ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Олександра Соколовська - отаман Маруся

(14 грудня 1902 р. - 6 листопада 1919 р.)

Народилася ця хоробра дівчина 14 грудня 1902 р. в селі Горбулів, тепер це Черняхівський район Житомирської області, а тоді був Радомишльський повіт на Волині. Справжнє її ім’я Олександра. Вона була останньою восьмою дитиною вже немолодого Тимофія Соколовського. Він походив із Чигиринщини, мав раніше сім’ю, одну чи дві дитини. Принаймні старший син Степан народився не в Горбулеві, Тимофій туди прийшов із цим хлопцем. Видно, сталася якась трагедія із Соколовським, може, дружина загинула і Тиміш ходив Україною, шукаючи своєї долі. І нарешті надибав Горбулів у поліських багнах, знайшов собі там дружину Явдоху Квасніцьку і з нею створив велику сім’ю. Він поселився коло Покровської церкви, де став дяком. А в селі вчитель, священик, дяк –шановані люди, яких називають «мужами довір’я», довкола них гуртується громада. Тимофій був чоловіком національно свідомим і такими виховав своїх дітей. Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали головними ідеологами й організаторами Національно-визвольної війни українства 1917-20-х років, а згодом були нещадно винищені імпер-більшовицькими загарбниками.

Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського - Надія.

Коли прийшли більшовики, спочатку отаманську шаблю взяв у руки наймолодший син Олекса 1900 року народження. Наприкінці 1918 року він відгукнувся на заклик «Українського національного союзу», збив ватагу з двох сотень завзятців. 5 січня 1919 року Олекса загинув. Трагедія сталася в Коростишеві на мосту через Тетерів, влучила куля,яку хтось випустив із сусідньої хати.
Отаманську шаблю на початку січня 1919 року підхопив Дмитро, що був на шість років старшим від Олексія. Його загін уже збільшився до 500 козаків. Він був найуспішнішим отаманом і воював найдовше. Більшовики визнавали, що повстанське військо Соколовських та Ілька Струка було другим (після отамана Зеленого) «крупным очагом кулацко-бандитского движения» на Правобережжі. В квітні 1919 року виступи проти російських окупантів переросли на Поліссі в масове повстання. Провідником його став отаман Дмитро: «Будемо держати Україну!» – оголосив він. 25 квітня вночі у Горбулеві відділи Соколовського та Волинця розбили ворога і здобули чималі трофеї. 11 травня війська Соколовських знову оточують Радомишль і 25-го займають його, тут вони ледь не впіймали наркома держконтролю Скрипника. Штаб повстанців очолив Тимофій Соколовський, якому тоді виповнилося 67 років. Але 8 серпня 1919 року Дмитра вбив зрадник-односелець у тій школі, яку родина Соколовських перетворила в українську гімназію. Навіть у повітовому центрі Радомишлі не було такого навчального закладу. Тобто Соколовські були не тільки вояками, а людьми освіченими, культурними. І в цій гімназії вчителювала наймолодша донька Тимофія – Олександра. Саме учителькою її називали в своїх дослідженнях історики. І тільки згодом з’ясувалося, що вона була гімназисткою 4 класу, і хоча через війну не змогла закінчити повний курс навчання, викладала дітям. Тому ніхто із дослідників не здогадувався, що ця вчителька така юна. Наймолодша дочка Саша стала зв'язковою і, кажучи сучасною мовою, агітпропагандистом. Вона виступала в селах, підіймаючи людей на праведну війну, залучаючи чоловіків у загони.

Коли вбили брата Дмитра, отаманом став Василь Соколовський. Люто помстилися повстанці за його смерть: уже за тиждень вони здобули Радомишль. Свідок Сергієнко згадував, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, яка прибула для придушення повстання. Невдовзі повстанська бригада імені Д. Соколовського на чолі з Василем рушила з українським військом на Київ. Пішли здобувати столицю і дяк Тимофій та його донька Олександра. Слава про Соколовських дійшла і до С. Петлюри. В серпні 1919 року він зустрівся з Василем та командиром Першого повстанського полку імені отамана Петлюри Тимошем Лободою. Так стверджувала газета «Український козак» від 31 серпня 1991 року.
Але отаманська стежка Василя виявилася ще коротшою, ніж у братів: його теж по-зрадницькому вбили односельці. Треба було обрати отамана, оскільки магія прізвища Соколовських була дуже сильна, то погляд повстанців зупинився на Марусі, яка воювала разом із братами. Розповідають, що вона піднялася на Дівич-гору, яку, за легендою, насипали в давнину ті дівчата Горбулева, які втратили своїх захисників, набрала в кубанку-шапку жорстви і поклялася: «Нехай кожен камінь цей упаде на голову ворогам!» І Саша Соколовська стала Марусею, отаманом на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3-х гармат.

Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював "граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки". Він залишив нам оповідання "Отаманша Соколовська", видане 7 вересня 1920 р.

Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:

"Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.

Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: "Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!..."

"... Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. ... Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки... Я оберігаю...

Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут".

"Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. ... Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: "Смерть ворогам України!" - писав К. Поліщук.

Яким воїном? Фещенко-Чопівський згадував:

"Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. ... Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом ... серед селян Маруся була легендарною особою, ... дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів".

Яким лідером?

"Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини", - переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.

В серпні 1919 року вона співдіяла із частинами Української Галицької Армії, що наступали на Київ. Сотник УПА Василь Бачинський, який зі своєю частиною пробивався до столиці, зустрівся тоді з Марусею в селі Вересах коло Житомира. Перше, на що він звернув увагу, це «гострий погляд», «сміливий вояцький зір» дівчини. «І кріс через плече». Маруся хотіла приєднатися до галичан: «Але поможіть, ради Бога, поможіть мені! Дайте крісів і набоїв».
Її дороги пролягали також за межами рідного Полісся. 1920 року зі своїм нареченим Оверком Куравським, братом Степаном і вірним козацтвом. Маруся рушила на південь, на Поділля. То був час українсько-польської спілки. На початку листопада 1920 року її загін перебував неподалік Козятина. Маруся намагалася пробитися через фронт на з’єднання з армією УНР. Але перевага червоних частин у прифронтовій смузі стала цьому на заваді. Тож довелося її війську відійти на південь на певну відстань від театру бойових дій. А вранці 10 листопада більшовики перейшли в наступ по всій лінії фронту, і армія УНР почали відступати, віддаляючись від загону Соколовських. Тому мусила Маруся продовжити боротьбу в запіллі червоної армії.14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії. Після цього вони розігнали продзагін у селі Брицьке того ж повіту, забравши при цьому загарбаний червоними фураж. Із цього ж села кілька чоловік зголосилося до загону Марусі, а її брат, отець Степан за сестрою далі не пішов, вирішив залишитися у Вахнівцях і служити тут у церкві. Маруся в Брацлавському повіті з’єдналася з трьома повстанськими відділами. Об’єднаний загін очолили Артем Онищук і Маруся Соколовська. Далі їхній шлях, напевне, проліг у бік кордону, адже достеменно відомо, пише К. Завальнюк, що Артем наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. А з ним, ймовірно, Маруся. Але точних даних про її подальше життя нема.

Є багато версій про загибель Марусі Соколовської, які суперечать одна одній. Генерал-поручник Армії УНР О. Вишнівський у свої книжці «Повстанський рух та отаманія» стверджував, що Марусю зрадили «землячки», і її зненацька захопив карний відділ більшовиків та розстріляв. Разом із нею, начебто загинув наречений Оверко Куровський, що очолював Перший підрайон північної групи повстанського війська. Але ж Куровський загинув значно пізніше, навесні 1925 року. М. Фещенко-Чопівський писав, начебто Марусю вбив її ж власний ад’ютант - Найда. Він підступно вистрелив у вікно хати, де засідав повстанський штаб. Куля потрапила Марусі в ліве око. Скрикнувши, піднявши догори руки, вона упала на землю. А «Енциклопедія українознавства» подає інформацію, що загін Соколовської у вересні 1919 року розбив угорський полк 58-ї совєтської армії, а важко поранену Марусю замучили до смерті.
Про існування її могили твердив і Клим Поліщук у книзі «Червоне марево. Нариси і оповідання з часів революції». Він навіть описав могилу, на ній була нібито табличка: «Тут спить донька України Маруся Соколовська, родом із Горбилева Радомишльського повіту. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою». Але в родині Соколовських існувала інша версія. Тут стверджували, що Марусю не вбили, а вона із сотнею козаків гайнула за Дунай, а потім виїхала до Канади. Рідня тихо раділа, що їй вдалося вберегтися. Можливо, якийсь час Маруся жила в таборах інтернованих у Румунії або Польщі. Напевне, поруч був і Оверко Куровський. А в Канаду Маруся якщо і виїхала, то, напевне, жила там під чужим ім’ям, може, тому що хотіла вберегти свою родину від більшовицьких переслідувань.
Минуло 40 літ і раптом у 1960-х роках до Євгена Васильовича Соколовського прийшло двоє офіцерів-кадебістів. Їх цікавили фотографії та листи Олександри. Навіщо це їм здалося? Адже Марусю начебто давно вбито. Цей прихід кадебістів опосередковано підтверджує, що вона не загинула, а дожила до літнього віку. Продовжували шукати сліди Олександри і через 25 років. У 1986-1987 роках наполегливі пошуки кагебістів увінчалися успіхом – нарешті знайшли криївку Соколовської! В схроні була скриня з хустками, фотографії, вишитий портрет Марусі та її особисті речі. Про цю знахідку під великим секретом сповістив Лізу Євгенівну Соколовську, онучку отамана Василя, полковник КДБ, житель сусіднього з Горбулевим села, який у душі дуже пишався, що є земляком славетних отаманів.

Використана література:

1)О.Мельник. Таємниця отамана Марусі. Українська газета № 45(185) 18-31 грудня 2008 р.

2)В.Гонський. Час воїнів. Олександра Соколовська – отаман Маруся. Українська правда, 26 січня 2011 р.