 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| ПЕНТХАУЗ В УКРАЇНСЬКОМУ СТИЛІ 12
Полтавець Юрій В’ялий теж дуже любить усе українське, але зображувати козаків на своєму домі не став. А просто на даху сучасної двоповерхівки по вулиці Фрунзе побудував українську мазанку. Проте її стіни не з глини, а з цементно-вапняного розчину, вкритого сучасними фарбами. А от дах очеретяний. - Поблизу Полтави достатньо цього матеріалу, - розповідає Юрій Іванович. - Для укладання довелося навіть спеціалістів із Перещепиного викликати.
Українська хатка невеличка - 25 квадратних метрів. Двері, як годиться, дубові. І навіть ключ стародавній - довгий. Інтер’єр теж буде відповідним. Господар уже зібрав кілька вишитих рушників, дерев’яні ночви та стіл. Залишилося все розставити, поставити глиняний посуд і запрошувати гостей. У мазанці Юрій В’ялий хоче селити друзів із-за кордону, щоб відчули справжній українських дух. 118 слів З газети НЕ ВСІМ ВЕСЕЛО Настала весна. Цвів бузок у саду. Вітер розносив пахощі на все подвір’я. Квітник Катрі тепер перейшов у руки Ярини. Вона, Хоч і мала, а доглядала за квітами: так Катря наказала. У неділю на призьбі сиділи батько й мати, грілися на сонечку, щось між собою гомоніли, а діти бігали по подвір’ю, гралися в жмурки. Матері хоч і легше було, проте недуга не відпускала. Невесело дивилась вона на квіти і сонце, не раділа весняному теплу. Тарас не відходив від батьків. Хотів би умоститися на коліна батька, як колись… Але ж тепер він такий великий, важкий, що батькові коліна не вдержать. Та й соромно було малим прикидатись. Тільки Тарас стояв мовчазний, невеселий. 109 слів Д. Красницький ЛІТНІЙ САД Весна. Сонце що не день підіймається усе вище, світить яскравіше і гріє тепліше. Прокинулась природа, зазеленіли дерева, сади і парки прикрасились, і люди повеселіли. Тарас намагався всюди поспіти: і попрацювати за завданням Ширяєва, і помалювати у рисувальних класах Товариства. Він прислухався до порад знайомих художників, професорів Товариства художників, які радили, що й за чим читати. Адже книжок надруковано стільки – за все життя не перечитати. У вільний час Тарас біг у Літній сад. Його вабила багата гама чудесних кольорів. Четвертий рік зустрічає він весну в Літньому саду. Четвертий рік він бачить, як оживає природа, як дерева одягаються у розкішне вбрання, чаруючи молодого художника. Скоро Ширяєв завантажить його розписами на будинках, які зводяться. Він працюватиме з архітекторами, скульпторами, художниками… 117 слів За Д. Красницьким Клас ЛІТЕРАТУРА Поет-пісняр, журналіст, громадський діяч, Марія Володимирівна Бойко народилася 26 грудня 1976 року в Полтаві. Працює на телекомпанії «Студія «Місто», створює культурологічний цикл «Видатні полтавці» та ліричну рубрику «Мереживо поезій». Неодноразово ставала лауреатом професійного конкурсу «Ми - українці», а також інших фестивалів і конкурсів. У її доробку близько 5000 поезій, видані збірки «Мелодії сопілки», «Струни душі», «Промінь сонця» та інші. Творчість Марії Бойко рекомендована до вивчення в школі за темою «Література рідного краю». Пісні на слова поетеси виконують гурт «Краяни», Микола Свидюк, Богдан Сташків, Лілія Сандулеса, Валерій Соколик, Геннадій Рагулін та інші. Ім’я Марії Бойко занесене до сучасної української енциклопедії, започаткованої Національним комітетом Державної премії імені Тараса Шевченка, а також до Музичного реєстру. Нині поетеса співпрацює з режисерською групою Національного центру мистецтв, створює літературне оформлення великих театралізованих свят. 127 слів З газети МУЗИКА Композитор Олексій Іванович Чухрай народився в селі Нижня ЛаннаКарлівського району 5 травня 1939 року. З 1974-го викладає у Полтавському музичному училищі імені Миколи Лисенка по класу баяна. «З-під крила» музиканта вийшло багато лауреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів, а «з-під пера» - «Гімн Полтавщини», «Гімн Полтави», цикл «Ярмаркові замальовки» та багато іншої інструментальних та вокально- хорових творів. Пісні, музику до яких написав Чухрай, виконують Йосип Кобзон, Віктор Шпортько, Олександр Василенко, Раїса Кириченко та чимало інших. Олексій Чухрай - заслужений діяч мистецтв і працівник культури України, член Національної спілки композиторів України, володар Гран-прі міжнародного конкурсу «Світ музики» (Італія), лауреат літературно-мистецьких премій імені Панаса Мирного та Дмитра Луценка. Зараз пише вокальні твори на вірші відомих українських поетів, а також роздумує над пропозицією створити музику до кінострічки. 124 слова З газети ТАРАСОВА МРІЯ Одного разу, прибираючи дякову «світлицю», Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще раніш хлопець помітив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написані рукою дяка псалми, щедрівки, пісні, вірші… Сидів над ними хлопець, мов прикипів, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалася таємниця, як творяться на світі книжки. До жаги забажалось школяреві зробити самому таку книжечку, обмалювати візерунками і вписувать в неї ті пісні та вірші, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчості, що в першій своїй стадії заміняється копіюванням і вибором чужих творів… Потяг непереможний, жагучий… Хлопцеві мріялась, навіть снилась мальована, позолочена книжка, у яку він по своїй вподобі уписував вірші. Була б добра книжечка. 120 слів С. Васильченко ТАРАСОВА КНИЖКА Рипнули вулишні в школі двері, і на поріг ізнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи ніхто не дивиться, він швиденько шуснув протоптаною стежечкою в бур’яни. Стежечка була покручена, проте хлопець ішов певною певною ходою ,пригинаючись і струшуючи собі на шию й голову запашну, уже нагріту росу. В гущавині лежало кілька потрухлих колодок. Колись їх везли сюди на огорожі та так, мабуть і забули. Хлопець підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережаній розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна – дяка. Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, окрім його самого, нікому не було чути, він завів виспіваним, гнучким голосом. 142 слова С. Васильченко Клас ЖИВОПИС Художник Микола Васильович Підгорний народився в 1944 році в Саратові, а вже через місяць після цієї події родина приїхала в Полтаву. Чоловік із дитинства знав, що буде художником. Уже в шкільні роки писав картини, потім навчався у Дніпропетровському й Луганському державних художніх училищах. 1983 року його прийняли до Національної спілки художників України. Через 10 років творчість Миколи Підгорного відзначили званням заслуженого художника України. Усе життя митець пропрацював у Полтаві, хоча йому неодноразово робили привабливі пропозиції щодо життя й роботи в інших місцях. Твори митця завжди можна впізнати, і водночас вони зовсім різні. - Я не працюю весь час в одній манері або темі, - говорить художник. - Мені цікаве все, а найбільше - людина, її внутрішній світ, стосунки з оточенням, між чоловіком та жінкою. Писати пейзажі чи натюрморти на продаж не хочу. Це вбиває творче життя. Зараз у художника, як завжди, багато нових ідей. Із них він вибирає ті, які на нинішньому етапі відповідають його внутрішньому стану. 157 слів З газети *** Україна… В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутка і жалю… Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому заздри, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої – велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня. Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер з степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай… умер прекрасний край… Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочні ріки… Україна – це марні, обшарпані, голодні люди… Ідуть вони на панщину, чорні і німі. Ідуть , дітей ведуть… Україна – це царське та панське безмежне свавілля… Праця до сьомого поту… Світяться злидні… Україна – розкішний вінок з рути і барвінку, що над ним світять заплакані зорі… 158 слів С. Васильченко ПІСНЯ ПРО СИРОТУ Пісня про сироту, що поневіряється в людях, зразу сп’янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, він так і прикипів до місця, дослухаючись до кожного слова цієї пісні. Щось у грудях почало битись, у горлі здавило. Зціпив силою зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатись з тією могучою і чарівною силою! Народна творча стихія вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертіла ним, як вітер білиною… Вислухав і запам’ятав усю пісню до словечка. І вже ні про що інше не думаючи, спотикаючись і ковтаючи сльози, поспішав він додому, щоб швидше списати пісню в свою маленьку книжечку. Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагідне-лагідне, що, дивлячись на нього, мимохіть осміхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур’янах рясніли блискучими діамантами краплі нічного дощу, світились, як із золота ковані, листочки глухої кропиви, круто пахли високі буйні ромашки, і дух того мішався з вранішнім димом, що викочувався клубками із бовдура в сусідній хаті. 160 слів С. Васильченко Клас *** Минає рік, і два, і п’ять років… Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки – на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш – скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу… А бур’яни несходимі! Залізе – до вечора не вибереться… І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур'янів на поле, як Кармелюк з лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там – край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту… А на дворі темніє… - Світ не родив такого волоцюги! – Скаржиться мати. – Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочить у хату, за кусок хліба і знову надвір. 176 слів С. Васильченко *** Від виходу з друку першого видання «Кобзаря» і до сьогодні про Шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки статей, розвідок не тільки в Україні, а й по інших країнах світу, що їх навіть не перелічити. Тарас Шевченко силою свого полум’яного й митецького слова, силою своєї загальнолюдської правди переступив кордони рідної і дорогої України. Його твори відразу пробили мур байдужості й ворожості до українського слова, піднісши нашу мову і літературу на нечувану височінь. Видатний шведський славіст Альфред Єнсен, що добре знав українську мову, написав дві книжки про творчість Тараса Шевченка, де зазначав: «Велика сила прийшла з України, справжній оновлювач української літератури… В історії всесвітньої літератури мало таких прикладів, щоб 26-літній поет виступив з такими зрілими творами перед народом, як Шевченко… В історії світової літератури він поставив собі пам’ятник, сильніший від бронзи». Ми з синівською гордістю вимовляємо ім’я нашого Пророка, що став гордістю всього цивілізованого й культурного світу. Борис Грінченко писав: «Шевченко своєю національною свідомістю є геній, а своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відродження свого рідного краю є явищем феноменальним, єдиним, може, на світі». 175 слів З часопису Клас СИМВОЛ УКРАЇНИ Якось один із друзів подарував мені Біблію з надписом: «Дарую тобі цей вселюдський «Кобзар». Якщо згодитися з моїм другом, то для кожного українця «Кобзар» Шевченка справді повинен стати Біблією. Я, скажімо, не уявляю собі людину, яка називає себе українцем, а «Кобзаря» не читала. Такого не може бути, і, звичайно, у кожному українському домі передовсім має бути «Кобзар», і читати його треба з дитинства аж до білої сивини. Але ж який я був шокований, розлючений, коли почали з’являтися пасквілі на поезію Тараса Шевченка та на нього самого. З’явилися нові «філософи», які вирішили по-своєму трактувати творчість великого поета. Зрештою, то їхнє право. Але мені здається, що такі люди просто хочуть потертися біля імені Тараса Григоровича, щоб і про них щось колись могли сказати. Та все-таки думаю, що не треба зачіпати його: він — наш пророк, наш месія. Його поезія — це програма самовдосконалення, національного будівництва. І, Боже мій, як же її точно викладено! Для мене Тарас Шевченко не тільки великий поет великого народу, а й символ України. В усі роки мене вражало дивовижне співзвуччя Шевченко-вої поезії із сучасністю. Кожне покоління читає «Кобзар» як Святе Письмо - книгу пізнання добра і зла. 187 слів За О. Білашем КОМЕНДАНТІВСЬКА ПІРАМІДА Є всі підстави називати Єгипет країною пірамід. Та не кожному відомо,що в Європі також є три піраміди. Дві з них - ніби копії африканських, а третя начебто перенесена з мексиканських просторів. Із трьох європейських пірамід одна знаходиться в Римі, а дві - на Полтавщині. Інша полтавська піраміда, споруджена за мотивами усипальниць племені майя, знаходиться в селі КомендантівкаКобиляцького району. Споруджена вона значно раніше, ніж березоворудська. Ідея будівництва її належала Олександру Білевичу, чий дворянський родовий маєток знаходився у Комендантівці. Це була відома особистість. Він служив офіцером у російському морському флоті, брав участь у російсько-турецькій війні, воював на Балканах, де й захопився пірамідами, коли в 60-х роках XIX століття перебував у Єгипті в складі обмеженого контингенту російських військ. У 1864 році в Білевича передчасно померла дружина Софія, й Олександр на її честь вирішив спорудити Софіївську церкву у вигляді триярусної піраміди. У першому ярусі, де були іконостас і вівтар, проводили богослужіння. П'ятнадцятиметрову споруду (найвищу серед трьох європейських пірамід) увінчував хрест. Після революції 1917 року церкву пограбували, пристосувавши приміщення під склад добрив. Лише наприкінці минулого століття були спроби відродити храм-піраміду, відновити богослужіння, але довести розпочате до кінця не вдалося. 186 слів З газети БЕРЕЗОВОРУДСЬКА ПІРАМІДА Хто бував у центрі села Березова Рудка Пирятинського району, той не міг не побачити біля магазину стародавню дев’ятиметрову піраміду. Ніби усипальниця фараонів, тільки в мініатюрі. Масивних кованих дверей уже практично немає - з’їла іржа. А всередині, у склепі, де колись покоїлися тіла померлих, тепер хіба що сміття побачиш. Історія піраміди така: син поміщиків Закревських, котрі мешкали у Березовій Рудці, зять тодішнього прем’єра Петра Столипіна Гнат був послом Росії в Єгипті. Саме тамвін вперше побачив знамениті піраміди й став жертвою єгиптоманії, яка охопила мало не всю Європу після побудови Суецького каналу. Завдяки йому піраміда з’явилась і на Полтавщині. Вона являла собою пірамідальну каплицю, всередині якої знаходився хрестоподібний склеп із чотирма нішами, у двох із яких покоїлися тіла померлих батьків Гната. До речі, для спорудження піраміди використовували матеріали, привезені з Африки. Біля входу було встановлено статую богині Ізіди, створену приблизно в II тис. до н. е. Всередині піраміди був вівтар із пам’ятним хрестом у центрі, стіни зодного боку розписані письменами з Біблії, з іншого - єгипетськими фресками. Так було до 1917 року. Коли до влади прийшли більшовики, вони вчинили стосовно пам’ятки архітектури справжній вандалізм. 184 слова З газети МИКОЛА СКЛІФОСОВСЬКИЙ Професія лікаря - це подвиг, який вимагає самовідданості. Повністю віддавався своїй справі хірург та вчений М.В. Скліфосовський. Він народився 6 квітня 1836 року в Херсонській губернії. Закінчивши Одеську гімназію, юнак вступив на медичний факультет Московського університету, у 1863 році захистив докторську дисертацію у Харківському університеті і був удостоєний звання доктора медицини. На початку 1870 р. його було запрошено на кафедру хірургії до Київського університету, згодом - в Петербурзьку медико-хірургічну академію та на медичний факультет Московського університету. Помітне місце в житті М.В. Скліфосовського займала Полтава. Відвідуючи неодноразово Україну, він не обминав місто на Ворсклі. З 1871 р. щоліта сім’я Скліфосовських постійно жила в маєтку дружини у Яківцях на околиці Полтави. Поряд з відпочинком продовжував лікарську практику: приймав хворих, робив операції в Полтавській земській лікарні. На кошти вченого на честь улюбленого сина Бориса, який трагічно загинув у 1890 році, в Яківцях було збудовано школу, де селянські діти навчалися не лише грамоті, а й городництву, садівництву, сільському господарству. Поблизу дачного будиночка господар посадив чудовий фруктовий сад.Відомий хірург був одним із перших хмелеводів царської Росії. Маєток Скліфосовських під назвою «Отрада» на міжнародній виставці плодівництва в Петербурзі 1894 р заслужив почесну назву «Полтавської Швейцарії». 190 слів З журналу ЖАГА ДО МАЛЮВАННЯ Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева. Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тільки тепер, коли вже він був чималим і служив у дяка. Було так. Кирилівський дяк послав хлопця в Лисянку до дяка-маляра позичити цимбали і прохати на іменини. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості. Зразок її, звичайно не блискучий, але для цього не треба бачити працю Рафаеля, в цьому розумінні Рафаелева мадонна мало чим більше вплинула б на молодого хлопця, ніж дякова Варвара. Головне в цьому – першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навіть тоді, коли він, вирісши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь світ майстрів. Головне – загальні принципи, а вони одні і в кирилівського дяка, і в італійського генія. 181 слово С. Васильченко *** З народного мистецтва, з фольклору, з народної пам'яті, мов з чистої криниці, це дитиною черпав Тарас знання про давноминулі віки. Важке кріпацтво викликало опір, та наперекір неволі люди дбали про душу, а відтак праця незмінно супроводжувалась піснею. У сине небо України линули щедрівки, колядки, веснянки, гаївки, купальські, русальні, обжинкові, чумацькі, бурлацькі, рекрутські та інші пісні. Народною піснею вкинуто було в душу Тараса промінчики вічної краси і вони запліднили її до творчості. За переказами сучасників, Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх силу без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає. Та, мабуть, найраніше враження дитинства залишилися у серці від розкішної природи України. Старша сестра Катерина згадувала, що Тарас, було, манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. У полях, що оточували села повіту, було багато височенних могил. «З куснем сухого хліба, - писав біограф Шевченка Сава Чалий, - хлопчик проводив цілі дні у полі. Улюбленим його місцем відпочинку у велику спеку була одна із таких могил». Уже тоді душа Тараса спізнавала безмежжя неба, а думка заглядала в найсокровенніші таємниці природи. 189 слів За Руденко О. І.
12 |
