ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Членування мовленнєвого потоку

Тож, фонема — мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів.

Функції фонем

Караман С. О. Сучасна українська літературна мова

В ієрархії фонема — морфема — слово — речення поясна попередня одиниця у ца.
ступній стає компонентом її форми. Але першоосновою, виразником її матеріальності
залишаються фонеми.
Поєднуючись за певними закономірностями, фонеми служать будівельним
матеріалом для морфем і слів, виконуючи при цьому конститутивну (дах.
constitыtivus — constitutio — формувати, розташовувати) функцію. Наприклад, імен
ник університет, основа якого співвідносна з кореневою морфемою, являє собою
послідовність одинадцяти фонем /у/ /н7 /і/ ІвІ tel Ipl Ici lui Iml ІеІ ІтІ, з яких І є! і /ті у
слові університет вживається двічі. Зазначені фонеми одночасно виконують пер.
це п т и в н у функцію (лат. perceptio — отримання, пізнання); вони сприймаються на
слух, розпізнаються або не розпізнаються і здатні до того, щоб бути сприйнятими.
Перцептивна функція сприяє ототожненню (визнанню) наявних фонем у певній мові.
Крім сприйняття, визнання фонеми, ми одночасно за допомогою саме однієї або
кількох фонем розрізняємо морфеми і слова, наприклад /сад/ і /с’ад7, /руки/ і /роки/.
Слова сад і сядь, руки і роки диференціюються завдяки розмежуванню фонем /с/-/с7,
їді — Ід’І /у/ — /о/. Наведені приклади ілюструють смислорозрізнювальну, або сиг-
ніфікативну (лат. significвre — означати, значити, аналізувати), функцію фонем.
Якщо звук — це величина акустична й артикуляційна (являє собою реалізацію фо
неми), то фонема є величина функціональна і як така, що існує, втілюючись зазвичай у
конкретних звуках, лише в одиницях мови — у морфемах та словах. За межами мовних
одиниць фонема не існує, тому що не виконує ніяких функцій.

Зазвичай виділяють:

· конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

· ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

· дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [и^е] або [е^и] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Фонематична транскрипція

Караман С. О. Сучасна українська літературна мова

Фонематична транскрипція — спосіб запису живого мовлення з метою переда
вання тільки фонемного складу слів без відтінків, зумовлених різними фонетичними
умовами, називається фонематичною транскрипцією, наприклад: /т’ін’.уі
Ік’іл’к’іст’І. У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість
знаків, ніж у фонетичній.
Фонематична транскрипція досить близька до орфографічного запису. В ній ви
користовується значно менша кількість додаткових знаків.
Знаки для позначення фонем:
Голосні: /а/, /о/, /у/, /е/, /и/, /іі.
Приголосні: /б/, /пі, /м/, /в/, Іф/, Ід/, /Э7, ІтІ, ІтІ, /з/, /з7, /с/, /с7, /ц/, /ц’/, /5з/, /8зІ, /л/,
/л7, /р/, /р’/у /ні, /н7, /ж/у /ч/, /ш/, /іїж/, Ійіу /і/, /к/, /х/, /г/.
Діакритичні знаки, що використовуються
у фонематичній транскрипції
вертикальна риска (акут) — [ 1 ] — над голосним позначає головний наголос:
/думатиІ;
скісна риска — [ ' ] — після приголосного — м’якість приголосного: /ден7;
СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА_____________
102 Фонологія
апостроф — [’] — після приголосного — напІвпом’якшену вимову приголосного:
Іб’інокл’І’,
двокрапка — [:] — після приголосного — подовжену вимову приголосного: щ’ін’.уі;
дужка — [“] — над і (нескладотворчий ї).
Додаткові букви, що використовуються у фонематичній транскрипції
фонема /й/ позначається літерою ] перед голосним Ц]аІма> І]уІність, Це/дність,
Ці/хати, //о/гурт), літерою і після голосного та перед приголосним (баІМка, IVти)
Зразок фонематичної транскрипції
/род’ат’гори анардджу]ет’с’а с’м’ішпа миша!

Фонетична транскрипція

Транскрипція(від лат. transcriptio- переписування) спеціальний спосіб запису мовлення в повній відповідності з його звучанням.

Фонетичний алфавіт- система букв разом із додатковими знаками, які використовуються для фонетичного запису живого мовлення. В українському мовознавстві з цією метою вживаються літери української абетки, а також деякі додаткові позначення. Використання такого алфавіту створює можливість якомога повнішої фіксації характерних рисукраїнської літературної вимови. Зокрема вживаються такі знаки:

[е^и], [и^е], [о^у] – позначення голосних [е], [и], [о] в деяких ненаголошених позиціях;

[?у]>[?ї] – позначення нескладових звуків, які з’являються в певних позиціях на місці приголосних [в], [j];

[н'], [с'], [л'] – скісна риска вгорі праворуч вказує на м’якість приголосних;

[б’], [ж’], [к’] – апостроф угорі праворуч вказує на пом’якшення приголосних;

[н:], [с:], [ж:] – двокрапка вказує на довготу приголосного;

[дж], [§]- спеціальні комбіновані знаки (лігатури) для позначення складних звуків [дж], [дз];

[j]- позначення приголосного [й], яке використовується з метою уникнення двозначності надбуквеного знака;

[?а] – риска вгорі над буквою, нахилена праворуч, є знаком головного словесного наголосу;

[а’] – риска вгорі над буквою, нахилена ліворуч, – знак побічного наголосу.

/ – позначення паузи у межах фрази.

// – позначення міжфразової паузи.

У фонетичній транскрипції відсутні розділові знаки; усі без винятку слова пишуться з малої літери; увесь фонетичний запис береться у квадратні дужки.

Членування мовленнєвого потоку

Звуки в мовленні зливаються в один суцільний потік. Це особливо помітно, коли вперше слухаємо незнайому іноземну мову (про таку мову кажуть: джерготіння, белькотання). Проте шо довше вслухаємося, то починаємо помічати, що суцільний мовленнєвий потік розпадається на окремі частини. При цьому спочатку виділяємо великі уривки, а потім дедалі менші і нарешті, коли освоїмо мову, відчуваємо в ній уже окремі звуки. Мовленнєвий потік залежно від змісту розбивається послідовно на фрази, синтагми, такти, склади і звуки. Засобом членування мовленнєвого потоку є паузи різної тривалості, інтонація, наголоси. Фраза — це найменша комунікативна одиниця мови (яка співвідноситься з реченням) і водночас найбільша фонетична одиниця в мовленнєвому потоці. Фраза вичленовується інтонацією і паузами. Інтонація буває комунікативна (спрямована на увиразнення змісту висловлювання) й емоційна (призначена для переда- вання різних почуттів). Інтонація кожної мови своєрідна. Загальновідомо, як важко, наприклад, вловити висловлений чужою мовою жарт або іронію чи виразити різні відтінки здивування, невдоволення, презирства, поваги, довір'я, недовіри тощо, які здебільшого передаються лише інтонацією. Інтонація є невід'ємною складовою частиною мови. За допомогою інтонації мовець може передати настрій, виділити важливе в повідомленні, привернути увагу слухача (слухачів) до певної думки, дати зрозуміти, шо висловлювання закінчене або буде продовжене і т. д. Інтонаційний малюнок, як і вимова окремих звуків у мовленнєвому потоці, має свої усталені загальноприйняті норми, порушення яких призводить до неадекватного сприйняття висловлювання. За допомогою інтонації, неадекватної до змісту, створюється підтекст. Слід пам'ятати, шо дуже швидке мовлення утруднює сприйняття, а надто повільна, тягуча мова послаблює увагу слухача. Безпричинне надто голосне мовлення дратує слухача, а непомірно тиха мова змушує над силу напружуватися, щоб зрозуміти сказане. Порушення загальноприйнятої норми втомлює слухача і, отже, справляє на нього негативне враження. Інтонація української мови включає в себе: а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення); б) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення); в) збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення); г) певне чергування наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення); г) виділення слова у фразі особливим наголосом — фразовим, логічним та емфатичним. Фразовий наголос — звукове виділення одного зі слів фрази (переважно кінцевого). Такий наголос підкреслює завершеність висловлювання й спонукає слухача до певної реакції. Наприклад, у реченні Щоб докладно обговорити це питання, нам треба зустрітися ще завтра трохи підсилюється наголо шений склад останнього слова, і тим вказується, шо речення закінчене. Логічний наголос — це виділення важливого для змісту слова підсиленням і підвищенням його наголошеного складу в тоні. За допомогою логічного наголосу тому самому реченню можна надати цілу низку різних смислових відтінків. Наприклад, залежно від того, яке слово в реченні Я допоможу вам логічно виділимо, воно матиме різне значення: чи те, що саме мовець, а не хтось інший допоможе; чи те, що названа дія буде таки виконана; чи те, шо допомогу буде надано саме цій особі, а не іншій. Емфатичний наголос — емоційне виділення слова у фразі. В українській мові він виражається, як правило, подовженням наголошеного голосного й підвищенням тону. Наприклад, у реченні Пливти влітку Дніпром — це ж чудо-ово!таким чином емоційно виділено слово чудово. Синтагма — це одиниця, яка вичленовується із фрази відповідно до змісту висловлювання. Наприклад, вислів Допомогти не можна відмовити, якщо його не поділити на синтагми, буде позбавлений змісту. Синтагма виконує дві функції: фонетичну й семантичну. Синтагма вичленовується синтагматичним наголосом, синтагматичною мелодикою й короткими синтагматичними паузами. Те саме речення на синтагми можна ділити по-різному, але не довільно. Наприклад, речення Та коли вже надто тяжко туга серце обгортала, то співці співали пісню, пісня тугу розбивала (Леся Українка) можна розбити на три синтагми (паузами після слів обгортала та пісню), на чотири (пауза ще після слова тяжко), на шість (паузи також після слів співці їй пісня). Від цього речення набуває кожного разу інших змістових відтінків. Але в поданому реченні не можна робити синтагматичних пауз, скажімо, після слів надто, серце, співали, тугу, від цього зруйнується зміст висловлювання. Такт — це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова. Наприклад, фраза Здається, гори перевертав би й не чув би втоми (М. Коцюбинський), у якій 9 слів, розпадається на 3 синтагми і 5 тактів. У такті й не чув би одне слово наголошене і три — ненаголошені. Ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним, називається проклітикою (у наведеному такті — це й не). Ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного, називається енклітикою (у наведеному такті — це би). Іноді можуть втрачати наголос і повнозначні слова (наприклад, в українській мові на ніч — із наголошеним прийменником). Склад — це частина такту, яка вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря (за повільної вимови). Склад являє собою поєднання звучнішого елемента з менш звучними. Найвищу звучність у складі становить голосний, наприклад: стрім-кий, сон-це. (Докладніше про складоподіл і структуру складу мова піде під час розгляду голосних звуків.) Отже, найменшою частиною мовленнєвого потоку, яка вичленовується фізіологічно, є склад. Звуки фізіологічно не виділяються, хоча кожен із них має свою і фізичну, і фізіологічну характеристику. Слово ми можемо вимовити по складах (го-ло-ва), але не членуємо його на окремі звуки (не кажемо: г-о-л-о-в-а). Розрізнення звуків здійснюється центральною нервовою системою.

Дифто́нг або двоголосний (від грец. δίφθογγος (díphthongos) — двоголосний) — у фонетиці складний голосний звук, що складається з двох елементів, які утворюють один склад, що забезпечує фонетичну цілісність дифтонга. Зазвичай дифтонги мають більшу довготу, ніж монофтонги. Властивістю дифтонга є його нероздільність на дві фонеми.

Дифтонги існують у словацькій, німецькій, англійській, італійській, французькій, іспанській, китайській та багатьох інших мовах, а також у деяких діалектах української мови.

Найчастіше в дифтонгах один елемент є вершиною складу, а інший (так званий ґлайд або напівголосний) лише його супроводжує. У залежності від положення вершини складу, розрізняють дифтонги низхідні, в яких склад утворюється першим елементом (напр. нім. Leid [laet], англ. house [haʊs]), та висхідні, в яких склад утворюється другим елементом (напр. ісп. fuego [fuego], словац. riad [riat]).

Монофтонг (дав.-гр. μόνος — один і φθόγγος — звук) — простий голосний звук.

Всі голосні звуки в українській мові є монофтонгами. В деяких мовах є складні голосні звуки — дифтонги, трифтонги.

Склад — у мовознавстві відрізок звукового плину мови з вершком порівняно більшої повноти голосу (голосності), складений з одного чи більше звуків, обмежений обабіч відрізками меншої голосності (чи «нульової» голосності на початку й у кінці слова); вершком складу в українській мові буває лише голосний; межею складу вважають у фонетиці (якщо між вершками два і більше приголосних) пункт найменшої голосності на стику артикуляційного зіступу першого й приступу наступного з-поміж них (якщо приголосний один, він належить до наступного складу).

Теорії про природу склад

Мовознавці висунули декілька теорій щодо природи складу^[1]: експіраторна, акустична, фонологічна, комплексна.

· За експіраторною теорією склад утворюється в результаті м'язового напруження голосових зв'язок, тож видихуваний струмінь повітря утворює своєрідні поштовхи — тобто склади. Проте експериментального підтвердження ця теорія не мала.

· За артикуляторною теорією, яку висунув російський мовознавець Лев Щерба, склад утворюється завдяки артикуляторному м'язовому напруженню, яке зростає у напрямі до вершини складу (тобто голосного), а потім спадає на його межі. Цю теорію поділяли українські мовознавці М. Наконечний, В. Лобода та ін.

· За акустичною теорією, яку ще називають теорією сонорності або гучності, склад є сполученням звуків з більшим чи меншим ступенем гучності. Складотворчий голосний, як гучніший звук, приєднує до себе нескладотворчі приголосні. Кожен склад має два мінімуми гучності, які є його межами. Акустичну теорію розробив данський мовознавець Отто Єсперсен. Її поділяли Р. Аванесов та деякі українські мовознавці.

· За комплексною теорією, яку підтримують українські мовознавці М. Жовтобрюх, В. Брахнов, Н. Тоцька, склад розглядається як комплексне явище, що є наслідком дії низки чинників: акустично-артикуляторних, просодичних та фонологічних.

За наростанням голосності склад буває відкритий (якщо її вершок наприкінці складу: та, ма-ма) або закритий (якщо після вершка звук меншої голосності: під); прикритий (якщо перед вершком звук меншої голосності:від) або неприкритий (якщо вершок голосності на початку складу: от). За кількісною характеристикою розрізняють склади сильні, або «важкі» (рима складається з довгого голосного або короткого голосного + приголосний), і слабкі, або «легкі» (рима складається з короткого голосного).

У слові склад є носієм супрасеґментальних елементів — наголосу й інтонації. Мелодія складу в деяких мовах є значущою для його лексичного або граматичного значення, іноді сам високий або низький тон має значення, а в багатьох південно-східноазійських мовах значущим є лише зміна тону (рівний, висхідний, спадний, пірнаючий, уривчастий).

На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).

Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчаєінтонологія.

Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

· Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

· Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

· Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

· Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, наприклад, головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

· Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

На думку Н. Плющ, О.Бас-Кононенко, З.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика, 2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань, як розповідь, питання, спонукання.

Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний а бо спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і сила і темп вимови.

Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним, висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на нього в розповідній інтонації. Для запитання відчутними є особливості зміни ЧОТ на початку і в кінці вислову, швидкість спаду ЧОТ та інтенсивності. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит, альтернативне питання, риторичне питання.

Інтонаційний контур спонукального речення визначається висхідно-спадним, рідше — спадним характером руху ЧОТ. Такий тип речення теж неоднозначний — може бути наказ, вимога, пропозиція, прохання, порада тощо.

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:

1) фонема - соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук - індивідуальне явище;

2) фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва;

3) фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук - конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;

4) фонема - величина стала; звук - величина залежна (у слові боротьба звук [т*] під впливом сусіднього

[д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д' ] представляє фонему <т>).