 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Латинська Америка: геополітичне положення країн регіону та їх зовнішньо-політична діяльність
Лекція 3 (4 год.) 1. Загальна характеристика Латиноамериканських держав 2. Особливості зовнішньо-політичної діяльності країн Південної Америки: Аргентина, Чилі, Венесуела, 3. Особливості розвитку країн Центральної Америки 4. Особливості розвитку країн Карибського басейну 5.Особливості політико-правової діяльності та зовнішньо-економічних пріоритетів Мексики
Латинська Америка розташована між США і Антарктидою. До неї належать країни Центральної Америки, Південної Америки та Карибського басейну. У регіоні розташовано 33 незалежні держави (Антигуа і Барбуда, Аргентина, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Еквадор, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сурінам, Трінідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Ямайка) і деякі залежні території. Латиноамериканські країни єднає спільність історичної долі і соціально-економічного розвитку. Усі вони — колишні колонії європейських держав. Більшість іспанських колоній стали незалежними у визвольній війні 1810—1825 рр., а деякі — після Другої світової війни. Однак нині понад 15 політико-територіальних утворень залежні від США (Пуерто-Ріко, Віргінські острови), Великої Британії (Фолклендські, або Мальвінські, які є предметом спору з Аргентиною, а також Бермудські, Віргінські, Теркс і Кайкос), Франції (Гваделупа, Мартініка, Гвіана), Нідерландів (Антильські о-ви, Аруба). Усі країни Латинської Америки належать до тих, що розвиваються, але відрізняються рівнем соціально-економічного розвитку. На межі 80—90-х років XX ст. у більшості з них було впроваджено радикальні реформи з лібералізації економічної політики, спрямовані на фінансову стабілізацію і прискорення економічного зростання. Усі країни регіону використовували модель «периферійної економіки», розроблену у 50-ті роки XX ст. експертами Економічної комісії для Латинської Америки. Автори цієї моделі запропонували здійснити структурну перебудову на основі формування імпортозамінної індустріалізації, при цьому особливу увагу приділяли розвиткові економічної інтеграції і регіонального співробітництва. Головна роль у реалізації цієї моделі належала державі як регулятору макроекономічної політики. Обмеження державного втручання в економіку, приватизація значної частки державного сектору (частину його активів придбали іноземні інвестори), жорсткість фінансової політики й удосконалення податкової системи, а також економічне зростання сприяли залученню до Латинської Америки іноземного капіталу. Нині економіка цих країн значно залежить від зовнішньої торгівлі і надходження іноземних інвестицій. Найбільшими боржниками у 2004 р. були Бразилія (219,8 млрд. дол.), Мексика (149,9 млрд. дол.), Аргентина (157,7 млрд. дол.).
Країнами-«донорами» капіталів у регіоні є США (45% інвестицій), Велика Британія (до 20%), Японія (майже 17%). Важливим фактором економічного розвитку країн Латинської Америки з 80-х років XX ст. стало зростання внутрішньорегіонального співробітництва, насамперед у межах інтеграційних об’єднань. У 50-ті роки XX ст. було висунуто концепцію створення загального латиноамериканського ринку як важливого імпульсу для прискорення економічного зростання. Однак замість цього було створено два торгово-економічні угруповання: Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яка у 1980 р. перетворилася на Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ), і Центральноамериканський загальний ринок (ЦАЗР). У 1968 р. сформовано Карибський загальний ринок (КАРИКОМ) у складі 12 держав і залежних територій Карибського басейну. Подією у галузі інтеграції стало створення Асоціації вільної торгівлі Північної Америки (НАФТА), до якої з країн регіону увійшла Мексика. Передбачається, що ця організація охопить і південь: нині постало питання приєднання до НАФТА Колумбії й Венесуели, а також усієї групи КАРИКОМ. Найбільшою і найдавнішою у регіоні є Організація американських держав (ОАД), до якої належать 33 країни Латинської Америки, а також США й Канада. Її створено у 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі. Відповідно до статуту цілями ОАД є: - підтримка миру та безпеки у Західній півкулі; - запобігання і мирне врегулювання конфліктів між державами-учасницями; - організація спільних дій для відсічі агресії; - координація зусиль для розв’язання політичних, економічних, юридичних й інших проблем; - сприяння економічному, соціальному, науково-технічному і культурному прогресу країн-учасниць. Примітним явищем у політичному житті стала зміна характеру взаємовідносин цивільної влади і армії. Відомо, що аж до початку 90-х років у країнах Центральної Америки цивільні уряди існували лише де-юре, а військові контролювали ситуацію і в будь-який час могли натиснути на гачок. Сьогодні така ситуація зберігається лише в Парагваї. Вагомою групою тиску під час прийняття політичних рішень залишається армія Чилі, збройні сили Колумбії і Перу також відіграють певну роль у політиці. На прийняття політичних рішень впливають військові Бразилії та Аргентини. Цивільному контролю підлягає лише армія Мексики. Таким чином, проблеми взаємовідносин між арміями і суспільствами ще далеко не вирішені, проте вектор їх розвитку визначений.
Сьогодні в більшості країн Латинської Америки встановлені демократичні режими, що робить країни регіону більш привабливими партнерам в очах західних країн.
Але при цьому багато країн зіткнулися з певними проблемами, які викликані деякою нестабільністю політичної системи, коливаннями економічних показників, зростанням бідності, наркотрафіку та загального зростання злочинності.
Перетворення Латиноамериканського регіону на важливіший фактор світової політики, на наш погляд, обумовлене рядом факторів. Перш за все, значимість цього регіону в ХХІ ст. пов’язана з тим багатим природно-сировинним потенціалом, який має регіон. За оцінками експертів на території країн регіону зосереджена 1/5 частина світових запасів ключових мінеральних ресурсів, у тому числі 91 % світових запасів нафти, 61 % - газу. Крім енергоносіїв Латинська Америка багата на інші корисні копалини. Це – руди чорних та кольорових металів, вугілля, срібло, золото, марганець, селітра, коштовне каміння
У контексті тієї жорсткої боротьби, яка сьогодні розгорнулася в світі за володіння та контроль за природними ресурсами, Латинська Америка представляє значний інтерес для третіх країн, які прагнуть до посилення свого впливу. Це – Європейський Союз, Іспанія, Китай, Росія. Водночас наявність значних природних ресурсів об’єктивно призводить до збільшення значимості регіону в вирішенні таких глобальних проблем, як забезпечення енергетичної, продовольчої, економічної безпеки. Особливістю регіону в ХХІ ст. стала стабільність, динамізм економічного та соціального розвитку. Темпи економічного зростання регіону починаючи з 2004 року помітно випереджують темпи зростання як світової економіки, так і лікуючих індустріальних держав (США, ЄС, Японія). Створюються сприятливі умови для закордонних інвестицій. У 90-ті роки ХХ ст. в регіоні було надано новий імпульс для розвитку інтеграційних процесів. Ініціаторами та «локомотивами» розвитку інтеграції на континенті стали Бразилія та Аргентина. Завдяки їх зусиллям була створена потужна інтеграційна структура Меркосур. Меркосур на початку ХХІ ст. трансформувалася в одну з найбільших інтеграційних об’єднань у світі після НАФТА та ЄС. Меркосур, на думку політичних лідерів латиноамериканських держав, повинен стати одним з полюсів світового розвитку. На сьогоднішній день ця структура активно співпрацює з ЄС, багато в чому використовуючи його досвід, та з АСЕАН, фактично ставши важливим актором сучасної системи міжнародних відносин. Нова ситуація в регіоні пов’язана також з появою в регіоні потужних лідерів. Це Бразилія, яка взяла на себе не тільки роль лідера в регіоні, але й просування та реалізацію інтересів країн континенту в світовій політиці. Бразилія входить до G 20, претендує на місце в Раді Безпеки ООН, входить до БРІК – нову структуру світової політики, що об’єднує Китай, Росію, Індію та Бразилію. Це об’єднання, маючи колосальний економічний та військовий потенціал, може в перспективі перетворилася на важливішого актора, що формує сьогодні світовий порядок. Таким чином, у ХХІ ст. принципово змінюється роль Латиноамериканського регіону в світовій політиці. Країни регіону трансформуються в важливіших акторів міжнародних відносин, прагнучи реалізувати зовнішньополітичний курс, у рамках якого можливо найбільш ефективно реалізувати національні інтереси країни. Зростає значення всього Латиноамериканського регіону як значного актора сучасної системи міжнародних відносин, що все більше впливає на формування нового світового порядку 2. Особливості зовнішньо-політичної діяльності країн Південної Америки: Аргентина, Чилі, Венесуела,
До країн центральної америки належить 12 держав: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаяна, Колумбія, Парагвай, Перу, Суринам, Уругвай, Чилі та Еквадор. Усі держави є членами ООН, ОАД, більшість з них мають членство в МВФ
Бразилія За останнє десятиліття Бразилія перетворилася на глобальний бренд і глобальну державу. Вона займає п'яте місце в світі за територією, є восьмою найбільшою економікою світу і одним з провідних виробників товарів, які потрібні всім: від продуктів тваринництва, овочів і мінералів до води, енергії і літаків. Здоровий глузд дозволяє припустити, що тепер Бразилія готова заробити собі ім'я на глобальній арені, щоб врівноважити вплив іншої великої держави по сусідству - Сполучених Штатів. Підйом Бразилії збігся з відносним спадом впливу США в Латинській Америці і появою нових центрів сили в Азії.
Бразильська економіка володіє рядом особливостей, які виділяють її серед інших сусідніх латиноамериканських держав і наближають до розвинених економік. По-перше, йдеться про сучасну енергетичну політику, що включає розробку альтернативних джерел енергії. У березні 2007 р між США іБразилією було укладено угоду про розширенні виробництва етанолу в Латинській Америці та Карибському регіоні. Окрім цього Бразилія бере участь в проекті зі створення Південного газопроводу Венесуела - Бразилія - Аргентина - Болівія - Парагвай - Уругвай. По-друге, керівництво Бразилії робить ставку на розвиток науки і нових технологій, насамперед в авіабудуванні і в космічної галузі. Технологічні розробки та наукові пошуки - показник нового підходу до економіці. Хоча за рівнем розвитку науки і техніки Бразилія поки не може конкурувати з передовими країнами (почасти через проблеми з освітою), вона має досить великий інноваційний потенціал.
Бразилія є членом СОТ з 1995 р, членом групи країн, що розвиваються «Велика двадцятка », бере активну участь в інтеграційних процесах в Південній Америці (наприклад, в рамках МЕРКОСУР), а також претендує на лідируючі позиції в Союзі південноамериканських націй. У 2003 р в доповіді експертів інвестиційного банку «Голдман енд Сакс» вперше прозвучав термін «БРІК», що означає групу країн (Бразилія, Росія, Індія і Китай), які до 2050 р повинні увійти в число найрозвиненіших і сильних економік світу завдяки вражаючим темпами економічного розвитку. за прогноз експертів, економіка Бразилії повинна перевершити економіку Італії до 2025 р, Франції - до 2031 р, Великобританії та Німеччини - до 2036 р.
Бразилія дотримується консервативних макроекономічних принципів, але проводить агресивні соціальні програми. Вона може похвалитися банківським і фінансовим сектором світового рівня, третьої за величиною фондовою біржею в світі, але 26% населення досі живуть в трущобах. Триває реалізація масштабних інфраструктурних проектів в Ріо-де-Жанейро, який приймав чемпіонат світу з футболу в 2014 р і Олімпійські ігри в 2016 р, і в тому ж місті в 2008 р 4600 людей загинули в результаті насильства, пов'язаного з криміналом, наркотиками, бандами або діями поліції. До кінця XX століття зовнішня політика Бразилії ґрунтувалася на чотирьох принципах: захист великих територій, консолідація та зміцнення республіки, недопущення або врегулювання конфліктів з сусідами і підтримка відсторонених, але теплих відносин зі Сполученими Штатами.
Сьогодні Бразилія готується до припливу коштів ще з одного джерела - нафтового. У 2007 р великі запаси нафти були виявлені в 150 милях від південного узбережжя, на глибині 16 тис. Футів нижче рівня моря і під шаром нестабільної солі товщиною більше ніж в одну милю - так звані підсольові запаси. Завдяки цьому відкриттю країна може піднятися на восьме місце за запасами нафти в світі з нинішнього 24-го і отримати мільярди нафтодоларів. Бразильська нафтова компанія з державною участю Petrobras, яка вже є великим міжнародним гравцем і працює в 27 країнах, планує до 2020 виробляти 5,4 млн барелів нафти в день.
Аргентина
На сьогоднішній день Аргентина є одним з лідерів в Латинській Америці за багатьма показниками, починаючи від економічного розвитку й внутрішньополітичної стабільності й закінчуючи провідною роллю в процесі регіоналізації й участю в регіональних інтеграційних об'єднаннях.
Сучасна зовнішня політика Аргентини формувалась починаючи з 2003 р., після обрання президентом Нестора Кіршнера. Він визначив істотно новий зовнішньополітичний курс для держави, відмовившись від колишнього прямування Буенос-Айреса в руслі політики Вашингтона.
Крістіна Кіршнер (дійсний президент з 2007 р.) продовжує політику свого чоловіка. Вона повністю відійшла від курсу неолібералізму. Поворот в економіці і зовнішній політиці вдало збігся зі зміною політичної ситуації в Латинській Америці в цілому.
Адміністрація президента К.Кіршнер послідовно нарощує свою зовнішньополітичну активність. У цей час зовнішня політика Аргентини сконцентрована на забезпеченні міжнародної підтримки діючої адміністрації й проведеного нею курсу у створенні сприятливих умов для економічного розвитку країни.
У концептуальному плані аргентинське керівництво жорстко дотримується стратегії "мультилатералізму" - багатосторонності при визначенні своїх підходів до ключових проблем регіонального й міжнародного порядку денного. Буенос-Айрес як і раніше вважає за можливе поетапне формування й нарощування сукупної ваги латиноамериканського полюса впливу, у якому має намір відігравати вагому роль.
Аргентина активно декларує як пріоритет розвиток всебічних відносин з партнерами на Південноамериканському загальному ринку (МЕРКОСУР), в орбіту економіко-політичного "притягання" якого вже ввійшли практично всі країни Південної Америки.
Опираючись на механізми, що формуються, південноамериканського співробітництва, аргентинці мають намір вибудовувати більш збалансовані відносини із провідними світовими центрами впливу, насамперед із США та країнами ЄС, намагаються істотно диверсифікувати зовнішні зв'язки, зміцнюючи при цьому відносини з Японією, Китаєм, Індією.
Адміністрація К.Кіршнер проводить прагматичну лінію на розвиток "зважених" відносин із США. У традиційно значимих для Аргентини відносинах з Вашингтоном, адміністрація К.Кіршнер веде роботу над побудовою "збалансованих і відповідальних" двосторонніх зв'язків, повною мірою враховуючі національні інтереси. Реальний обсяг аргентино-американського співробітництва "переважує" виникаючі розбіжності й наявні тертя з Вашингтоном.
На європейському напрямку зовнішньої політики Буенос-Айреса спостерігається певний спад активності. Пробуксовують переговори з європейцями по створенню зони вільної торгівлі МЕРКОСУР - ЄС. У відносинах з рядом європейських країн позначаються проблеми, що виникли в європейських інвесторів, що втратили значні засоби в ході реструктуризації Аргентиною свого зовнішнього боргу. Критика Буенос-Айресом позиції Євросоюзу у СОТ, у т.ч. у рамках гонконгської міністерської конференції, також впливає на тональність аргентино-европейського діалогу.
Аргентина надає ключового значення збереженню центральної ролі ООН у міжнародних справах, тому що бачить в ній "унікальну площадку для узгодження загальних критеріїв", особливо необхідну для захисту інтересів середніх і малих країн. Буенос-Айрес дотримується прагматичної лінії, прагнучи в нинішній непростій міжнародній ситуації не нанести збитку раніше сформованому й діючому універсальному багатобічному механізмам ООН. Аргентинці акцентують увагу на пріоритетності підвищення якісних показників і рівня транспарентності роботи її провідних органів, насамперед Ради Безпеки.
Буенос-Айрес послідовно виступає за нарощування міжнародної взаємодії в боротьбі з тероризмом. Аргентинці активно підключилися до практичних дій по припиненню "супутніх" погроз і каналів фінансування тероризму по лінії Міжамериканського комітету у боротьбі з тероризмом (СИКТЕ). Аргентина є учасником всіх основних міжнародних антитерористичних угод, включаючи Конвенцію про припинення фінансування тероризму. Аргентинське керівництво неодноразово виступало з осудом терористичних актів.
Будучі одними з найбільш активних учасників миротворчих операцій (653 миротворця, 10 ОПМ: Боснія й Герцеговина, Хорватія, Косово, Гватемала, Ірак, Кувейт, Синайський півострів, Кіпр, Східний Тимор, Західна Сахара, Демократична Республіка Конго), аргентинці висловлюються за підвищення ефективності зусиль ООН на цьому напрямку. У питаннях глобальної безпеки аргентинське керівництво надає важливого значення подальшому розвитку процесів роззброювання й нерозповсюдження. До Договору Тлателолко про заборону ядерної зброї в Латинській Америці Буенос-Айрес приєднався в 1994 р. Разом із Бразилією Аргентина активно просуває ініціативу створення Зони миру й співробітництва в Південній Атлантиці.
Співробітництво в Латинській Америці здійснюється за рахунок регіональних об’єднань. Перш за все це стосується економіки, безпеки та культури. Особливе місце займають відносини з Бразилією.
Співробітництво між Аргентиною та Бразилією є пріоритетним напрямком зовнішньої політики обох країн. Характерним є те, що динаміка розвитку відносин між ними була не завжди позитивною. Обидві держави прагнуть бути регіональними лідерами, намагаються використати великий економічний потенціал для розвитку зовнішньої економіки, мають чималий вплив на інші країни латиноамериканського континенту, приймають активну участь в регіональних організаціях тощо. Саме від характеру взаємовідносин Бразилії та Аргентини багато в чому залежить процес регіоналізації та загальний розвиток латиноамериканського континенту.
Під час перебування Нестора Кіршнера при владі, Аргентина підписала в загальній кількості 208 двосторонніх договорів. Країни Латинської Америки і Карибського басейну отримали найбільшу увагу в цей період. У регіоні Латинської Америки, Чилі є країною з якою підписалося найбільше двосторонніх угод (30), за нею йдуть Венесуела (27) і Болівія (23). 30 угод, підписаних між Аргентиною і Чилі складають 25 % від загальної кількості угод, підписаних з іншими країнами. Латиноамериканський напрямок аргентинської політики має значний потенціал, який може бути реалізований за умови консенсусу і зближення Аргентини та Бразилії. Головна мета Аргентини у цьому випадку - прагнення до забезпечення розвитку країни та стабільного регіонального порядку в цілому.
На даному етапі, Аргентина – це демократична країна, що динамічно розвивається. Завдяки своїй активній зовнішньополітичній діяльності вона є надійним партнером та лідером в латиноамериканському регіоні.
Чилі У ХІХ ст.. країна в ході національно-визвольної війни отримала незалежність від Іспанії. З 1973 р. розпочалась майже 20 річний період правління диктатури генерала Піночетте. Період правління генерала Піночета в політичному плані був заснований на обмеженні цивільних і політичних прав, жорсткому придушенні опозиції. Репресії, позбавлення волі, застосування тортур тривали до кінця диктатури.
Лідер Латинської Америки у рейтингах економічної свободи, загального добробуту, банківської надійності. Низькі податки, політична стабільність, високий освітній рівень населення приваблюють інвесторів. Багато транснаціональні компанії відкрили у Чилі свої головні представництва (сьогодні у Чилі діє понад 3 тис. іноземних компаній та їхнього філій з 60 країн), зокрема Unilever, Nestle, Kodac, IBM, Citygroup, Henkel. 70 % працездатного населення зайнято у малому і середньому бізнесі – не сплачують податки. Вирішене питання з корупцією, її рівень нижчий, ніж у провідних країнах Європи – Іспанії і Португалії.
Чилі займає лідируючу позицію серед ЛАКБ за такими показниками: 1) По конкурентоспроможності економіки; 2) По інвестиційній привабливості, транспарентності та його економічної свободи; 3) За рівнем впровадження ІТ і телекомунікаційних технологій;
З іншого боку, Чилі займає гідні місця серед провідних економік світу з тим самим показниками: 1) 27 місце на конкурентоспроможність економіки; 2) 20 місце по інвестиційній привабливості; У 2009 р Чилі займала 7-му позицію серед найпривабливіших інвестицій що розвиваються світу.
Чилійське уряд проводить активну зовнішньополітичну лінію на диверсифікацію зовнішніх економічних зв'язків і інтеграцію Чилі до світового співтовариства, прагне зміцнити міжнародний престиж країни.
У зовнішній політиці для Чилі характерними є: відкрита економіка, активний розвиток зв'язків із всіма країнами, зміцнення відносин із ключовими регіональними партнерами, країнами Євросоюзу й США, і навіть відданість розвитку інтеграційних процесів на регіональному рівнях, зміцненню групи Ріо, просуванню зв'язків у межах АТР. Особливу увагу приділено політиці розширення мережі за міжнародні договори про вільної торгівлі та економічної асоціації. Незмінними залишаються стратегічні партнери – США, Канада і країн ЄС. Як один з зовнішньополітичних орієнтирів обрані: Фінляндія, Норвегія, Швейцарія, Новій Зеландії.
Станом на 2011 р при населенні більше 17 млн чол ВВП становить 276, 338 млрд. дол. (15,883 тис. дол. на душу населення). За даними показниками Чилі займає 59 і 43 місце в світі, відповідно. Політика уряду спрямована на розширення інтеграції на міжнародному та регіональному рівні. Розширення чилійського експорту - це основа зовнішньоекономічної політики держави, метою якої є забезпечення доступу національних товарів на зарубіжні ринки. Чилі займає активну позицію в рамках СОТ з питань лібералізації зовнішньої торгівлі товарами і послугами, зокрема, по темі сільськогосподарських субсидій, застосовуваних розвиненими країнами.
В останні роки Чилі все більше уваги приділяє активізації відносин з країнами Південно-Східної Азії, особливо входять до складу форуму Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС). Цей напрямок на офіційному рівні проголошено пріоритетним.
Венесуела Столиця Каракас, населення приблизно 30 млн. ос. До ХІХ ст.. Венесуела була підконтрольна Колумбії, але в другій половині ХІХ ст.. Колумбія розпалася і було утворено Сполучені Штати Венесуели. 30 березня 1984 року отримала незалежність. З 1961 р. вступила в дію новостворена конституція. Найбільш відомий президент був У.Чавес з 1998 р. – 5 березня 2013 р.
Ніколас Мадуро –президент
У зовнішній політиці уряду У.Чавеса прийнято розрізняти два етапи. Перший – з 1999 до 2004 р. – коли він у зовнішній політиці намагався слідувати основним векторам курсу попередніх урядів. Концепція цього етапу зводилась до пошуку шляхів реалізації збалансованої зовнішньої політики країни при її активній участі в інтеграційних процесах в регіоні.
Другий етап був безпосередньо пов’язаний зі зростанням світових цін на нафту, що дозволило його уряду здійснювати більш активну зовнішню політику не лише в Латинській Америці, але й за її межами; його початок прийнято датувати приблизно листопадом 2004 р. – відколи основною метою зовнішньої політики став «експорт» «Боліварійської Революції» до інших країн Латинської Америки.
Саме у регіональній політиці досягнення У. Чавеса були найбільшими. Він спромігся фактично стати негласним лідером регіону. Одним із доказів його особливої ваги стала присутність на його похороні всіх латиноамериканських лідерів – як «соратників», так і політичних опонентів (крім невизнаного ним президента Парагваю).
Однією з головних перемог в царині регіональної політики стало блокування американського проекту Зони вільної торгівлі Америк (ЗВТА), коли в грудні 2005 р. Венесуела разом із Бразилією, Аргентиною, Уругваєм і Парагваєм – «п’ятьма мушкетерами», як висловився У. Чавес – ветували її впровадження. Особливою заслугою У. Чавеса було повернення Куби до активної участі у політичних і економічних процесах у Західній півкулі – чим він значною мірою завадив втіленню планів США з економічної ізоляції та подальшої ліквідації кубинського правлячого режиму. У жовтні 2000 р. він вперше відвідав Кубу і встановив тісні зв’язки з її керівництвом, домовився про постачання венесуельської нафти за пільговими тарифами. А в 2009 р. спромігся об’єднати латиноамериканські уряди в межах Організації Американських Держав (ОАД) для скасування рішення 1962 р. про виключення Куби з її складу З 2000 р. він розпочав втілення стратегії соціального захисту «Плану Болівар 2000», який складався з понад 20 програм – передусім, у галузях освіти, охорони здоров’я і житлового забезпечення. В результаті до 2010 р. рівень бідності скоротився до 27% (більше, ніж на 50%), а крайньої бідності – до 7% (на 75%), при цьому рівень безробіття знизився з 14,5 (1999 р.) до 6%. З 2011 р. була запущена програма із забезпечення населення житлом «Велика житлова місія Венесуели», в межах якої заплановано впродовж семи років збудувати 2 млн. осель по всій державі, паралельно освоюючи малозаселені перспективні території; з середини минулого року ця програма повністю фінансується державою, завдяки ній житло вже отримали майже 400 тисяч сімей в різних регіонах.
За роки його президентства початкова і середня освіта стали обов’язковими і гарантованими державою, а загальна кількість неписьменних в країні зменшилась з 7,5% у 2000 р. до 4,8% у 2010 р. (причому переважну більшість з неписьменних складають люди середнього і похилого віку, в той час, як понад 97% дітей шкільного віку і 100% молоді), що є одним з найкращих показників серед країн регіону.
Венесуельська опозиція критикувала У. Чавеса, в першу чергу, за націоналізацію земель та підприємств, розбазарювання значних коштів, отриманих від продажу нафти, на потреби бідних та на допомогу сусіднім державам, а також за популізм у внутрішній політиці, антиамериканську риторику та тісні зв’язки з кубинським комуністичним режимом, з урядами Ірану та Білорусі. Опозиціонери наголошували, що за період правління У. Чавеса збільшилась нестабільність у країні – значно зріс рівень інфляції, а також більше ніж вдвічі збільшилась кількість злочинів, зробивши Венесуелу однією з найнебезпечніших країн регіону.
Центральна Америка На території субрегіону розташовані 7 незалежних держав: Беліз, Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Панама, Сальвадор. Усі вони, крім Сальвадору, мають вихід до Карибського моря, тому належать до його басейну.
У Центральній Америці у 2004 р. мешкало 41,1 млн. осіб.
Центральна Америка — найбільший район плантаційного вирощування тропічних культур, насамперед кави і бананів. Ці країни називають «банановими республіками», оскільки для їх економіки характерні монотоварність господарювання і його спеціалізація на виробництві й експорті кількох сільськогосподарських культур, велике відставання промислового розвитку.
Світового значення набули транспортні зв’язки завдяки Панамському каналу, прокладеному через Панамський перешийок (1879—1914 рр., офіційне відкриття — у 1920 р.). Його довжина — 81,6 км, у т. ч. 65,2 км суходолом і 16,4 км дном бухти Лимон Карибського моря і Панамської затоки. Канал має 12 шлюзів (гарантована глибина на шлюзах12,5 м, ширина — 150—305 м). Він є доступним для суден до 40 тис. т, щорічно пропускає понад 14 тис. суден.
Зона Панамського каналу (16 км завширшки уздовж каналу 1 площею 1432 км2) майже 100 років перебувала ПІД управлінням уряду США, а з грудня 1999 р. перейшла ПІД юрисдикцію Республіки Панами, яка нині є його офіційним власником.
Найрозвинутішою країною Центральної Америки є Коста-Ріка (ВНП на душу населення — 9600 дол.), найменш розвинутими — Гондурас (2800 дол.) і Нікарагуа (2300 дол.).
Коста-Ріка 15 вересня 1821 р. разом з іншими провінціями Центральної Америки Коста-Рика проголосила незалежність. Після цього деякий час країна входила до Мексиканської Імперії, а згодом була частиною Об’єднаних Провінцій Центральної Америки. Тільки у 1838 р. Коста-Рика стала повністю незалежною республікою. З середини ХІХ ст. до середини ХХ ст. країна пережила серію диктаторських режимів та військових переворотів. У 1949 р. була ухвалена нова Конституція країни, яка гарантувала вільні вибори та демократичні свободи, яким країна залишається відданою до сьогодні.
Серед основних пріоритетів зовнішньої політики Уряду Президента Л.Чінчілли: у розрізі двосторонніх відносин – розвиток взаємин з країнами Центральної Америки, лібералізація зовнішньої торгівлі, сприяння збільшенню туристичних потоків та залученню іноземних інвестицій до Коста-Рики. Серед питань міжнародного порядку денного основна увага приділяється таким питанням, як проблематика охорони навколишнього природного середовища, протидія глобальним змінам клімату, підтримання миру, роззброєння та захист прав людини. Коста-Рика є членом низки регіональних інтеграційних угруповань, зокрема Центральноамериканської системи інтеграції (SICA), Групи-Ріо, Карибської Співдружності (CARICOM), бере активну участь у роботі консультаційного механізму Мексика – країни Центральної Америки „План Пуебла-Панама”. Коста-Рика має діючі угоди про вільну торгівлю з Мексикою, Панамою, США, країнами Центральної Америки, Чилі, Домініканською Республікою, Тринідадом і Тобаго, КНР та Сингапуром. У березні 2012 р. Коста-Рика стала першою серед країн Центральної Америки, яка приєдналася до багатосторонньої Конвенції Організації економічного співробітництва і розвитку про адміністративну допомогу у податковій сфері (про обмін податковою інформацією з 23 країнами). 28 червня 2012 року, завдяки зусиллям Коста-Рики, було укладено угоду про асоціацію між країнами Центральної Америки та Європейським Союзом.
Торгівля
Панама
Територія сучасної Панами була відкрита та колонізована Іспанією у ХVI столітті. У 1821 р. країна проголосила незалежність від Іспанії та увійшла до союзу Колумбії, Венесуели та Еквадору, який мав назву Республіка Велика Колумбія. Після розпаду союзу у 1830 р. Панама продовжувала входити до складу Колумбії. За підтримки США у 1903 р. Панама проголосила свою незалежність від Колумбії та підписала зі Сполученими Штатами угоду, якою надавала США право на будівництво Панамського каналу з подальшим його управлінням. Панамський канал було збудовано у період 1904-1914 рр. під керівництвом військового інженерного корпусу США. У лютому 1974 р. була підписана Декларація Така – Кіссінджера, що заклала підвалини для подальшого переговорного процесу стосовно нового Договору про Панамський канал.
7 вересня 1977 р. було підписано Договір про Панамський канал або Договір Торріхоса – Картера, що складається з двох документів – Договору про Панамський канал та Договору про нейтралітет. У 1989 р. за допомогою американських збройних сил було усунуто від влади диктатора Панами Мануеля Норьєгу. Відповідно до Договору Торріхоса-Картера, 31 грудня 1999 р. Республіка Панама відновила свій суверенітет і повний контроль над всією територією країни, в т.ч. Панамського каналу. У жовтні 2006 року, за результатами загальнонаціонального референдуму, було ухвалено план реконструкції Панамського каналу, який має бути завершено до жовтня 2014 року.
Економіка Панами орієнтована переважно на обслуговування міжнародного транзиту.
4. Особливості розвитку країн Карибського басейну Куба країна з найбільшою кількістю населення в Карибському басейні, яка має специфічну культуру, яка виникла в результаті злиття багатьох народів і цивілізацій. Республіка Куба — одна з небагатьох соціалістичних країн світу. Вона має однопартійну систему, де влада зосереджена в руках комуністичної партії на чолі з Раулем Кастро. Острів здобув незалежність після Іспано-американської війни 1898 року, коли Іспанія за Паризькою мирною угодою відмовилась від володінь на Кубі. Країна, проте, залишалася під протекцією США до травня 1902 року, коли була проголошена незалежність. Згідно з поправкою Платта Сполучені Штати мали контроль над економічною та зовнішньополітичною діяльністю республіки й утримували Ґуантанамо у своєму володінні. Ця поправка була скасована тільки 1934 року. Протягом десятиліть країною керували вибрані президенти і диктатор Фульхенсіо Батиста, який захопив владу у країні внаслідок державного перевороту. Під його керівництвом у країні поширилась корупція та посилилися репресії проти опозиції. У 1959 році режим Батисти було повалено опозиційним рухом на чолі з Фіделем Кастро й Ернесто Че Гевара. Новий режим викликав невдоволення американської адміністрації і проти Куби було впроваджене економічне ембарго, яке триває донині. Сьогодні, навіть за кубинськими мірками, 20% кубинців проживають за межею бідності. Тому багато хто з них задіяний у нелегальній економіці чи змушені займатися крадіжками. Власне існують три основні фактори, котрі збільшують соціальну нерівність і поширюють бідність: це · зростання диференціації доходів; · збільшення нерівності між областями країни; та · нова соціальна ієрархія, котра формується матеріальним багатством, символом успіху.
На початку XXI століття у Куби чітко окреслилися три головні напрями світової політики: Латинська Америка, Китай і Росія.
У минулому році Росія списала 90% кубинського боргу, а в липні 2014 року в Гавані відбулися знакові переговори Володимира Путіна з головою Державної ради і Ради міністрів Куби Раулем Кастро.
У грудні 2014 року США і Куба заявили про початок нормалізації відносин і намір відновити дипломатичні зв'язки, які були перервані в 1961 році. Сторони оголосили про майбутній зняття ряду обмежень у торгівлі, інвестиціях і поїздках, введених США проти Куби. Однак скасування американського торговельного ембарго найближчим часом не передбачається.
Нагадаємо, що дипломатичні відносини США та Куби були розірвані в 1961 році через проведеної кубинськими революціонерами на чолі з Фіделем Кастро націоналізації цукрових плантацій і конфіскації американської власності, включаючи нафтові заводи. Дві країни ввели взаємне ембарго на постачання продукції.
Глави США та Куби Барак Обама і Рауль Кастро 17 грудня 2014, одночасно виступаючи по телебаченню, зробили історичну заяву про відновлення дипломатичних відносин між двома державами. Ще кілька років тому оглядачі назвали б неможливим такий сценарій розвитку подій.
Рауль Кастро багато в чому повторив слова американського президента, зазначивши, що в сучасному світі діалог і співпрацю краще конфронтації, одночасно не відмовляючись від революційних принципів. Обама без узгодження з парламентом надав легальний статус мільйонам іммігрантів і відновив дипломатичні відносини з Гаваною. Далі президент США ініціює затвердження закону про статус іммігрантів і зняття ембарго з Куби.
У безпрецедентному заяві про зміну політичного курсу президент США визнав, що ізоляція Куби Сполученими Штатами, що тривала понад півстоліття, показала свою повну неефективність, що не сприяла становленню демократичної, процвітаючої та стабільної Куби і лише пішла на шкоду народу цієї країни, де при владі і раніше знаходиться Комуністична партія.
Свою лепту в активізацію кубинсько-американських відносин в 2014-2015 рр. внесла також нинішня ситуація на Україні і навколо Криму.
Деякі американські ЗМІ зазначають у цьому зв'язку, що РФ дуже сильно «прив'язана» до української та кримської проблемам, тому російська сторона навряд чи зможе проводити більш активну політику в ряді віддалених країн світу, в т. Ч. Щодо Куби.
За тими ж оцінками, РФ в даний час, зважаючи сильного санкційного тиску з боку Заходу, економічно вигідніше розвивати зв'язки з Аргентиною, Бразилією, Венесуелою, Мексикою, т. Е. З найбільш економічно значущими країнами Латинської Америки і їхнім бізнесом. Що, власне, і відбувається.
«Американські інвестиції поки опосередковано (в основному через компанії згаданих суміжних країн і територій) вкладаються на Кубі в машинобудування, розвиток портового господарства, виробництво хімпродукції, в глибоку переробку сільгоспсировини. Причому, за даними Центру кубинських досліджень Університету Флориди (м Гейнсвілл, 2014), найбільший інтерес інвестори США виявляють до проектів розширення кубинського порту Маріель і створення в сусідньому районі вільної економічної зони. Справа в тому, що цей порт розташований до США ближче інших кубинських портів. В цілому "в іноземного капіталу, особливо американського, є багато можливостей для інвестування в країни," обкладені "санкціями. Ці можливості були успішно реалізовані, наприклад, в КНР ще на початку-середині 70-х років; використовуються вони і в ряді інших" подсанкціонних "країн», - пояснює Роберт Абдуллін, президент Міжнародної організації кредиторів.
|
