 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Основні принципи епохи Відродження
ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ
1. Основні характеристики епохи Відродження. 2. Представники емпірико-натуралістичного напряму епохи Відродження (М.Кузанський, П.Помпанацці і Б.Телезіо). 3. Еразм Ротердамський про психологію реальної людини. 4. М.Монтень про психологію людської природи. 5. Втілення наукового мислення епохи Відродження у працях Ф.Бекона.
Література: Підручники, посібники, хрестоматії: 1. Роменець В. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження: Навч. посібник. – Київ: Либідь, 2005. – 916 с. 2. Ждан А. История психологии: от античности к современности. Москва: Академический Проект, 2008. – 578 с. 3. Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М.: Академия, 1997. – 416 с. Першоджерела: 1. Бекон Фр. Новый Органон // Соч. в двух томах. – Москва, 1971. – 278 с. 2. Монтень М. Опыты: В трех книгах. – Москва: Терра, 1991. – Т. 3. - 864 с. 3. Ротердамський Е. Похвала Глупості. Домашні бесіди / Переклад з латини В.Литвинова, Й.Кобова. - Київ: Основи, 1993. – 319 с.
Основні характеристики епохи Відродження Відродження опосередковує перехід від середньовічної культури до модерної культури. Виникнення машинного виробництва, удосконалювання знарядь і триваючий поділ мануфактурної праці. У класичній формі Відродження сформувалося в Італії на основі ідеології гуманізму (А.Данте, Ф.Петрарка, Д.Боккаччо та ін.). Головною особливістю цього періоду стало відродження античних цінностей, природничого напрямку, розвиток науки і знання. Виникає ідеологія титанізму, яка відображає історичні риси особистості з її особливим характером, титанічними творчими силами.
Основні принципи епохи Відродження 1. Антропоцентризм –людина є завершенням еволюції світобудови і головною категорією психології. 2. Пантеїзм –розуміння Бога як безособового начала яке розчинене у світі і спонукає його до розвитку. 3. Гуманізм – людина, її вільний творчий розвиток є вищою цінністю світобудови.
Центральною ідеєю гуманізмубула: · актуалізація можливостей, закладених в індивіді; · культивування гідності особистості; · обґрунтування ідей свободи особистості, справедливого суспільного ладу. У філософсько-теоретичному плані Відродження являло собою: - вільно мислячий й індивідуалістично трансформований неоплатонізм. А в філософсько-практичному аспекті виявляє себе: - як гуманізм, що розуміється у двох значеннях: · як морально-етична риса суспільно-політичних ідей і течій, спрямованих проти соціального і національного поневолення людини; · як ідейний напрям культури, який утверджував право людини: на земне щастя, на особисте самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток наук, і в межах якого було сформовано поняття людини як найвищої цінності.
На зміну середньовічному геоцентризму прийшов ренесансний антропоцентризм. Відбувається перехід від вивчення божественного до вивчення людського, народного, гуманістичного: «Бог початок, а людина – центр усіх речей» (Піко дела Мірандола). Оскільки такі духовні процеси відбувалися не тільки в Італії, але й по всій Європі, то цілком справедливо вважати Відродження, як панєвропейське явище. Важливим чинником виникнення Відродження була поява економічно незалежних міст із магдебурзьким правом, які ставали центрами не тільки ремісництва і торгівлі, але й соціально-політичного та культурного життя. Ренесансно-гуманістичні ідеї виникали і розвивалися в Україні на ґрунті двох різних традицій: західноєвропейської і русько-візантійської, яка була тісно пов’язана з церковною традицією. Ці ж чинники позначилися і на характері функціонування психологічного думки. Досягненнями епохи Відродження можна вважати і важливі зрушення у природознавстві, великі географічні відкриття, внаслідок яких було переглянуто традиційну картину світу. Важливі зрушення відбулися в психології й філософії, сукупність учень, автори яких, спираючись на ренесансний неоплатонізм, обґрунтовували самоутвердження людської особистості. Основою для сприйняття ідей гуманізму в українській психологічній думці було закладено у результаті процесів, що привели до поширення ренесансних ідей, починаючи від Григорія Савроцького до Петра Могили (середина ХV - початок ХVІІ ст.). Цьому сприяє синтез аристотелізму і платонізму в українській культурі, що визначало шляхи психологічної думки. У поглядах українських мислителів знаходимо гуманістичні погляди на роль і місце людини в історичному процесі. Історія розглядалася ними не як реалізація Божественного задуму, а як людська драма в дії. На перший план виступає також комплекс ідей громадянського гуманізму: - національна самосвідомість, - громадянське служіння, - справедливість, - політичні свободи. Починаючи з другої половини ХV ст. посилюється інтерес до історії, мови, культури. Пробуджується національна свідомість, наростала потреба в розвитку освіти й науки. Багато представників епохи Відродження після навчання у продовжували освіту в зарубіжних університетах. Закордоном вони не тільки здобували освіту, а й переймалися новими передовими гуманістичними ідеями. Якісно новий етап у розробці теології, натурфілософії, природознавства починається з часу організації науково-культурних центрів в Острозі, Києво-Печерській Лаврі, а особливо після відкриття Києво-Могилянської академії. Для української психологічної думки розглядуваного періоду, як і європейської характерним є універсалізм і титанізм.
Розвиваючи проблему титанізму психологія в цей період ставить людину в центр всесвіту, мікрокосм поєднує з макрокосмосом, піднімає людину до рівня Бога. Єдність індивідуальної душі з Богом (Якоб Бьоме). «Я такий великий як Бог, / він такий малий як я. / Не надомною він, / його не нижче я». Усвідомлення себе титаном (величною особою) психологічна думка цього періоду виводить людину на шлях протиставлення (людину–людині, людину–титанам). Так у психологічній думці виникає проблема міжособистісних стосунків. Головне для психологічної думки цього періоду – це відкриття людської індивідуальності. При цьому наголошується на індивідуалізмі, неповторності властивостей титанізму (Н.Макіавеллі, Е.Ротердамський), що знайшло відображення у мистецтві епохи Відродження (Л.да Вінчі, Мікеланджело). У епоху Відродження проявляється інтерес до процесу творчості й творчої особистості. Ставлення до людської особистості набуває культового характеру. Створюється культ людини як носія творчості, людини як творця звичаїв, ритуалів, культури (Дж.Віко, С.Оріховський). Культивувалось прагнення людини до самореалізації, потреба у самоствердженні. Мистецтво й наука виступають в ролі вищого шляху розкриття здібностей і унікальності кожної людини. Мислителі епохи Відродження концентрували свою увагу на творчості, оспівуючи людську геніальність (філософів, художників, поетів, артистів та ін.) вважаючи, що природні й людські можливості безмежні. В епоху Відродження з’являється термін психологія, яким користуються для позначення науки про душу, що вивчає внутрішній світ людини. Психологічну думку цього періоду пронизує гуманізм (людяність), ставлення до людини як до найвищої цінності.
Найважливіші особливості епохи Відродження: · Відновлюється природничо-науковий розвиток людської цивілізації з домінуванням творчого начала. · Наука концентрується в майстернях художників, скульпторів, граверів, архітекторів, котрі були також і інженерами, математиками, техніками. · Активізуєтьсярозвиток медицини, анатомії і фізіології людини; створюються нові теорії про природу людського організму, методи лікування (Т.Парацельс). · Видається фундаментальну праця з анатомії А.Везалія «Про будову людського організму» (1543). · Епохою в анатомії, фізіології і ембріології стали праці М.Мальпігі, а також роботи з експериментальної фізіології. · Складається пізнання шляхом досвіду, що прийшло на зміну догмам і схоластики. · У 1590 році Р.Гокленіус і О.Косман вводять термін «психологія».
Представниками емпірико-натуралістичного напряму епохи Відродження в Італії були Микола Кузанський, Леонардо да Вінчі, Пєтро Помпанацці і Бернардіно Телезіо. Микола Кузанський (1401-1464) – філософ, математик, астроном, мислитель раннього Відродження, що передбачив головні риси наукового мислення Нового часу. · Розробив вчення про «збіг протилежностей» у психічні природі людини, про єдиний і безконечний всесвіт, про розвиток і рух тощо. · Пантеїст епохи Відродження, який стверджував: "Людина є Бог. Людина є також світ, але не конкретно всі речі, якщо вона людина, вона – мікрокосм (людський світ)".
Процес пізнання для М.Кузанського – це безскінчене удосконалення людських знань. У ньому виділяються чотири ступені: · чуттєве пізнання, · розумове пізнання, · синтетичне пізнання інтелекту-розуму, · інтуїтивне (містичне) пізнання.
Новим словом М.Кузанського є визначення присутності розуму як вищої ступені пізнання у відчутті-почутті (як діяльність уваги і розрізнення). Більш високої стосовно розуму пізнавальною здатністю М.Кузанським визнавався розум (itellectus). Через те, що "усі речі складаються з протилежностей у різних ступенях, розум мислить їх відповідно до закону протиріччя. Розум здатний мислити нескінченно. Всупереч схоластам М.Кузанський вважав джерелом пізнання істиний досвід, обстоював застосування експериментальний методів. Стає одним з перших в епоху Відродження захисником механістичного розуміння природи і її явищ. Водночас погляди М.Кузанського позначені елементами містики (ідеалістична символіка чисел, переконання, що «збіг протилежностей» осягається інтуїтивно тощо). М.Кузанським написані твори "Про вчене незнання", "Про припущення", "Простак про розум" і ін.
Леонардо да Вінчі (1452 - 1519) - один з титанів Відродження представляв нову науку, що зародилася не в стінах університетів, а в майстерних художників і винахідників. Їхній досвід радикально змінював культуру і стиль наукового мислення. Вища цінність надавалась не божественному розуму, а, говорячи мовою Л. да Вінчі, "божественній науці живопису". При цьому під живописом розумілося не тільки мистецтво зображення світу в художніх образах. Зміст наукової діяльності Л. да Вінчі бачив у практичній користі людству. Він обґрунтував глибоку ідею про необхідність сполучення практичного досвіду і його наукового осмислення як головного шляху відкриття істин. Математику Л. да Вінчі вважав найбільш достовірною наукою, необхідної для осмислення й узагальнення досвіду. Як учений, Л. да Вінчі дивується "мудрості" законів природи, а як художник, він захоплюється її красою, досконалістю й унікальністю тіла людини і його душі. Пропорції людського тіла він зображує як анатом, а неповторність людської душі - як психолог і живописець.
У «Трактаті про живопис» Л. да Вінчі: · показує залежність сприйняття величини предметів від відстані, освітлення, платності середовища; · описує явища зорового контрасту (наприклад, сіра полоса на світлому тлі здається темнішою, ніж на чорному; · аналізує явище іррадіації – перенесення контурів образу на елементи зображення; · розробив правила тренування уяви, фантазії (плями на стінах завдяки уявленню перетворюються в контури образів художнього твору).
Пєтро Помпанацці (1462-1525) - італійський учений, найбільший представник аристотелізму епохи Відродження. Пропагував вчення Аристотеля, яке намагався очистити від схоластичних перекручень. Виходячи з теорії двоїстої істини, відкидав можливість раціонального пояснення безсмертя душі, пропонував пояснювати всі явища не вірою в таїнства природи, а природними причинами. У трактаті "Про безсмертя душі", виходячи з теорії двоїстої істини, відкидав можливість раціонального пояснення безсмертя душі: · "Людська душа, вища і найбільш досконала з матеріальних форм, починає і припиняє своє існування разом з тілом, вона не може діяти чи існувати без тіла". У творі "Про причини природних явищ" учений пропонував пояснювати всі явища не вірою в таїнства природи, а природними причинами. · Доказував, що в основі вищих психічних властивостях людини, як і в нищих, є реальні тілесні процеси. · Обстоював матеріалістичне вчення про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ, визначав об’єктивну закономірність розвитку природи.
Видатним гуманістом епохи Відродження був Еразм Ротердамський(1469 – 1536), письменник і вчений, автор відомої сатири «Похвала Глупоті» (1509). У свої філософських творах виклав систему правил зміцнення духу людини. Недостатньо лише одного бажання, щоб звільнитися від певних недоліків, вважав Е.Ротердамський. Людське життя, - безперервна боротьба з великою кількістю пороків. Початок мудрості, писав він, в пізнанні самого себе. У боротьбі з недоліками дух має бути озброєним. Є два види зброї: молитва і знання, священні трактати і мудрість древніх. Ця зброя має бути спрямована на опанування власної діяльності душі («пізнання самого себе»).
Серед іспанський представників емпірико-натуралістичного наукового напрямку епохи Відродження виділяються Хуан Луїс Вівес, Хуан Уарте, Гомес Перейра та А.Везалій.
Виступаючи проти схоластики відомий іспанський гуманіст, педагог Хуан Вівес (1492-1540) бачив основу пізнання в безпосереднім спостереженні й експерименті, розвивав природничо-науковий підхід у дослідженні психіки. Х.Вівес проклав нові шляхи в психології і педагогіці, вважаючи головною задачею визначення не сутності душі ("що є душа?"), а індуктивне дослідження її проявів. У знаменитій в епоху Ренесансу книзі "Про душу і життя" (1538) Х.Вівес доводив, що людська природа пізнається не з книг, а шляхом спостереження і досвіду, що дозволяють правильно організовувати процес виховання. Не абстрактна "сутність" душі, а її реальні прояви повинні бути головним предметом наукового аналізу. Вважав головним питанням не наявність душі, а її прояви. В основі психолого-педагогічної концепції Х.Вівеса лежить принцип сенсуалізму і погляд на асоціацію як фактор поступового формування особистості. Х.Вівес підкреслює, що знання має смисл тільки тоді, коли воно застосовується. Відповідно ним намічаються шляхи удосконалення пам'яті, прийоми відтворення, правила мнемоніки. Описово-емпіричний підхід характерний і для трактування Х.Вівесом емоційних і розумових процесів.Не можна зупинятися на тім, що стверджували древні мислителі, необхідні власні спостереження й емпіричне дослідження фактів душевного життя - таке кредо Х.Вівеса як "піонера емпіричної психології".
Послідовник Х.Вівеса, - лікар Хуан Уарте (1530-1592) відкидаючи схоластику, вимагав застосовувати в пізнанні індуктивний методяк узагальнення чуттєвих даних, викладений ним у книзі "Дослідження здібностей до наук" (1575). Це була перша в історії психології робота, у якій ставилася задача вивчити індивідуальні відмінності людейз метою визначення їхньої придатності до конкретних професій. У своєму дослідженні X.Уарте ставив чотири питання: 1. Якими якостями володіє та природа, що робить людину здатною до однієї науки і не здатним до іншої. 2. Які види обдарування є в людському роді. 3. Які мистецтва і науки відповідають кожному обдаруванню. 4. За якими ознаками можна розпізнати відповідне обдарування. X.Уарте можна вважати зачинателем напрямку, що був названий згодом диференціальною психологією. Ставив питання про необхідність вивчення природних здібностей людини, виділення критеріїв їх визначення, орієнтації людини на ту сферу діяльності, котра більше відповідає її здібностям.
Іспанський лікар Гомес Перейра (1500 - 1560), передбачив на ціле століття рефлекторне вчення Р.Декарта, у книзі "Антоніана Маргарита" запропонував вважати організм тварини "апсихічним" тілом - свого роду машиною, керованої зовнішніми впливами і не потребуючою для своєї роботи участі душі.
· Г.Перейра вивчаючи поведінку тварин робить висновок про те, що тварини не мають душі. · Висловив ідеї, що протирічать істині: заперечував здатність тварин бачити, чути і щось відчувати. · Тварини, на його думку, управляються прямим впливом зовнішніх об’єктів і іх слідами – «фантазами».
Нову трактовку емоцій і розвиток афектів дав у свої працях Бернардіно Телезіо (1509-1588). Вчення Б.Телезіо відносять до натурфілософських систем епохи Ренесансу. Популярність мислителю принесла робота "Про природу речей відповідно до її начал". Увесь світ, відповідно до поглядів Б. Телезіо, наповнений страждально-пасивною матерією - "полем бою" протилежних начал: "тепла" і "холоду". У цих двох началах здійснюються сприйняття людей - безтілесні й одушевлені "першостихії". Тому і душевні явища розглядаються Б.Телезіо як функції тепла і холоду.Сама ж душа людини визнається у двох співіснуючих різновидах - тілесно-смертної і духовно-безсмертної. Б.Телезіо висунув ідею функціонування всього матеріального (в тому числі й психічного) за законами самозбереження. Згідно доцільності самозбереження Б.Телезіо розробляє теорію афектів(в позитивних афектах проявляється сила, прагнення до самозбереженням душі, а в негативних – слабкість цього прагнення). Пізнання, відповідно до поглядів Б.Телезіо, основане на фіксуванні і відтворенні тонкою матерією душі зовнішніх впливів. Розум складається з порівняння і зв'язку чуттєвих вражень. На прикладі вчення Б.Телезіо можна бачити, як натуралістичні побудови перетворювалися в основу нових поглядів на людину, у якому звеличувалися особисте, індивідуальне начало.
Томмазо Кампанелла (1568-1639). Вихідною позицією психологічних поглядів прихильника вчення Б.Телезіо є сенсуалізм. Теорія Т. Кампанелли спрямована проти уявлень про "форми", здібності і потенційні сутності. Усяке пізнання, вважав учений, має своїм джерелом досвід і відчуття. У своїх працях Т.Кампанелла описує систему психологічних понять, що включають пам'ять, розуміння, умовивід, бажання, прагнення і т.ін. Зупинитися на чуттєвому пізнанні неможливо, вважає Т. Кампанелла, воно має потребу в доповненні розумом: "Відчуття є не тільки збудження, але і усвідомлення збудження і судження про предмет, що викликає збудження". Розум, базується на понятті й уяві, поєднує чуттєве сприйняття і досвід. Загальні поняття властиві нашому мисленню і є достовірними принципами наук. Разом з пізнанням Т. Кампанеллою утверджується існування віри. Протиріч між вірою і пізнанням немає: світ є друга Біблія, живий кодекс природи, відображення Бога. Йдучи за А.Августином, Т. Кампанелла встановлює як відправну точку зору тезу: достовірно відомо тільки те, що я існую. Будь-яке пізнання зводиться до пізнання самого себе.
Джордано Бруно (1550-1600) - видатний мислитель Відродження, що розвививав матеріалістично-пантеїстичні погляди М.Кузанського і М.Коперніка. Переконаний у загальній одухотвореності природи. Людина, на його думку, є мікрокосмос, відображення світу, має різноманітні засоби пізнання реальності. Серед його творів найбільш значимими для психологічного знання стали трактати: "Про нескінченне", "Про поєднуваність образів і уявлень", "Про монаду, число і фігуру". Дж.Брупо розмірковує про Всесвіт як величезну тварину. Бог у його системі "переселяється" (перевтілюється) у природу, що сама по собі є "бог у предметах". Учений переконаний у загальній одушевленності природи: "Світ одушевлений разом з його членами". Матерія, пише Дж.Брупо, є початок, необхідне, вічне і божественне. У самому тілі природи варто відрізняти матерію від душі, і в останній відрізняти розум від його різновидів". Дж.Бруно утверджує ідею загального розвитку, якому підпорядковуються всі душевні прояви людини. Його думка про нескінченні монади що розвиваються, з яких за допомогою з'єднання і роз'єднання утворюється природний світ і душа як його компонент, була пізніше розвинута Г. Лейбніцом.
Мішель Монтень(1533 – 1592) – французький мислитель епохи Відродження, прихильник скептицизму. Основна праця «Досліди» резюмує передові прагнення епохи. Вона є свого роду автохарактеристика, результат самоспостереження і самоаналізу в якій ставиться питання: «що я знаю?». Тільки через пізнання самого себе, вважав М.Монтень, можна пізнавати світ. У свої працях він аналізує душевні прояви, закономірності процесів осягнення істини, щастя і страждання. Характеризуючи самого себе М.Монтень показав людину взагалі. Людина, на думку М.Монтеня, не надприродний феномен, але й не сліпа іграшка природи. Тільки людина, що знайшла в собі сили за будь-яких обставинах залишатися собою, може належати собі, стати господарем свого життя. М.Монтень аналізує обмеженість і недосконалість людського пізнання, його історичну змінність і необхідність постійного вдосконалення на основі пізнання закономірностей природи. Згідно М.Монтеню, неможна задовольнятися досягнутим: мислити – означає сумніватися. Життя і діяльність, вважав він, підпорядковані законам природи, а душа залежить від тіла. Як краплина води з океану містить у собі всі хімічні характеристики океану, так і людська душа, - за М.Монтенем, - містить в собі всі якості багатогранного (доброго, злого, розумного і часто безумного) світу. М.Монтень відстоює ідею пріоритету відчуттів над розумом, лише безпосередній чуттєвий досвід здатен дати необхідний матеріал розуму і реалізуватися у формі знань. Знанню не слід надавати значення життєвої цілі, тому що істинним смислом життя є саме життя. Життя є одночасно і ціль і засіб її досягнення, будь-яка підміна цих понять ілюзорна. М.Монтень заперечував безсмертя душі і посмертне возвеличування (воздаяние). Не заперечуючи існування бога, М.Монтень, вважав теологію ложним вченням, що закабалює розум. Віротерпимість, лояльність, доброзичливість – обов’язкові умови моральності. М.Монтень застерігає від спокуси вводити радикальні соціальні зміни. Плоди смути, вважав він, не даються тому, хто її викликав, а тільки сколихнув і замутив воду, ловити рибу будуть інші. Саме ця думка М.Монтеня навела німецького канцлера Бісмарка на його знаменитий афоризм: «Революцію підготовлюють генії, здійснюють фанатики, а плодами її користуються пройдисвіти».
Поряд з позначеними ідеями видатних представників науки Відродження варто виділити ряд інших поглядів і концепцій учених цієї епохи, що зіграли значну роль в еволюції психологічного знання. До цієї плеяди видатних представників Відродження варто віднести: - творця нової теорії про природу людського організму і методи лікування хвороб Пилипа фон Гогенгейма - Парацельса (1493-1541), - автора геніального твору "Про будову людського тіла" Андреаса Везалія (1514-1564), - родоначальника вчення про мале коло кровообігу Мігеля Сервета (1509 -1553) і багатьох інших.
Своєрідним підсумком розвитку поглядів на психіку в рамках вчення про душу і переходом до нового етапу в розвитку психології були погляди Френсіса Бекона(1561 – 1626), англійського філософа і політичного діяча. У творі «Новий Органон» (1620) ціль науки визначив як збільшення влади людини над природою. Ф.Бекон проголосив значення дослідів і спостереження в пізнанні. Вважав, що для пізнання душі потрібно щось інше, особливий вид натхнення, якесь внутрішнє просвітлення, що дозволяє осягати те, чого не може відкрити чуттєве сприйняття. За Ф. Беконом, існує чотири класи помилкових думок, або „примар”, властивих людському розумові: примари „Роду”, „Печери”, „Ринку, або Площі”, „Театру”. До першого виду помилок, які Ф. Бекон умовно називає „примарами Роду”, належать такі, що закладені в самій природі людини. Вони пов'язані з її пізнавальними якостями. Розумові властива певна інерція, через яку він неохоче відступає перед фактами, котрі суперечать усталеним переконанням. Розум схильний відгукуватися радше на сильні ефекти, ніж на малопомітні явища, на нього більше впливає те, що раптово може його вразити. Ф.Бекон указує на взаємозв'язок розуму з емоціями, пристрастями, почуттями як на джерело можливих помилок. „Людський розум не є сухе світло, він містить домішок волі і пристрастей. Джерелом можливих помилок є і чуття людини. Ф. Бекон відзначає обмеженість людських почуттів, що заважають пізнанню. „Примари Печери” зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками. Ф.Бекон використовує тут Платонівський символ – печеру, перебування в якій визначає напрям думок людини, особливості її індивідуальної психіки. Одні люди шанують давнину, інші схиляються перед новим, одні осмислюють природу синтетично, інші – аналітично, одні шукають у речах тільки відмінності, інші – лише те, що тотожне. В кожному випадку ці крайнощі викривлюють істину. „Примари Печери”, так само як і „примари Роду”, є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Усвідомлюючи неминучість певного суб'єктивізму, Ф.Бекон закликає до стриманості. Врівноваженість і безсторонність – головна умова подолання примар „Роду” й „Печери”. Ф.Бекон підкреслює той факт, що мова, опосередковуючи відношення знання до дійсності, має відносну самостійність. Термінам, словам, за допомогою яких формулюються ці знання, притаманні певні значення, зміст яких часто не відповідає природі речей, що перешкоджає пошукові істини. Філософські системи, з допомогою яких люди намагаються з'ясувати природу речей, здебільшого нагадують театральні вистави, які не мають нічого спільного з дійсністю. Найнебезпечнішими, на думку Ф.Бекона, є філософські системи, у яких наука змішана з теологією та забобонами.
За Ф.Беконом, існує два способи пізнання природи: · антиципація (пізнання, що виходить із певних припущень, попередніх, часто непевних понять); · інтерпретація (поступове й методичне сходження від емпіричних фактів до теоретичних узагальнень).
Саме з другим способом Ф.Бекон пов'язує можливість подолання хибних уявлень і прогрес науки. Надійним підґрунтям йому править чуттєвий досвід. Визнаючи чуттєвий досвід як основу достовірного знання, Ф.Бекон водночас відзначав непевність чуттєвого сприйняття. Людські почуття обмежені, вони дають лише знання зовнішніх властивостей речей. Недолік чуттєвого сприйняття можна подолати за допомогою різних приладів. Але й цього не досить. У достовірному пізнанні природи вирішальну роль відіграє наукове дослідження, експеримент. За основу пізнання Ф. Бекон бере не первісне спостереження, а дослідження, з науковою метою зорганізований експеримент, що відрізняється від звичайного чуттєвого досвіду системністю й цілеспрямованістю. У науковому експерименті природні явища вивчають, штучно створюючи такий стан, коли все приховане відкривається швидше, ніж у звичайних умовах. Значення експериментального дослідження природи полягає також у тому, що, відкриваючи шлях до наукової істини, наукові досліди, експерименти не відходять від потреб практики. У своїй методології Ф.Бекон виступає як проти схоластичного, абстрактно-спекулятивного пізнання, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію у цьому питанні він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання: 2. Другий – шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. 3. Третій, справжній шлях науки – це шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і науковець перетворює емпіричні факти на наукову істину. Це і є шлях від емпірії до теорії. Методологія експериментального дослідження природи та індуктивний метод Ф.Бекона справили значний вплив на всю подальшу історію науки. Основні психологічно значимі ідеї Ф.Бекона: · проголосив реальним джерелом знання є досвідне, емпіричне дослідження; · під експериментом розумів зміну явищ засобом дій і допоміжних знарядь; · вважав, що для науки, котра отримує дані з чуттєвого досвіду, методом доводів є експеримент, а для теоретичних наук – індуктивна логіка; · виділив два рівні у вченні про людину – філософію людини і цивільну філософію (перша розглядає людину з натуралістичної позиції, друга – як складову суспільства); · дотримувався вчення «подвійності душі», тобто визнавав існування раціональної божественної душі і нераціональної відчуваючої, котра і є предметом наукового вивчення; · виходив з принципу єдності душі і тіла; · розглядав питання фізіономіки – визначення душевного стану людини за виразом обличчя; · займався трактуванням сновидінь; · вивчав вплив хворобливих станів тіла на душу людини; · вважав, що спотворення об’єктивної реальності, що відбувається в процесі людського сприйняття, обумовленні «ідолами роду» (особливостями природи людини), «ідолами площі» (особливості природи спілкування людей) і «ідолами театру» (невірними філософськими вченнями). · заклав основи для розвитку емпіризму в англійській філософії ХVІІ ст.
Важливими особливостями психологічних поглядів епохи Відродження були: · утвердження ідей гуманізму; · прагнення практичного використання результатів наукових пошуків в інтересах людини; · ствердження залежності (детермінацію) психіки людини від тіла і навколишнього середовища, формуючи "психологію життя".
|
