, овальний об’єм центрального корпусу, а також скульптурні алегорії полювання. Найвизначнішою пам’яткою італійської архітектури середини XVIII є палац Казерте (1752–1774) в Неаполі, зведений для неаполітанського короля за проектом Луїджі Ванвітеллі. Цей палац є одним з найбільш великих палаців Європи, за своїми розмірами майже не поступається Версалю, який став для нього зразком. У плані палац являє собою прямокутник з внутрішнім двором, розчленованим навхрест перпендикулярно поставленими корпусами. Над перетином цих корпусів зведений колосальний двохярусний вестибуль, у якому сходяться чотири галереї і величні парадні сходи. Чіткість планування і простота оформлення фасадів великим ордером (пілястри іонійського ордеру охоплюють 3 і 4-й парадні поверхи) свідчать про успішний наступ класицистичної архітектури. У палаці 1200 кімнат. Цілком у класицистичному стилі архітектором Джузеппе П’єпмаріні був зведений прославлений театр делла Скала в Мілані. Це був перший в Європі театр, розрахований та таку величезну кількість глядачів, у ньому моглорозміститись 3,5 тис. глядачів. Театр делла Скала став зразком для інших оперних театрів Європи. Найбільш грандіозним ансамблем Риму стали Іспанські сходи, споруджені архітекторами Александро Спеккі і Франческо де Санктісом. 138 сходинок з’єднують площу Іспанії, розташовану біля підніжжя пагорба, з магістралями, які проходять через площу, розташовану на вершині пагорба, перед фасадом церкви Сан Трініта деі Монті. Французькі королі були покровителями церкви Сан Трініта, а на Іспанській площі було представництво родичів іспанських королів. Отже, французький дипломат Ет’єн Гофф’є вирішив з’єднати ці дві точки сходами і залишив на це 20 тисяч ескудо. Перший міністр Франції кардинал Джуліо Мазаріні (посів пост після смерті кардинала Решил’є) запропонував поставити перед церквою Сан Трініта пам’ятник Людовіку XIV, але цьому ця ідея знайшла спротив із сторони римського папи, тому задум збудувати сходи не втілювався в життя поки в 1714 р. не помер Людовік XIV. У 1717 р. був об’явлений конкурс на кращий проект сходів. Його виграв Франчкско де Санктіс. Принцип живописної терасної композиції, розроблений архітекторами бароко для побудови садово-паркових ансамблів, був вдало застосований тут в умовах міської забудови. Площадки – тераси чергуються з каскадами сходів, які то зливаються в єдиний стрімкий потік, то розбиваються на окремі марші, які ніби стікають вниз по складному криволінійному руслу. Композиція відзначається виключною живописністю та багатством просторових аспектів. У декоруванні перил сходів були тактовно поєднані герб Бурбонів (лілія) та герб римського папи (корона і орел). Декоративні тенденції пізнього бароко панують в уславленому фонтані Треві,створеному архітектором Ніколо Сальві у 1732-1762 рр. Водограй Треві – найбільший водограй Риму, його висота 29,5 м, а ширина 19,7 м. Це – пристінний водограй, нерозривно пов’язаний з фасадом палаццо Поллі, який служить для нього архітектурною декорацією. Від цього він стає ще більш грандіозним. Із центральної ніші палацу виїжджає бог моря Нептун на колісниці, запряженій тритонами і морськими конями, які утворюють з потоками води одне гармонійне ціле. У бічних нішах палацу розміщені алегорії та рельєфи. Найцікавішим з них є рельєф, на якому зображена дівчина, що вказує солдатам на джерело води. Від цього джерела до Риму був проведений акведук. Acva vigina (дівоча вода). Водограй Треві є прикладом того, які великі гроші можна заробити на туризмі. За повір’ям, хто кине у водограй одну монету, на того качає любовна зустріч, дві монети – любов, три – шлю, чотири – розлучення. Щорічно міські власті витягають з водограю 700 000 євро. Живопис З 1680-х років знесилена у боротьбі з Туреччиною Венеціанська республіка втратила своє панування у Середземному морі, на Сході, її занепад став очевидним. Проте незважаючи на це Венеція зберегла тільки їй властивий блиск життя: свята, маскаради, карнавали слідували один за одним і приваблювали багатьох іноземців. Тут працювало 17 драматичних та оперних театри, музична академія. 4 жіночі приюти для сиріт – «Консерваторії», перетворені на прекрасні музично-вокальні школи органної гри, творили великі музиканти і поети, серед який реформатор театру Карло Гольдоні, Карло Гоцці. Театри були переповнені. Так само і церкви. де співали прекрасні хори і солісти, відвідувались людьми і як оперні театри. Грандіозний розквіт театрального мистецтва викликав бурхливий розвиток театрально-декоративних розписів венеціанських палаців і церков. Крім театрально-декоративного живопису розвивались і інші жанри: побутовий, портрет, пейзаж, які відображали, подібно операм Голуппі і комедіям Гольдоні різнобарвність венеціанського життя, але найбільшого розквіту набули монументально декоративні розписи. У монументальних розписах поєднувались релігійний пафос академічної школи і життєвий реалізм, експресія школи Караваджіо. Прикладом такого розпису є«Святий Іаков, якого ведуть на страту» в у венеціанській церкві Сан Джованні е Паолло робори Батисти П’яцетти (1683–1754). Свого апогею монументально-декоративний живопис досягнув у творчості учня Батісти П’яцетта – Джованні Батіста Тьєполо (1696–1770). Творчість художника продовжувалась більше півстоліття. За цей час він розписав десятки церков і палаців. Намалював величезну кількість вівтарних образів та картин. Найбільш відомими ранніми творами художника є десять величезних полотен, створених для палацу патриція Дольфіно. Нині п’ять з них зерігаються в Ермітажі. Характерна робота «Гай Муцій Сцевола в таборі Поресни». Сюжет взятий із давньої римської історії. Коли Рим був оточений ворожими племенами, в табір супротивника прийшов римський воїн Гай Муцій, він поклав свою праву руку на вогонь жертовника і почав переговори, продовжуючи тримати руку на вогні. Він говорив ворогам, що римські воїни не віддадуть свого міста, що вони сильні і витривалі. Найбільшим доказом того була його власна витримка і сила. Вражені мужністю героя вороги відступили. Уже в перших своїх роботах Тьєполо поєднує життєвий реалізм і гіперболізацію, характерну для театру. Майже все величезне полотно займає ідеально прекрасна могутня постать римського воїна, який спокійно тримає на вогні руку. Здивовані вороги зображені на задньому плані. У 1726 р. Тьєполо розписав фресками архієпископський палац в Удіні, які присвятив біблійним сюжетам: «З’явлення ангела Сарі». «З’явлення трьох ангелів Аврааму і Сарі», «Жертвоприношення Авраама». Постаті персонажів величні і театральні. Здається, що вони розігрують театральний спектакль. В 1730-ті рр. Для церкви сан Альвізе в ВенеціїТьєполо створив ряд монументальних композицій: «Бичування Христа», «Коронування терновим вінцем», «Шлях на голгофу», у яких яскраві соковиті фарби змінились темним сутінковим трагічним колоритом. У 1740-1750-ті рр. один за одним Тьєполо створює серії монументальних полотен, вівтарні образи. Розписує плафони палаців і церков. Входячи в них глядач втрачав відчуття реального архітектурного простору, тому що простір значно розширявся живописною декорацією. Запаморочливі високі церковні плафони він перетворював на небесну безодню, у якій серед прозорих хмар над головами людей кружляли легкокрилі ангели і святі. Художник писав легко, сполучаючи ніжні голубі і сіруваті, кремові, рожеві. бузкові фарби створював дивний ефект денного освітлення, а просторові паузи, що відділяли фігури людей від архітектурних конструкцій, створювали враження повітряної невагомості. Найбільш грандіозним з церковних розписів Тьєполо був розпис плафону церкви делла Скальці (зруйнований в 1918 р), який Тьєполо виконав разом з колегою Менгоцці Колонна, що був квадратуристом, тобто виконував розписи архітектурних деталей і декоративних орнаментів. Розпис плафону церкви завершує бароковий декор її інтер’єру. Намальовані архітектурні деталі, що обрамлювали фреску: «Перенесення дому Мадонни в Лореток», були продовженням реального архітектурного декору, Ця архітектура обривалася і перед глядачами розкривалася небесна безодня, яку художник відобразив , використовуючи кілька просторових планів. Досягаючи тим ілюзії надзвичайної глибини неба. Розмістивши сцену перенесення не в центрі, а скраю композиції, залишивши нічим не заповнений простір, художник досяг ілюзії стрімкого небесного польоту. Деякі постаті своєї багатофігурної композиції він розмістив на архітектурному обрамуванні фрески, наприклад, алегорію єресі, яка ніби падала вниз головою на глядачів. Тим самим він поєднав небесну сцену з реальним простором церкви. Після 1745 р. Тьєполо розписав бальний зал палаццо Лабія, де на двох стінах зобразив «Зустріч Антонія і Клеопатри» та «Бенкет Антонія і Клеопатри», які своїми сюжетами підходили для призначення зали. Стіни зали ніби щезали і перед глядачами розгорталось грандіозне театральне видовище. У сцені «Бенкету» Клеопатра, щоб продемонструвати Антонію своє презирство до багатства, кидає в бокал з оцтом безцінну перлину, яка там розчиняється. Співвідношення постатей з перспективною побудовою сцени бездоганне. Композиція насичена світлом і повітрям. Середня частина тераси на якій бенкетують Антоній Клеопатра, залишається без постатей. Ця пауза ніби залишає місце для глядача, запрошуючи їх піднятися по сходах і приєднатися до банкету. У 1751–1753 р. Тьєполо виконав розписи єпископського палацу у Вюрцбурзі, які були присвячені імператору Фридриху Барбаросі. На плафоні імператорського залу він зобразив «Весільний кортеж Беатріче», як в сяючій безодні неба Аполлон везе на своїй колісниці наречену Фридриха Барбароси – Беатриче Бургундську до її жениха. А над дверима короткої стіни зобразив сцену їх вінчання. Розписи створені на історичні сюжети. У 1156 р. Фридрих Барбаросса обвінчався у Вюрцбурзі Беатріче Бургундською. Через рік він повернувся у Вюрцбург і дав місцевому єпископу інвеституру – право володіти Франконією. У вестибюлі палацу зображені алегорії чотирьох частин світу: Європа, Азія, Африка та Америка. Вонипредставлені у вигляді прекрасних жінок, яких оточують люди, тварини, рослини, характерні для цих частин світу. Поряд з декоративним живописом найвагомішим жанром венеціанського мистецтва XVIII ст.. був міський пейзаж – ведутта(тобто вид), який поєднував у собі елементи архітектурної картини і власне пейзаж. Закохані в красу Венеції, художники ставали її істинними біографами і портретистами, передавали в численних картинах і малюнках поетичне очарування свого міста, площі, канали, всіяні гондолами, набережні, палаци, карнавали. Міський пейзаж був вже в картинах художників XV ст., але тоді він не мав самостійного значення. а лише служив тлом для відображення різних подій. Творцем ведути на поч.. XVIII ст. був Лука Карлеварис. Але його пейзажі ще були недосконалі. Істинним генієм цього жанру став Антоніо Каналє, прозваний Каналєтто (1697–1768). До кращих робіт художника належать «Великий канал у Венеції», «Площа перед церквою Сан Джованні е паоло у Венеції», «Двір каменотеса». Племінник і учень Каналєтто – Бернардо Белотто (1720–1780) був також одним з найбільш видатних ведутистів XVIII ст. але його пейзажі часто будувались з використанням камери-лбскури і нагадували точні фотографії видів Венеції, в них не було того поетичного узагальнення, як в роботах Каналетто. Вони швидше мали не художню, а документальну цінність. У 1746–1766 художник працював у Відні. Дрездені. А з 1768 р – у Варшаві, де створив ряд детальних краєвидів. Останнім великим художником Венеції XVIII ст. був Франческо Гварді (1712–1793),який доніс великі традиції колористичні традиції венеціанської школи аж до ХІХ ст. Його творчість була різноманітною, але найбільше він прославився своїми поетичними ведутами («Венеціанський дворик», «Венеціанська лагуна») та жанровими картинами «Урочистий концерт», «Підйом повітряної кулі». У цих роботах художник вишуканим колоритом передавав не стільки подію, скільки настрій, духовну атмосферу якогось моменту. |
