 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Історична проза др. пол. ХУП ст.
БАРОКОВА ОРАТОРСЬКО-ПРОПОВІДНИЦЬКА ПРОЗА План 1.Нова проповідницька та публіцистична проза. 2.Бароковий стиль проповіді. Творчість письменників-проповідників. 3.Розвиток агіографічної прози. 7.Історична проза др. пол. ХУП ст. 8.Козацькі літописи. 9.Історична та мемуарна проза ХУШ ст. Література 1.Довга Л. Свобода волі у проповідях Антонія Радивиловського // Київська старовина. – 2002. – №2. 2.Ісіченко Ю. Містична перспектива літературного тексту в культурі українського бароко // Сучасність. – 1995. – №5. 3.Макаров А. Ірраціональні мотиви українського бароко. – К., 1994. 4.Мишанич О. Українська література ХУШ ст. // Українська література ХУШ ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. /Вступ. стаття О.Мишанича. – К., 1983. 5.Наливайко Д. Феномен українського бароко в європейському контексті // Слово і час. – 2002. – №2. 6.Крекотень В.І. Оповідання Антонія Радивиловського. – К., 1983. 7.Андрущенко М. Деякі зауваги до теми розвитку української історичної прози ХУШ. – загадки та містифікації „Історії Русів” // Літературознавство: Матеріали ІУ конгресу Міжнародної асоціації україністів. Кн..1. – К.,2000. – С.218-224. 8.Корпанюк М. Крайове та козацьке компілятивне літописання як історико-культурне явище. – К., 1997. 9.Береза І.Ю. Етичні ідеали Самовидця // Слово і час. – 1994. – №4-5. – С.10-15. 10.Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992. 11.Мишанич Я. „Історія Русів”: історіографія, проблематика, поетика. – К., 1999.Соболь В. Літопис Самійла Величка як явище українського бароко. – Донецьк, 1996. 12.Українська література ХУП ст. – К.,1987. 13.Ушкалов Л.В. З історії української літератури ХУП-ХУШ ст. – К.,1999. 14.Шевчук В. Про давню українську прозу, зокрема про літописи // Слово і час. – 1993. – №10. 15.Шевчук В. Муза Роксоланська. Кн..2. – К., 2005.
Жанр ораторсько-проповідницької прози бере свій початок від зародження християнства (кінець Х – перша половина ХІ ст.). На подальших етапах української історії він функціонував передусім у конфесійному бутті, а в др. пол. ХУП ст. завдяки літературному таланту деяких православних діячів, унаслідок чого з’явилося чимало самобутніх творів. Українські проповідники давніх часів і епохи бароко подібні між собою у прагненні передати слухачам-реципієнтам у зрозумілій формі основні догмати християнства, спрямувати їх поведінку на шлях, що відповідає приписам християнської моралі. Дослідник В.Крекотень виокремив проповідників греко-слов’янського типу, започаткованого ще за часів Київської Русі, та латино-польського, що орієнтувався на барокову поетику. Не вживаючи терміна «бароко», він фактично визначав цей стиль у проповідників др. пол. ХУП ст.: «Характерною властивістю цього типу проповіді є подрібнення об’єкта на частини, полеміка й діалектика. Проповідь конструюється або за схемою поділу об’єкта, прийнятою у відповідних богословських догматичних чи моралістичних трактатах, або за схемою, запозиченою з формальної логіки. Іноді в основу проповіді кладеться курйозне, софістичне питання. Найчастіше ж проповідь будується на порівнянні, метафорі чи алегорії». Отже, у другій половині ХУП ст. збагачуються традиції літератури попередніх років, виникає нова проповідницька і публіцистична проза, розвивається релігійно-повістева проза і, нарешті, починається нове піднесення історичної прози на вітчизняну тематику. У цей час з’являються нові редакції пам’яток Київської Русі, зокрема „Києво-Печерського патерика” та житій святих. У 1635 р. в друкарні Києво-Печерського монастиря вперше вийшов друком „Києво-Печерський патерик, перероблений і перекладений польською мовою Сильвестром Косовим. У 1661 р. в лаврській друкарні опубліковано і перше слов’яно-українське видання „Патерик, или отечник печерскій, содержащій житія святих преподобнихи богоносних отец наших...”. Також популярність здобула і чотиритомна „Книга житій святих”, укладена, відредагована та видана Дмитром Тупталом, який відіграв в українській та російській літературі досить помітну роль.
2.Найпомітнішими представниками нової проповідницької та публіцистичної прози в др. пол. ХУП ст. були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський і Антоній Радивиловський. Ці проповідники епохи бароко намагалися передати слухачам основні догмати християнства, спрямувати їх поведінку на шлях, що відповідає нормам християнської моралі. В.Крекотень виокремив проповідників греко-слов’янського типу, започаткованого ще за часів Київської Русі, та латино-польського, що орієнтувався на барокову поетику. Дослідник зазначає: „Характерною властивістю цього типу проповіді є подрібнення об’єкта на частини, полеміка й діалектика. Проповідь конструюється або за схемою поділу об’єкта, прийнятою у відповідних богословських догматичних чи моралістичних трактатах, або за схемою, запозиченою з формальної логіки. Іноді в основу проповіді кладеться курйозне, софістичне питання. Найчастіше ж проповідь будується на порівнянні, метафорі чи алегорії”. У ХУП ст. в українських школах почали вивчати гомілетику (спілкуватися з людьми) розділ курсу риторики, що розкривав теорію і практику проповідницької діяльності (складання та проголошення проповідей). Найкращий трактат з гомілетики „Наука, албо Способ звоження казання” написав український письменник, громадський і політичний діяч Іоаникій Галятовський. Він навчався у Києво-Могилянській колегії, викладав риторику, з 1657 до 1669 був ректором, після чого став архімандритом Євецького монастиря в Чернігові. Автор книги проповідей „Ключ розуміння” (1569), збірки оповідань та чудес „Небо новоє” (1665), полемічних трактатів антимагометанського спрямування („Лебідь”, „Алькоран”). У трактаті „Наука, албо Способ зложенія казання” письменник виголошує такі настанови: 1.Для проповідей необхідно обрати відповідну тему, яка є фундаментом всього казання”. Проповідник повинен орієнтуватися на канонічні джерела, щоб не впасти у єресь. проповідник повинен наповнювати свій словесний витвір цитатами з різноманітних джерел. . 2.Композиція проповіді повинна мати три частини. У першій – ескордіум (вступ, початок) – слід визначити предмет проповіді, головну думку, яку належить розглянути. У другій – нарація – (виклад, розповідь) – необхідно викласти зміст проповіді, розвинути запропоновану думку. Вона є основною частиною казання. Третя частина – конклюзія (закінчення) – має коротко нагадати про головну тему проповіді і підсумувати сказане. 3.Основна мета проповіді – повчати слухачів, виховувати їх в дусі християнської моралі і добропорядності, закликати до боротьби проти єретиків, обстоювати і зміцнювати віру. 4.Проповідник повинен наповнювати свій словесний витвір цитатами з різноманітних джерел. 5.Проповідник повинен вдаватися до різноманітних художніх засобів: порівнянь, зіставлень, паралелізмів, метафор, алегорій, символів, антитез. Тобто охудожнювати текст проповіді, яка була не тільки засобом пропаганди та переконування, а й літературним твором. 6.Виклад у проповіді має бути простим, прозорим, доступним. Дотримуючись настанов гомілетики, православні проповідники реагували і на суспільні зміни та інтереси своїх слухачів, прагнули протиставити своє слово польським католицьким та уніатським проповідникам. Їм належало обстоювати гідність православної церкви, боротися проти новочасних європейських впливів, зміцнювати віру співвітчизників, яка похитнулася за часів Хмельниччини Представником проповідницької прози др. пол. ХУП ст. був Інокентій Гізель – громадський і церковний діяч. Народився у Німеччині, ще юнаком прибув до Києва, тут прийняв православ’я і став ченцем. На нього звернув увагу Петро Могила і після закінчення у 1642 р. київської колегії посилає його вчитись за кордон для підготовки до викладацької роботи. Інокентій Гізель побував у школах різних держав, мандрував навіть через моря (за свідченнями Д.Туптала), вивчав не тільки богослов’я, а й історію та право. Після повернення його призначають професором Києво-Могилянської колегії, згодом її ректором з 1645 по 1656 рр., де він викладав філософію, психологію та інші дисципліни. У 1656 його обирають архімандритом Києво-Печерської лаври, що на той час було дуже почесною і політичною справою. Помер у листопаді 1683 р. Будучи архімандритом Києво-Печерської лаври він переймався питаннями тогочасної школи, літературними справами, пише збірник проповідей „Мир з Богом людині”. Це його найкращий твір, який дає багатий матеріал для характеристики українського суспільства др. пол. ХУП ст. Книга складається з віршової та прозової присвяти цареві Олексію Михайловичу, передмови до читачів і трьох основних частин: про покаяння взагалі, про того, хто кається, і про духівника чи сповідника. Автор високо оцінював роль священика-сповідника, якого порівнював з лікарем, що рятує душі від гріхопадіння. Алегорично змалював Інокентій Гізель спустошення України в середині ХУП ст. чужоземцями і міжусобними війнами. „Во вся мимошедшая лютая времена воювало на нас небо, еже вредящими своїми планетами многие болезни и погуби на нас ниспущало; воювала и земля обичних плодов возбранием и семени умалением; воювала и вода преизлишним своїм излиянием и всяких плодов рибних недаянием; воевал и огонь частим градов и стан пожжением”. Автор закликав звернутися до Бога, щоб настали тиша і мир. Книга Інокентія Гізеля була досить популярною і сприймалася духовенством як підручник для повсякденного церковного життя. Помітною постаттю в релігійному, суспільно-політичному, культурно-освітньому та літературному житті на Україні в др. пол. ХУП ст. був Лазар Баранович.Народився на межі ХУП ст. в заможній родині приблизно в 1593 р. У 1642 р. був призначений наставником Києво-Могилянської колегії. Прийнявши чернецтво, став викладачем у цій колегії, згодом професором філософії і богослов’я, а з 1650 р. і ректором. Згодом, у 1657 р. Лазар Баранович стає чернігівським і Новгород-сіверським єпископом, а в 1666 р. на московському соборі його висвятили на архієпископа. Помер у 1693 р., похований у Чернігові. Він написав дві книги проповідей „Меч духовний” (1666) та „Труби словес проповідних” (1676). Книги були призначені для церковної еліти, розраховані на високу освіченість, знання Святого Письма. Значний внесок зробив Лазар Баранович у розвиток української школи та книгодрукування. Він підняв авторитет Київської колегії, сам допомагав їй, випрошував допомогу для неї у гетьманів, єпископів і царів. Проповідницька проза Лазаря Барановича була прикладом барокового світомислення. Його проповіді високохудожні, ускладнені бароковою поетикою. Вони оновили церковне красномовство і поставили цей жанр на провідне місце у системі літературних жанрів доби бароко. Іоаникій Галятовський.Його вважають учнем і сподвижником Лазаря Барановича. Був відомим письменником, громадсько-політичним та культурним діячем. Свого часу навчався в Києво-Могилянській колегії. Його вважають найосвіченішою людиною того часу. Після Лазаря Барановича він став ректором колегії. У колегії відкриває нові класи риторики, сам викладав гомілетику. Саме в той час написав свою книгу проповідей „Ключ розуміння”. У 1664 р. І.Галятовський змушений був покинути колегію і поневірятися по різних монастирях України і Литви. Певний час він жив у Львові, де готував до друку нове видання „Ключа розуміння” і збірник проповідей про чудеса богородиці „Небо новое” (1665). З 1669 р. З 1669 р. Іоаникій Галятовський при підтримці Лазаря Барановича став спочатку ігуменом, а згодом і архімандритом чернігівського Єлецького монастиря. У Чернігові він відбудував старовинну церкву, написав значну кількість творів українською та польською мовами. Його проповіді мають здебільшого богословсько-теоретичний характер, оскільки написані за правилами церковного красномовства. Стильова манера набувала барокового забарвлення, зокрема в структурному сенсі. Його тексти складалися з двох частин: наочно-ілюстративної та моралізаторської, яка розкриває образний зміст першої. Антоній Радивиловський. Також вихованець Києво-Могилянської колегії, після закінчення якої також постригся у ченці, був проповідником у церквах Києва та Чернігова, намісником Києво-Печерської лаври, ігуменом київської Микільської обителі. Про життєвий шлях відомостей дуже мало. Припускають, що народився на Чернігівщині. Знання отримав у колегії, де добре засвоїв латинську, грецьку та польську мови, а також науку складання проповідей. Після закінчення колегії прийняв чернецтво, а з середини 50-х років переїхав до Києва і став там проповідником у різних церквах. З 1656 р. був проповідником, а потім з 1671 р. намісником Києво-Печерського монастиря, з кінця 1684 р. і аж до смерті 20 грудня 1688 р. був ігуменом Пустинно-Миколаївського монастиря. Творчий доробок його невеликий: два збірника проповідей „Огородок Марії Богородиці” (1671) та „Вінець Христа” (1683). Перша книга „Огородок...” складається з посвяти Інокентію Гізелю, віршів на честь богородиці та Ісуса Христа, передмови, а також із 199 проповідей на богородичні та інші великі свята церковного календаря, на дні пам’яті святих, зокрема Антонія і Феодосія Печерських, князів Володимира, Бориса і Гліба. Тут вміщено також проповіді морального плану: про війни, покаяння, пекло, шлюбне життя, бідність тощо. Друга книга „Вінець Христа” містить дві посвяти (Ісусу Христу та царям Іоанну, Петру і царівні Софії), передмову та 115 проповідей на теми євангельських читань перехідних свят і неділь річного богослужбового циклу від великодня до страсного тижня. Письменник ставив певні вимоги до слухачів проповіді. Вважав, що слухати її дуже корисно,оскільки „яко насінє очищает землю, тягнучи до себе вилготность єи, так слово Божіє чистит душу”. У своїх проповідях звертався до жанру байки, казки, легенди. Переповідаючи анекдотичну ситуацію із побутового життя, він обов’язково додавав до сюжету моралізаторську частину. Дослідники загалом виокремлюють такі основні ознаки барокової проповіді: *діалогізм (проповідь обов’язково передбачає адресата); *наявність риторичних фігур (звертання, запитання, вигуки, порівняння, повтори); *посилання на різноманітні джерела (Святе Письмо, фольклор античні та середньовічні твори); *алегоризм, складна метафоризація і символіка (навіть у назвах книг – „Ключ розуміння”, „Огородок Марії Богородиці”, „Труби словес проповідних”, „Небо новое”, „Меч духовний” тощо); *емоційність викладу; *спрямованість проповіді на виховання, переконання, зміцнення віри, повчання, моралізаторство. Тож, завдяки вмілому володінню художнім словом проповідники зайняли помітне місце у контексті літературної творчості доби бароко. Вони модифікували проповідь відповідно до вимог стилю, чим увиразнили загальну картину вітчизняного письменства. Агіографічна проза. У ХУП ст. особливо популярними були житія святих. Їх неодноразово переробляли, текстуально оновлювали, надавали форм літературного тексту, що тяжів до белетристики. До найпоширеніших належать житія Йоасафа, Марії Єгипетської, Миколая, Олексія, Варвари, Параскеви, Микити, Євстафія. Деякі навіть зазнали віршованого оброблення і входили до репертуару лірників та кобзарів, що надавало їм популярності серед народу. Найвизначнішою обробкою старого духовного оповідання (житія) Д.Чижевський вважав «Четьї-Мінеї» Дмитра Туптала (Ростовського). «Їх літературна вартість не підлягає сумніву, їх бароковий характер впадає в очі (та з’ясовується почасти і вжитком західних джерел». Народився Данило Савич Туптало в грудні 1651 р. в містечку Макарові на Київщині в родині сотника. В 1655 р. залишив Києво-Могилянську колегію, після чого за порадою батька в 1668 р. постригся в ченці, прийнявши ім’я Дмитрія. В 70-90 рр. жив і працював в різних монастирях України, зокрема в Києво-Печерській лаврі. У 1702 р. його призначили митрополитом у Ростові, де він багато зробив для піднесення освіти не тільки духівництва, а й світських людей. Помер у 1709 р. Дмитро Туптало був людиною енергійною і діяльною, палким патріотом. За дорученням архієпископа Лазаря Барановича він написав збірник оповідань про чуда ікони богородиці з чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря за назвою „Руно орошенное”. Літературний доробок Дмитра Туптала вагомий кількісно і різноманітний жанрово. Він створив низку віршів, що за жанром належать до духовної лірики, автор проповідей. Писав і драматичні твори: «ростовська дія» (1701), «Комедія на Різдво Христове» (1702), «Дмитрівська драма» (1704) та ін. Проте найвизначнішою його працею є 12-ті томні «Четьї-Мінеї» («Житія святих»). Більше двадцяти років Дмитро Туптало працював над упорядкуванням та виданням книжок про житія святих. (т.1 – 1689, т.2 – 1695, т.3 – 1700, т.4. – 1705). Агіографічний матеріал упорядкований за днями року від 1 вересня до 31 серпня (кожен том обіймає три місяці) відповідно до визначених церковним календарем свят і днів пам’яті православних святих. До кожної книги він додавав повчання та деякі історичні довідки, потрібні для підкреслення моралізаторської і патріотичної ідеї. Його діяльність відіграла важливу роль у подальшому розвитку науки і культури. Історична проза др. пол. ХУП ст. Другу половину ХУП ст. історики називають „козацькою ерою”, яка охопила період 1648-1654 рр., Переяславську угоду, 1654 р., соціальні суперечності козацької старшини, початок московсько-польської війни, громадянську війну на Україні, політику Івана Мазепи та ін. Із часів Київської Русі літописи створювалися при монастирях. Ця традиція існувала до ХУП-ХУШ ст., але зміст літописів набув дещо іншого характеру: вони відображали переважно дві теми: історія і діяльність обителі, історичні події в Україні. Густинський літопис (1623-1627) – компіляція (неоригінальна, несамостійна літературна праця) з Києво-Печерського патерика, вітчизняних літописів та польських хронографічних джерел, де викладено історію України від найдавніших часів до Берестейської унії. У літописі розкрито внутрішні монастирські проблеми, відзначено велику заслугу козацтва, гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Літописці значну увагу приділили походженню козаків, їхньому побуту та звичаям. У Густинському літописі створено героїчний міф про українське козацтво. Підгорецький, Межигірський, Крехівський, Добромильський літописи проповідували ідею об’єднання православних людей незалежно від їх соціального стану. Вони зосереджені на зображенні козацьких справ, відбудови України, у всьому цьому вбачали велику заслугу церкви, зокрема її лідерів – Іова Борецького, Іллі Косинського, Петра Могили. Історико-літературна роль монастирського літописання полягає в тому, що воно синтезувало барокову ідеологію та естетику, відобразило свою причетність до національної та державотворчої діяльності, солідаризуючись із позицією козацького стану. Завдяки цим творам монахи-літописці зуміли відтворити роль монастирів у розвиткові національної культури, зокрема літератури. У світських літописах основну увагу було зосереджено на козацькій тематиці, політичних справах (відносини України з Польщею, Московією, Туреччиною), визвольній війні на чолі з Богданом Хмельницьким, обороні церкви, козацькому лицарстві тощо. Їх створювали в регіонах України. Так, Острозькийлітопис (відтворює події від 1500 до 1636 рр.) виражає ідеологію оточення князя Василя-Костянтина Острозького: у ньому висвітлено діяльність династії Острозьких на тлі взаємин із Литвою, Польщею, Московією, князівськими родами України, їх внесок у захист і зміцнення православної церкви і державності. У літописі йдеться про поступове вимирання роду через чоловічу смертність та окатоличення. Львівський літопис охоплює події від 1339 до кінця ХУП ст. Увага в ньому зосереджена на козацтві, до якого автор виявляв симпатію, та місцевій українській і польській шляхті, яку автор звинувачував у всіх бідах України. „Синопсис”.Вперше цей твір був надрукований у 1674 р. за наказом архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля. Повна назва „Синопсис, або Коротке зібрання різних літописців про початок слов’яно-російського народу”. Джерелами його були Густинський літопис, хроніки польських авторів М.Стрийковського, М.Бєльського, М.Кромера. Більшу частину літопису складають оповіді про Київську Русь, боротьбу з монголами і татарами; він містить також декілька оповідань про литовське завоювання українських земель і закінчується описами боротьби з турками і татарами, зокрема битви під Чигирином у 1677-1678 рр. „Синопсис” має проросійський характер, тому його використовували як підручник з історії в навчальних закладах, у яких у ХУШ ст. здійснювали русифікацію України. Пожвавлення у сфері історіографічної прози в др. пол. ХУІ-ХУШ ст. стало наслідком таких бурхливих подій, як визвольна війна під проводом Б.Хмельницького, початок колонізації України Росією, міжусобиці і чвари у козацькому середовищі, складне становище України в оточенні трьох імперій – Речі Посполитої, Туреччини, Московії. З іншого боку, ця проза продовжувала вітчизняну літописну традицію, започатковану ще за часів Київської Русі. По всій території України були осередки, де нотували місцеві історичні факти і події, – монастирські, замкові, графські (місцеві) хроніки, описи, щоденники, діаріуші, мемуари. Їх синтезували у ширше літописне полотно. Це зробили представники козацької старшини Самовидець, Григорій Граб’янка, Самійло Величко. Їх творіння назвали козацькими літописами. І.Франко відзначав, що козацькі літописи створили „грандіозну конструкцію Хмельниччини” адже найбільша увага була приділена визвольній війні середини ХУП ст. Козацькі літописи – історико-літературні твори, що виникли у козацькому середовищі і виражали його ідеологію, бачення історичних подій. Їх авторами є люди, причетні до козацької справи особисто – учасники війн та походів, які були ознайомлені з історичними документами, приватними записами, іноземними історичними джерелами. Літописи ХУП-ХУШ ст. різні за художнім рівнем, способом відображення минулого. Кількісно переважають хронологічні описи історичних подій визвольної війни – Агарський, Київський, Хмільницький, Львівський, Межигірський, Домромильський та ін. Окремі з них – Хмільницький, Межигірський, Добромильський та ін. – досить стислі, вони розповідають про найважливіші епізоди боротьби українського народу проти польських загарбників. Друга частина літописів – це великі полотна, в яких рельєфно, широкопланово змальовано події визвольної війни 1648-1654 рр. Вершину українського літописання ХУП-ХУШ ст. складають твори Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони найповніше розповідають про визвольну війну 1648-1654 рр., життя народу, внутрішнє та міжнародне становище України. Літопис Самовидця створювався за свіжими слідами історичних подій визвольної війни. Загалом у творі Самовидця охоплено події 1648-1702 рр. Довгий час тривала дискусія навколо питання про авторство літопису. Існувала гіпотеза, що автором був Роман Ракушка-Романовський. М.Возняк писав, що автором був корсунський полковник Федір Кандиба. Інші дослідники приписували авторство писарю Івану Биховцю. До середини ХІХ ст. цей літопис зберігався у списках. За ініціативи П.Куліша він був опублікований 1846 р. українським істориком Осипом Боденським. Питання щодо авторства залишалось відкритим, тому в науковій літературі існує псевдонім Самовидець. За змістом літопис поділяється на дві частини: перша написана у формі окремих оповідань про найважливіші події – „Про початок війни Хмельницького”, „Починається війна Збаразька” та ін.; другу частину подано у формі порічного викладу. Основним у літописі є зображення військових дій, характеристика історичних діячів: менше фактів про неісторичні події. Починається літопис роздумами автора про причини, що привели українців до збройної боротьби. Виступаючи від імені козацької старшини, Самовидець полишає на боці інтереси посполитих. Його хвилювали лише утиски з боку польської шляхти козацтва, зокрема реєстрового. Напередодні війни шляхта примушувала козаків „панщини робити, на службу замковую обернено... в дворах грубу, то есть печи палити, псов хандожити, дворі змітати и до инших незносних діл приставляли”. Самовидець наводить конкретні життєві факти, що стали причиною спустошень, грабежу, нищення, утисків. Автор прагнув до об’єктивного відтворення суспільних настроїв, хоч і не уникав суб’єктивних тлумачень подій та вчинків історичних осіб. Цей літопис започаткував традицію змалювання постаті Б.Хмельницького. Проте автор досить стримано говорить в літописі про самого гетьмана як людину, полководця. Він фіксує справи Хмельницького, не даючи їм оцінку, а про смерть гетьмана у 1657 р. писав без традиційного славослів’я. Натомість він подає виразні характеристики Івана Брюховецького, Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного, Івана Сірка, Якима Сомка. Описуючи здебільшого козацькі звитяги і виявляючи симпатію деяким козацьким ватажкам, автор не приховував своєї неприязні і до королівської влади, схвалював Переяславську раду 1654 р. Літопис Григорія Грабянки.Автором – Гр. Граб’янка, який був гадяцьким сотником, полковим суддею, полковником. Загинув під час кримського походу проти татар. Літопис укладений на поч. ХУШ ст., записи доведено до 1709 р. Твір складається з трьох частин: у першій йдеться про події від початків козацтва, другій – про визвольну війну, третій – про те, що відбувалося в Україні після смерті Б.Хмельницького. Автор подає документальні факти, літературно опрацьовує їх, прагне їх зробити більш доступними для широкого загалу. Автор також намагається вказати на причини виникнення визвольної війни. На думку автора, вона криється в безчинстві польської шляхти на Україні. Центральне місце в літописі посідають описи війни. Про найважливіші битви письменник виділяє окремо і розповідає про них у „сказаннях”, невеличких оповіданнях. Основою сюжету цих оповідань були літописні відомості, факти з діаріушів, польських хронік, розповіді очевидців тощо. Даючи характеристику полководцям, він позитивно ставиться до Якова Сомка, Василя Золотаренка, Івана Самойловича, а негативно – до Івана Брюховецького, Петра Дорошенка. Науковці довгий час вели дискусії, чи був полковник Григорій Граб’янка автором названого твору. Єдиної думки не було. Незаперечним залишається той факт, що автором літопису була людина, життя якої мало чим відрізнялося від життя простого козацтва, всього українського народу. Більш доцільною є думка, що автором цієї військової повісті був військовий писар, виходець із числа студентів Києво-Могилянської колегії, який не поривав зв’язків з народом, нижчим козацтвом, був патріотом рідної землі та добре знав українську народнопоетичну творчість. Літопис Самійла Величка. Серед літописної літератури ХУП-ХУШ ст. чільне місце посідає твір Самійла Величка „Летопись собитій в юго-западной Россії в ХУП веке”. Це найбільший за обсягом козацький літопис, у якому йдеться про визвольну війну, вміщено значну кількість історичних документів. Загалом це масштабний історико-літературний твір, який відобразив життя України з 1648 до 1700 рр. Самійло Величко був канцеляристом, генеральним писарем при Іванові Мазепі. Знав декілька мов, брав участь у військових походах. У 1708 р. за наказом царя потрапив до петербурзької в’язниці, у якій пробув більше семи років, після чого оселився на хуторі Диканька, де й розпочав працювати над літописом. У передмові до „чительника” Самійло Величко зазначав, що використав крім місцевих писемних та усних джерел праці іноземних письменників та істориків: історичні трактати польських авторів – М.Кромера, М.Стрийковського, німецького історика С.Пуфендорфа. Часто посилався на твори вітчизняних письменників (Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала; використав панегірик Симона Полоцького, текст епітафії на могилі Івана Брюховецького, сатиричні вірші Івана Самойловича. В основі твору – враження автора після подорожі Правобережною Україною у 1702 р. У своєму творі Самійло Величко задумав викласти історію України, а також з’ясувати „гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, зло пригоди і непотребства”. Як і у всіх козацьких літописах, центральною постаттю літопису Самійла Величка є Б.Хмельницький. Автор зображує його сміливим, енергійним, здатним на рішучі вчинки. Величко вводить у твір легенди, перекази (легенда про викрадення Хмельницьким королівських привілеїв у полковника Барабаша). Самійло Величко вказує на важливу роль Б.Хмельницького у визвольній війні, порівнював його з Мойсеєм. З широким розмахом автор малює першу битву козаків з польською шляхтою під Жовтими Водами. Він докладно зупиняється на описах підготовки українських воїнів до бою, відтворює хід битви. Величко прославляє міць козацтва, показує незламну волю українського народу, його віру в перемогу. У літописі автор подає біографії, образні характеристики таких історичних персонажів, як Іван Виговський, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Сірко. Літопис написаний тогочасною книжною мовою. Стиль літопису, як і зміст досить строкатий: автор вдався до пишних фраз, поєднував риторичність з діловою оповіддю, часто звертався до документів, літературних фрагментів інших авторів. Це дає підстави віднести літопис Самійла Величка до творів барокового стилю. Сучасна дослідниця Валентина Соболь зазначає, що творчій манері письменника та історика властиві „риторичні та відтворювальні містифікації, барокова гра словом, його тонами й напівтонами, вміле за камуфлювання підтексту, доступного лише для освіченого і вправного читача, з допомогою градацій, барокового багатослів’я, біблійної образності”. Дослідниця також вважає, що „Величко переступає межі суто історичні і виходить на рівень художнього осмислення людських вчинків як митець, і тут його художня правда соковитіша за історичну”. Отже, літопис Величка і за змістом, і за стилем належить до барокового жанру, в якому історико-документальний матеріал зазнав своєрідного переродження у художню прозу. «Історія русів».Цей твір був написаний на межі ХУШ-ХІХ ст. у середовищі української інтелігенції, яка плекала надії на автономію України. Проблема його авторства досі не розв’язана. У виданні 1846 р. зазначено ім’я архієпископа Георгія Кониського. Проте деякі дослідники висловлюють думку, що авторами могли бути лубенський шляхтич Григорій Полетики, князі Микола Рєпнін, Олександр Безбородько, Микола Ханенко та ін. Деякі фрагменти «Історії русів» були надруковані в «Українському журналі» у 1822-1825 рр. Про твір відгукнулися тогочасні літератори, зокрема О.Пушкін,. І лише у 1846 р. за сприяння О.Бодянського «Історія русів» з’явилася в університетській друкарні Москви, чим викликала схвальні відгуки Т.Шевченка, П.Куліша, Є.Гребінки, М.Гоголя, М.Костомарова. Проте офіційна влада негативно поставилася до цієї книги. Лише у 1991 р. з’явилися друком перевидання літопису і переклад І.Драча. «Історія русів», як стверджує Дмитро Дорошенко, була «покажчиком найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці ХУШ ст.». М.Драгоманов називав її першою пам’яткою новоукраїнської політичної думки, М.Возняк – «твором пера високоталановитої людини й гарячого патріота». Д.Чижевський вважав, що цей твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. За переконанням В.Шевчука, це – «великий, епохальний твір, одна з найвидатніших пам’яток української духовності». Дослідники виокремили такі основні ідеї «Історії русів»: 1.Ідея правди і справедливості. Відповідно до цього надається оцінка державним діячам. Напр. постать Івана Мазепи тут реабілітовано, бо він звинувачує Росію у несправедливих діях щодо України. 2.Ідея свободи і державної незалежності. Історію України розглянуто з найдавніших часів як самостійне державне життя під управою київських князів. А пізніше, через татарські напади руси добровільно об’єдналися із Литвою і Польщею, хоча Польща перша порушила федеративну рівноправність. 3.Заперечення тиранії і проповідування демократизму. Найстрашніша тиранія, на думку автора «Історії русів», полягає в уярмленні одного народу іншим, як це було у стосунках України з Польщею та Москвою. 4.Антитеза «Україна – Москва». Називаючи українців русами, народом малоросійським (руським), автор характеризував його як «народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і не схильний до насилування». А в «народі московському» «панує рабство і невільництво у найвищій мірі, в них, окрім божого та царського, нічого власного немає і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито на те, щоб у світі не мали нічого, а тільки рабствували». За своїми жанровими особливостями твір лише формально зберігає ознаки літописної прози. На відміну від козацьких літописів, які загалом можна назвати військовими повістями, «Історія русів» подібна до політичного трактату, в якому автор часто апелював до історичного минулого. Цим породжений публіцистичний стиль, якому властиві довільне трактування ситуацій і фактів, уведення до твору вигаданих подій, монологів, а також асоціативних розмислів з того чи іншого приводу. Стиль «Історії русів» наближається до емоційно насиченої прози, для якої властива белетризація історії (колоритна характеристика персонажів, художньо скомпоновані оповідання, барокові пишність та велемовність). Композиційно «Історія русів» постає як цілісний твір, без поділу тексту на розділи, хоча за змістом у ньому можна виділити три частини: перша – історичні оповідання про виникнення Русі, княжу добу, становлення козацтва; друга – цикл оповідань про Б.Хмельницького (від 1647-1657 рр.); третя – час Руїни (1657-1683), гетьманування Мазепи та колонізації України Москвою. «Історія русів», яка вплинула на формування історичних поглядів Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша, впродовж ХІХ-ХХ століть належала до заборонених книг, тому залишалася не актуалізованою в Україні. За своїми ідеями вона не втратила свого значення, а її публіцистична пристрасність і літературно-художній стиль передають атмосферу політичних змагань кінця ХУШ ст. МЕМУАРНІ ТВОРИ Жанр мемуаристики у давньому письменстві не належав до розвинутих, хоча й літературним прообразом було «Повчання» Володимира Мономаха. Мемуари (лат. memoria – пам’ять) – це жанр , близький до історичної прози, наукової біографії, документальних історичних нарисів; нотатки про події минулого, свідком чи учасником яких був автор. З’явився цей жанр ще в ХУІ – на поч. ХУП ст., коли формувалися українські знатні роди, котрі дбали про збереження родинної пам’яті. У ХУШ ст. на передній план мемуарних описів вийшли козацько-старшинські роди, представники яких прагнули розповісти про своїх предків і занотувати прижиттєві духовні та світські справи. Дехто робив це по-літературному вправно, тому їхні щоденники, родинні хронічки, автобіографії можна віднести до надбань вітчизняної літератури. Зокрема, Яків Маркович (1696-1770) належав до козацької старшини і вів щоденник упродовж значної частини свого життя. Для відтворення подій епохи бароко велике значення мають діаріуші. Діаруш(польською – щоденник) – різновид щоденника, нотатки, зроблені певною особою про факти свого життя у відповідному соціальному і національному контексті, своєрідний психологічний портрет автора, свідчення його ментальності, інтелекту, смаку. Діаруш Миколи Ханенка (1690-1760) охоплює час із 1719 до 1754 рр. Із нього відомо, що автор навчався в Києво-Могилянській академії, був на військовій службі, став канцеляристом при гетьманові Івану Скоропадському. Після смерті гетьмана брав участь у делегації Павла Полуботка до Петра І, за що його заарештували і кинули до петербурзьких казематів. Після повернення в Україну був суддею, писарем, обозним, хорунжим Стародубського полку. Найяскравіші сторінки діаріуша присвячені подіям 1722 р., коли Скоропадський вирушив до царя захистити права та вольності України. Але побачив байдужість царя і став свідком запровадження Малоросійської колегії, яка перебрала управління справами України на себе. Старий та недужий гетьман помер, залишивши свою землю у рабстві. Вал. Шевчук переклав діаріуш із давньоукраїнської мови, відзначив літературний талант автор: «Його перо таке пластичне, а добір фактів такий густий, драматичний і так дібраний, що мимовільно витворився художній ефект, а сам діаріуш став блискучим зразком не лише історичного документа, а й нашої діарушної прози». «Журнал» канцеляристів військової канцелярії Пилипа Борзаківського та Павла Ладинського відтворює хронологію подій 1722-1723 рр., коли на зміну гетьману Скоропадському прийшов Павло Полуботок, який продовжував обстоювати права України перед Петром І. «Діаруш подорожній» генерального писаря та прихильника Івана Мазепи, гетьмана Пилипа Орлика (1672-1742) подає інформацію про життя і діяльність автора в еміграції (від 1714 р.). Спершу Пилип Орлик перебував у Молдові, потім жив у Швеції, Польщі, тодішніх володіннях Туреччини. У др. пол. ХУШ ст., коли козацтво було ліквідоване і в колишньої старшини виникла потреба подавати матеріали у «комісію для розгляду дворянства», з’явилися родинні хроніки.М.Максимович пояснював, що ця потреба «привела малоросіян до історичного самопізнання, звернувши їхню увагу на предків». Хроніка (з грецьк. – літопис) – це вид історико-мемуарної прози, для якої властиве ведення записів про історичні події в хронологічній послідовності. Родинні хронічки мали більше історичне, ніж літературне значення. Проте серед них були написані твори, наділені літературною цінністю: «Посвідчення» Григорія Полетики, автобіографічна оповідь Степана Лукомського, «Літописні записки» Пилипа Мовчана, «Старовинні замітки про рід Горленків» Івана Квітки та ін. Отже, мемуарна проза була своєрідним доповненням до історичних творів ХУШ ст., оскільки через біографію окремої людини, родини розкривала подробиці історичного минулого української спільноти. Завдяки літературним особливостям вона вписувалася у загальний літературний процес того часу.
|
