 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ОБРАЗУ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО В МАСОВІЙ СВІДОМОСТІ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
За радянських часів українському суспільству свідомо було нав'язане вкрай заідеологізоване уявлення про вченого. Ще від кінця 1920-х - початку 30-х pp. поширювалося офіційне тлумачення його як буржуазно-націоналістичного політика й історика. Творчі основи наукового пошуку дослідника подавалися, як теорія «безкласовості української нації», «єдиного потоку» тощо. Вряди-годи мали місце певні ослаблення, що дозволяли звертатися до більш адекватного аналізу діяльності й наукової спадщини історика. Але заборонно-цензурні обмеження за радянської влади так і не були до кінця зняті. Праці дослідника не перевидавалися, попередні їх видання зберігалися у спецфондах, цитувати і покликатися на думки вченого і політика заборонялося, згадувати його можна було тільки у негативному контексті. Крім того, оскільки йдеться про певний образ, слід враховувати й емоційний аспект сприйняття. Через це досить адекватною видається думка Я.Дашкевича про те, що Михайла Сергійовича ненавиділи всі псевдонауковці, яких дратувало те, що Україна мала вченого світового рангу, вороги України, її нації, апаратники, функціонери, що нищили вітчизняні гуманітарні знання та історичну пам'ять народу. Тому наприкінці 80-х pp. XX ст. українському суспільству довелося заново відкривати для себе М.Грушевського. У цьому сенсі заявлена проблема має особливу актуальність, оскільки дозволяє відстежувати трансформацію суспільної свідомості в досить чистому щодо початкових умов дослідження вигляді. Слід зауважити, що українські вчені виявляють помітний інтерес до сучасної історичної пам'яті народу, в тому числі й до того, як у ній представлений М.Грушевський. Так, Р.Пиріг, розмірковуючи про проблеми підготовки наукової біографії вченого та політика, принагідно окреслює видозміни його образу в сучасній суспільній свідомості3. Я.Дашкевич виділяє певні фази ренесансу науковця у сучасній Україні й дає окремі оцінки цьому процесу. А.Онкович розглядає персоналію «Михайло Грушевський» (як лінгвістичну та ментальну одиницю) у системі духовних орієнтирів сучасної молоді. Проте цілісного уявлення про сучасний образ вченого і політика в масовій громадській думці поки що нема [19, c. 25-26]. Цілком зрозуміло, що треба певним чином означити координати, в яких відбувається процес формування сучасного образу Михайла Сергійовича. Вже тут виявляються суперечливі підходи, зумовлені різним розуміння природи історичної пам'яті, сучасного стану української історіографії та місця М.Грушевського у них. Так, Г.Касьянов пропонує цю проблему розглядати у контексті «реабілітації постатей» із подальшою їхньою канонізацією. На його переконання, у цьому плані безумовним чемпіоном постає саме М.Грушевський. Пояснюється це тим, що «як кандидат на канонізацію, він відповідає всім вимогам: сам він піддавався гонінням, його історична схема цілком співзвучна потребам доби, її треба «реабілітувати», оскільки вона була забороненою, зрештою, образ видатного історика з його відреставрованим іміджем «класичного інтелігента» виглядає надзвичайно привабливою постаттю для любителів пам'ятників - як літературних, так і скульптурних. Коло замикається: канонізація видатного історика державою автоматично спрацьовує на канонізацію його професійного доробку»6. На нашу думку, процес реабілітації не обов'язково супроводжується неминучою канонізацією. Хоча цілком очевидно, що будь-яке націотворення, в тому числі й сучасне українське, не може обійтися без формування відповідного пантеону, а найбільш відомий конструктор модерної української нації не міг опинитися поза його межами. Інші дослідники, зокрема Л.Зашкільняк, пропонують розглядати процес повернення Грушевського як відновлення історичної справедливості. Адже він «дочекався нарешті тої уваги на Батьківщині, в Україні, на яку він по праву справедливості заслуговує завдяки своїй воістину подвижницькій науковій праці на ниві вітчизняної історії і культури». Л.Винар підкреслив необхідність повернення боргу вдячності сучасних поколінь Великому Українцеві: «Доки не спроможемося реалізувати ці проекти (видання всіх творів, епістолярію, опрацювання відповідних довідкових видань і монографій - В.М.), тяжко говорити про сплачений довг, про наше виповнення наукового і національного обов'язку перед будівничим Нової України, її Великим Сином Михайлом Сергійовичем Грушевським»8. Подібні етично-моральні підстави взагалі були типовими для більшої частини української діаспорної науки. Зокрема на цих настановах наголошував ще О.Оглоблин у 1954 p., звертаючись до сучасників із засадничим питанням: «Чи сповнили ми, сучасники й спадкоємці Грушевського, свій обов'язок визнання, пошани, і вдячності перед пам'яттю великого українського історика й великого українського громадянина?». Отже слід визнати, реальний процес формування образу вченого і політика в сучасній історичній пам'яті не обмежується лише становленням національного історичного героя, а охоплює інші суспільно важливі процеси, у тому числі й загальнолюдські. Тому більш відповідними координатами для Михайла Гру-шевського можна визначити відтворення або ж реформування його образу, який сполучає історико-ідентифікуючі складники з морально-етичними [21, c. 60-62]. Найпотужнішим чинником впливу на стан історичної свідомості сучасного українського громадянства були кардинальні суспільно-політичні зміни, пов'язані з крахом СРСР і становленням національної державності. Тут цілком підтвердяться спостереження російської дослідниці Л.Рєпіної про те, що великі соціальні зрушення, політичні катаклізми дають потужний імпульс до змін у сприйнятті образів й оцінці значущості історичних постатей та подій. В цьому контексті є очевидною роль державних інституцій у формуванні образу провідного історика і державного діяча. Важливо відмітити, зміна ставлення до Грушевського простежується вже на самому фініші існування радянського режиму в Україні. С.Кульчицький пояснює це тим, що тодішня правляча еліта в останній, що була представлена «суверен-комуністами», перестала дивитися на Москву й намагалася використати українську історію для легітимації нового політичного устрою. Майбутнє незалежної держави мало бути ідентифіковане з цінностями українського національного руху, у тому числі з УHP. Про це свідчила «Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення і пропаганди історії Української РСР», схвалена постановою політбюро ЦК КПУ 21 липня 1990 р. Вона зокрема передбачала перевидання низки фундаментальних праць М.С.Грушевського, які понад півстоліття до того перебували в спецсховищах фундаментальних бібліотек. Учений та політик стає одним із засобів легітимації влади у вже незалежній Українській державі. Принагідно слід згадати, що перші кроки її збіглися із 125-річним ювілеєм Михайла Сергійовича й влада активно підключилася до його відзначення на державному рівні. Надалі святкування наступних його ювілеїв стає постійною традицією. Згідно з указом Президента України від 8 січня 1998 p., було створено Раду з питань вивчення наукової спадщини та політичної діяльності М.Грушевського. Почала пропагуватися офіційна концепція двох коренів сучасної української державності. В цьому сенсі типовою є думка В.Литвина: «Теперішня українська державність має радянські корені, оскільки жодних інших просто-таки не існувало, але спирається вона на ідейні засади УНР Михайла Грушевського, Володимира Винниченка і Симона Петлюри». Ім'я вченого й політика, його ідеї, цитати з цраць активно включаються до офіційного дискурсу. Так, у книзі колишнього Президента України Л.Кучми «Україна - не Росія» М.Грушевський виступає своєрідним критерієм для сучасного політичного процесу, оскільки започатковував модерну державність та «як голова Центральної Ради ... був фактичним президентом республіки з листопада 1917 року». Більше того, автор зізнається, що спеціально вивчав біографію Михайла Сергійовича не тільки з цікавості, а й практичного інтересу для з'ясування багатьох державних проблем, зокрема «федералістської мрії». Проте можна цілком погодитися з думкою Я.Грицака, що покликання на традицію української національної боротьби у тодішньої влади було дуже обережне й украй вибіркове. Вкорінення рудиментів радянської версії історії в колективній свідомості виявляються у тому, що «Кучма воліє ідентифікувати себе з Михайлом Грушевським (бо той був і українським патріотом, і совєтським академіком), Богданом Хмельницьким (бо той і творив українську державу, і намагався маневрувати в стосунках із Москвою) чи Петром Шелестом, пізнішою, національно-комуністичною копією Хмельницького, але не з такими антикомуністичними іконами, як Симон Петлюра, речником української самостійності в 1917-1920 роках, чи - страшно навіть сказати! - з лідерами ОУН і УПА Степаном Бандерою та Романом Шухевичем»17. Узагалі для пострадянської еліти як політичної, так і наукової притаманне досить прагматичне, споживацьке ставлення до образу вченого, яким, як класиком намагалися обґрунтувати політику сучасної Української держави. У цьому сенсі досить дотепно висловився львівський історик Б.Гудь у дискусії на конференції «Михайло Грушевський і сучасна історична думка» (вересень 1996 p.): «...Як легко відбулася зміна борід, які прикрашають кабінети наших можновладців. Одні бороди зняли - інші бороди повісили» [15, c. 355-356]. В сучасній Україні науковець отримав не тільки державну, а й достатньо виразну політично-партійну характеристику. Постать М. Грушевського була залучена до актуальної української політики. Зокрема це виявлялося в процесі становлення інституту президентства як такого і в умовах перебігу окремих відповідних виборчих кампаній. Очевидно, саме в цьому полягає реальне пояснення поширення версії про президентство самого М.Грушевського. Уперше це питання публічно обговорювали ще під час президентської виборчої кампанії 1991 р. Але пік такої політизації припав на кампанію 1999 p., коли однією з основних її ідеологем стала ідея про третього Президента. Найрізноманітніші пропагандистські матеріали містили досить прозорий ряд Грушевський - Кравчук - Кучма (на другий термін). Звернення до образу Михайла Грушевського як певного національного чи політичного символу спостерігалося й під час останньої виборчої кампанії до Верховної ради України 2006 р. Хоча його суспільна артикуляція була значно меншою, ніж образу Т.Шевченка. Так, у телерекламі Українського народного блоку Костенка - Плюща, присвяченій захисту державного статусу української мови, у кількох ракурсах був поданий пам'ятник М.Грушевському в Києві, що знаходиться на розі бульвару Шевченка та вулиці Володимирської. У програмі блоку Олійника - Сироти подавалася його цитата: «Біда України в тому, що нею правлять люди, яким вона не потрібна». Безперечно, що суттєвим чинником, який впливає на формування уявлень сучасного українського суспільства про Михайла Сергійовича, є розвиток, власне, наукових досліджень, як теоретико-методологічних, загальноісторичних, так і спеціально присвячених йому. Проте у межах цієї публікації не час та не місце надавати спеціальну оцінку загальним здобуткам української історичної науки в осмисленні цієї постаті. Цілком очевидно, що це завдання для окремих публікацій (причому значно більших, ніж формат статті). Тут лише доцільно відзначити, що в українській історіографії маємо принципово нову ситуацію у ставленні до М.Грушевського, ніж це було за радянського часу. Передусім відбулося повернення значної частини його наукової спадщини, починаючи від репринтного перевидання «Ілюстрованої історії України» (яке наприкінці 80-х pp. збирало величезні черги в книгарнях Києва, Львова й інших міст), фундаментальних «Історії України-Руси» та «Історії української літератури» до новітнього 50-томного Повного зібрання творів. Реалізація останнього проекту, проте, рухається вкрай повільними темпами. Цілком можна погодитися з думкою Я.Грицака, що на середину 90-х pp. завершилася загальна зміна дослідних парадигм: марксистської, класової на національну: «Тому більшість українських істориків у відповідь на нову політичну кон'юнктуру визнали схему української історії Грушевського як абсолют». Саме ця обставина спричинилася до важливої методологічної дискусії, тон в якій задавали критично мислячі історики (Н.Яковенко, Г.Касьянов, О.Толочко й ін.), котрі вважали, що некритичне сприйняття спадщини вченого, побудованій на національних міфологемах, гальмує загальний розвиток історичної науки в Україні. Вочевидь, ці дослідники вже не хотіли жити у «добу Грушевського» і не вважали слідом за ним, що можна пізнати одну істину, яка може нас визволити [14, c. 31-33]. Попри досить помітну дискусійність в оцінці теоретико-методологічної спадщини Михайла Сергійовича сучасна історіографія спромоглася на вироблення кількох аксіоматичних тверджень, які сприймаються більшістю істориків. Важливо, що М.С.Грушевський сприймається як класик історичної науки. Але ставлення до самої класичної спадщини може бути різним: приймаки її лише як історіографічну, проте лише, як антикварну цінність чи базувати на ній сучасні методологічні пошуки. Усе ж осмислення постаті вченого та політика можна віднести до ще «гарячих тем» української історичної науки та громадської думки. Цей процес ще явно не завершився й не усталився. Принаймні, тільки нещодавно з'явилися праці, що почали наповнювати біографічну нішу знання про його постать. Вагомим чинником відозміни суспільного сприйняття М.Грушевського є діяльність наукових громадських організацій, насамперед Українського історичного товариства, яке очолює Л.Винар. Від 1990 р. останнє активно впливає на свідомість, передусім українських істориків, а відтак і ширшого громадського загалу. Суто наукові завдання УІТ - видання й поширення «Українського історика», серій монографій та джерел із галузі грушевськознавства, проведення форумів учених, підтримка молодих дослідників - набувають і відповідного громадського резонансу. Особливо помітними подіями стало проголошення з ініціативи УІТ 1991 р. ювілейним роком М.Грушевського (на рік раніше від прийняття рішення про відзначення на державному рівні) й 1996 р. міжнародним роком М.Грушевського. Новим чинником, що впливає на масову свідомість, усе більше стають сучасні інформаційні технології. Так, постать ученого та політика є досить популярною у мережі Інтернет. Цікаво, що український об'єднаний портал Укроп у рубриці Енциклопедії «100 видатних імен України» досить об'єктивну статтю про М.Грушевського завершує такою фразою: «Пам'ять про нього вічна, наукові праці - невичерпне джерело мудрості на всі віки». Під час розгляду процесу трансформації ставлення до Михайла Сергійовича в громадській думці слід враховувати, що доба нинішнього українського націостановлення характеризується своєрідною розмитістю образу національного історичного героя. Підняті хвилею «перебудови» й «романтикою» початків незалежності, заборонені раніше постаті української минувшини, особливо пов'язані з визвольною боротьбою, так і не були імплантовані в масову свідомість як основа національного пантеону. Ті чи інші історичні особи набули чіткого ідеологічного, культурного, етнічного, регіонального або навіть мовновизначеного забарвлення, що ускладнювало й донині ускладнює їхнє сприйняття як загальнонаціональних. Крім того, серед значних прошарків населення ще панують радянські міфологеми. Останні посилено підживлюються діяльністю лівих та проросійських політичних партій, які у такий спосіб намагаються зберегти свій ідеологічний вплив на них [7, c. 65]. Певні новації щодо ствердження загальнонаціональних постатей спостерігаються, на нашу думку, лише у випадку з М.С.Грушевським. Можна з великою вірогідністю стверджувати, що завдяки діяльності владних чинників, публіцистів і науковців маємо прообраз новітнього «батька нації», прийнятного для більшості громадян та регіонів України. Хоча при цьому й відбулася неминуча у таких випадках примітивізація його справжнього образу. Як доречно зазначив Я.Р.Дашкевич, ренесанс вченого і політика в Україні не був позбавлений ознак часом малокритичної ейфорії та перетворення живої постаті на бронзовий пам'ятник. Особливо відчутно на цьому процесі позначився політичний аспект - головування М.С.Грушевського в Центральній Раді, що давно вже прирівнювалося до президентства, стало витоком політичної генеалогії сучасних президентів України й тим також сприяло забронзовуванню його постаті. У цьому ж ключі слід розглядати спробу створити ширший пантеон історичних героїв, розмістивши їх образи на національній валюті - гривні. Запропонований історичний ряд, побудований на комплексному аксіологічно-хронологічному принципі (хоча і не скрізь дотриманому), був не одразу сприйнятий всіма громадянами України. Особливе заперечення з боку орієнтованих на російську традицію викликало розміщення зображення І.Мазепи. З часом подібні закиди припинилися. Зображення Михайла Сергійовича на п'ятдесятигривневій купюрі не викликало суттєвих заперечень з боку громадськості [4, c. 70].
ВИСНОВКИ Михайло Грушевський - одна з ключових постатей української політики і національної гуманітарної науки першої чверті XX ст. Голова Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, професор Львівського університету, голова Українського наукового товариства у Києві, засновник Українського соціологічного інституту у Відні, фундатор Історичної секції Всеукраїнської академії наук (ВУАН), академік ВУАН (1923) і академік Академії наук СРСР (1929) - ось незначний перелік його наукових, науково-організаційних і викладацьких посад та вчених звань. Він також наставник молоді й керівник Львівської та Київської історичних шкіл. Разом з тим М. Грушевський відіграв помітну роль у політиці. Чимало зусиль він доклав до розбудови міжпартійного блоку Товариства українських поступовців, а у березні 1917 р. — квітні 1918 р. очолював Українську Центральну Раду. У своїй державотворчій діяльності суспільствознавець керувався принципами законності і моральності, згуртував когорту тих подвижників, котрі закладали конституційні засади майбутньої української незалежності. Його життя було складним і суперечливим. Він пізнав насолоду від творчої, звитяжної праці, досяг європейської і світової слави на теренах науки. Разом з тим за свої політичні переконання Михайло Грушевський зазнав репресій від російського самодержавства, а також від комуністичного режиму. Могутня зброя вченого - це його концепція безперервності українського історичного процесу. Вона озброювала тих, хто мріяв про волю України, ставала дороговказом для дослідників національної минувшини. Але, як не дивно, дотепер про нього не було створено жодної комплексної праці, яка б охоплювала ключові етапи його життєвого шляху, хоча українська історіографія як за кордоном, так і в Україні Михайлу Грушевському приділяла належну увагу. З'явились ґрунтовні праці Л. Винара, І. Гирича, Я. Дашкевича, С. Кіржаєва, О. Оглоблина, Р. Пирога, С Плохія, І Приймака, О. Рубльова, В. Смолія, П. Соханя, В. Ульяновського, О. Юрковоїта ін. науковців. Ці роботи розширювали знання про М. Гру-шевського та його діяльність. Було складено своєрідну мозаїку, однак більш-менш повної біографії вченого так і не було створено. Отже, головне завдання, що перед нами стояло, - створення синтетичної наукової біографії відомого українця, яка б охоплювала переважно весь спектр його життя та діяльності. Головною ділянкою наукової творчості М.Грушевського є історія України і допоміжні історичні дисципліни. В монографії “Гортаючи сторінки…” автор дисертаційного дослідження окремий розділ присвячує історичним зацікавленням М.Грушевського, розглядаючи їх крізь призму історіографічних досліджень вченого в його “Історії України-Руси”. Не менш важливим вважалося також в історіографічному ракурсі зафіксувати спостереження й думки численних авторів, котрі в своїх дослідженнях аналізують зміст монументальної праці, історичної спадщини М.Грушевського. В главі проаналізовані праці Д.Дорошенка, Д.Багалія, Л.Мельника, О.Ситника, Я.Ісаєвича, М.Жулинського, І.Франка, В.Герасимчука, М.Кордуби, Б.Крупницького, С.Томашівського, О.Пріцака, І.Витановича, Н.Полонської-Василенко, О.Домбровського, цикл досліджень Л.Винара, а також П.Соханя, В.Смолія, Л.Зашкільняка, Я.Дашкевича та інших сучасних українських вчених.
|
