 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Фортепіанна творчість О.Скрябіна. Етюди.
«Музыка Скрябина – это неудержимое, глубоко человечное стремление к свободе, к радости, к наслаждению жизни…» (Б.Асафьев) «Жизнь, свет, борьба, воля – вот в чем истинное величие Скрябина» (В.В.Софроницкий). Творча діяльність О.М.Скрябіна (1872-1915) захоплює кінець ХІХ століття, але в значно більший степені вона пов’язана з початком ХХ ст.. Видатний піаніст. Любов до цього інструменту проявилась ще в трьохрічному віці, і вона передалася від матері (мати Любов Петрівна закінчила Петербурзьку консерваторію по класу фортепіано, займалася у знаменитого педагога Т.О. Лешетицького, а також у А.Рубінштейна; багато концертувала). Спогади тітки Олександра, в якої він виховувався: «… К этому инструменту у него было нежное чувство, как к живому существу». Таку незвичайну любов до рояля Скрябін зберіг на протязі всього життя. У фортепіанних творах Скрябіна знайшли художнє відображення всі етапи творчої еволюції композитора. Фортепіано було для композитора інтимно близьким інструментом. Образний світ фортепіанної музики – різноманітність життєвих вражень художника – його заглиблене тонке і гостре сприйняття світу, природи, віянь епохи. Писав сонати, етюди, прелюдії, мазурки, вальси, полонез, поеми, ноктюрни, експромти, фантазію, скерцо, ряд поліфонічних мініатюр. Скрябін писав етюди у всі періоди творчого життя, хоча і з різною ступінню інтенсивності. Етюд ор.2 – на сході свого піаністичного розвитку (в 15-ть років); 12 етюдів ор.8 – в період становлення піаністичної майстерності, в ранні роки композиторської діяльності, 8 етюдів ор.42 і два етюди ор.49 і 56 - в період повної творчої зрілості; і три етюди ор.65 – в останні роки життя, в період становлення пізнього стилю. Скрябін глибоко засвоїв кращі традиції етюдного жанру західноєвропейської фортепіанної культури – традиції Шопена і Ліста в першу чергу. Не пройшов і повз етюдної творчості композиторів російської школи, особливо Лядова. Основний принцип побудови інструментального етюду, як твору, основаного на якій-небудь визначеній формі руху, Скрябін в більшості випадків витримує. В цьому він продовжує традиції Шопена. Які в етюдах Шопена і Ліста, як і в більшості кращих концертних етюдів російської школи, в етюдній творчості Скрябіна чисто інструктивний, чудовий елемент відводиться на другий план. Скрябінські етюди являють собою зразки переважно «п’єс-настроїв», на відміну від «п’єс-картин» (етюди Дебюссі), або «програмних п’єс» (етюди Ліста і Ляпунова). В той же час це етюди, вдосконалюючи майстерність піаніста-віртуоза. Але майстерність не в вузькому значенні, а в умінні втілювати динаміку характерного фортепіанного образу у всій його віртуозно-піаністичній специфіці. Побічні образи призначені не тільки для відтінення головного образу, психологічної гостроти, але вони мають і самостійне художнє значення, зовсім не розчленовуючи образну цілісність твору. Різноманітність і багатство піаністичних прийомів в етюдах Скрябіна складає пряму послідовність образної і емоційної відмінності їх один від одного. Складність цих прийомів завжди викликана складність і психологічною витонченістю основного образу, його емоційною напругою, яка викликає емоційний накал. Інколи деякі етюди Скрябіна наближені по розгорнутості образного і психологічного вираження до творів більш свобідного типу (ноктюрн, поема, фантазія, соната без розробки). Такі етюди ор.8 №№8, 9 і 11, ор.42 №5 або ор.65 №3. Гамоподібні і арпеджіовані пасажі – як вираження більш загального, нейтрального типу динаміки – уникаються. Значно зростає роль хроматизмів, посилюється барвиста функція модуляцій, часто використовуються «трепетні» акордові вібрації і прийом стрибкоподібного досягання вершини у фразах, направлених до кульмінації. Вже перший (1887) опублікований етюд Скрябіна ор.2 cis-moll привернув на себе увагу безпосередністю і свіжістю емоційного вираження. За змістом «етюд-поема», свого роду лірична світла «пісня без слів». Присутність самого духу мелодики Чайковського в етюді Скрябіна явно виражена. Це відчувається і в характері основної інтонації і у ковально-виразовій розспівності, і в незнмінності підйомів і спадів в кожній фразі, оспівуванні, використанні елементів підголоскової поліфонії, багатство органних пунктів та гармонії. Поряд з цим відчуваються і особливості музичної мови Скрябіна, які в своєму розвитку приведуть до повного самобутнього фортепіанного стилю композитора. Етюд cis-moll ор.2 явився предтечею етюду b-moll ор.8 №11 і етюду dis-moll ор.8 №12. Якщо з етюдом b-moll його об’єднує смуток, то з етюдом dis-moll – здавалось би, зовсім іншим за настроєм і е5кспресією, - його зближує наполегливість підйомів з завершуючими спадами, виразність зміни темпів. В 1894 році – початок 1895-го композитором були підготовлені для видання 12-ть етюдів ор.8. Цей цикл – одне із великих досягнень Скрябіна в галузі піанізму. Сфера образів, яка розкрита ним в цих етюдах, дуже обширна: ліричний пейзаж російської природи (етюд №1), морська стихія, вітряний простір, романтична трепетність, вічна мінливість (етюди №№2, 3, 9), героїко-екстатична з трагічною (етюд №5), баладно-драматична (етюд №9), протестуючо-патетична (етюд №12), образ страждання, скарги (№17), драматизм (№19), скорботний – етюд № 11 і №12. В 12-ти етюдах Скрябіна ор.8 нас заполонює психологічна правдивість, щирість висловлювань. Хвилювання в етюдах Скрябіна більш індивідуальне, суб’єктивне. Неповторний характер набувають емоції пориву, польоту, відповідно зростає і витонченість нюансування, прослуховування ритму, терпкість гармонії, гнучкість малюнку мелодичного лівої руки. Велике значення приділяє композитор ремаркам і динамічним відтінкам. Всі етюди, ор.8 написані або в простій, або в складній трьох частинній формі, нерідко в них існує динамічна реприза. Середня частина етюдів переважно контрастує з першою, але нерідко її матеріал в той же час тематично пов'язаний з нею. Майже в кожному із етюдів чітко виявлена його головна кульмінація. Без сумніву. 12 етюдів ор.8 являють собою самостійний цикл. Їх пов’язує не тільки стилістична єдність, загальний тип і характер образності, фактурний почерк. Але відчуття єдності створюють «вступний» за характером №1 етюд і заключний по характеру №12 етюд, кульмінаційний - №7, передостанній, який є предиктом до останнього - №12. Зв'язок п’єс на основі контрасту створює тут «наскрізна драматична дія». Послідовність етюдів в напрямку субдомінантових тональностей свідчить про те, що Скрябін надавав своєму опусу і тонально-циклічну переосмисленість (Cis-dis-h-H-E-A-b-As-gis-Des-b-dis). Вісім етюдів ор.42 – новий значний етап. Це також цілісний цикл, а в відношенні індивідуалізації стилю – цикл більш зрілий, ніж попередній. Етюди створювались в роки творчого розквіту Скрябіна, в час оригінальної майстерності, тоді, коли були створені №3 симфонія, №4 соната, «Диявольська поема» і обидві поеми ор.32 Циклічна цілісність групи етюдів ор.42 визначається стилістичною єдністю і деякими ознаками її архітектонічної стрункості. Так, наприклад, один із кращих творів опусу – бурно-драматичний етюд №5 cis-moll розміщений в зоні золотого перетину і контрастно підготовлюється найбільш кантиленно-ліричним надихаючим, етюдом №4 Fis-dur. Послідовність етюдів ор.42, так, як і циклу ор.8, обумовлена принципом контрасту. Крім того, між першим і завершуючим восьмим етюдом є деякі схожі риси в характері висловлювань, що створює своєрідну арку. Вісім етюдів ор.42 психологічно складніші і витонченіші, ніж дванадцять етюдів ор.8, але більш однотонні за типом виразності. Другий цикл тому в цілому менш популярний, менш дохідливий. До того ж ці етюди не рівноцінні, і поряд з геніальними широко відомими №4 і №5, а також проникливим №3, серед них є і менш вражаючі. Майже у всіх творах циклу етюдів ор.42 (за виключенням №3 і №4), як в сфері побудови, так і в засобах виразності явно переважає схвильована стрімкість, ритмічна вишуканість, особлива прозорість ладогармонічного колориту, своєрідний поліфонізм, з віртуозно-технічного бачення – всім (крім №4) надані значні труднощі. В циклі ор.42 композитор відноситься вільніше до форми, ніж в циклі етюдів ор.8, в якому абсолютно переважала 3-частинна форма; вона дуже різноманітна – від періоду до сонатного алегро без розробки, як в етюді №5. Відносно етюду №5 дуже цікаво висловлювався Софроницький: «Эта одна из вершин скрябинского творчества, один из лучших этюдов для фортепиано вообще. Всю жизнь я играю его восторженно, всю жизнь не могу до конца насладиться этим волшебным источником вдохновения»… Етюди ор.42 не тільки новаторські, що активно розвивають високі традиції музичної класики кінця ХІХ ст.., але дещо розривають з ними. Вплив шопенівського піанізму тут вже повністю відкинутий, а вплив лістівського піанізму виступає тільки в ледь помітному переосмисленому вигляді. Після завершення восени 1903 року циклу етюдів ор.42 Скрябін звертається до етюдного жанру тільки епізодично. За останні десять років життя (1905-1915) він написав всього п’ять етюдів, найбільше значення з яких має цикл із трьох етюдів ор.65. Етюд ор.49 (1905) втілює типовий для творчості Скрябіна середнього і пізнього періодів образ трепетно-фантастичної політності. Мелодія в етюді цілком «конкретна», основна тональність (Es-dur)в достатній степені опре ділена, гострота дисонансів не порушує ладової основи. Тут Скрябін – тендітний ельф, а не дерзаючий Прометей. Незвично короткий, як фантастичне видіння, із втіленням політності етюд ор.56 (1908). Три етюди ор.65 – у великих нонах, септимах і квінтах – отримали менше визнання і рідше входять в репертуар. Написані в останній період творчості (1912). Не популярність їх в «дерзости», з самого задуму застосовувати дисонанси в значенні консонансів. Крім цього – дуже ускладнена хроматика, яка залишає відчуття тональності, утруднює сприйняттю «гармонічної логіки» етюдів. Фактура сприяє символічній зашифрованості образів. Але майстерне і органічне використання виразових засобів імпресіонізму в цих етюдах не тільки вражає, але і захоплює справжнього цінителя-музиканта. Три етюди ор.65 ставлять перед виконавцями виключно важкі художні завдання, які вимагають віртуозного оволодіння всіма ресурсами фортепіанного звучання, всіма видами піаністичної техніки, і особливо – колоритної педалізації. Етюди О.М.Скрябіна відобразили історично різні періоди розвитку етюдного жанру. Так, наприклад, перші 12-ть етюдів (ор.2 і ор.8) безпосередньо пов’язані з традиціями пізнього романтизму, глибоко і всесторонньо подолавшого класичні основи етюда як жанра і форми. Наступні десять етюдів (ор.42, 49 і 56) характерні для естетично переломних, наповнених пошуком у всіх видах мистецтва перших років ХХ ст. Завершуючи розвиток етюдного жанру в скрябінській творчості три етюди ор.56 належать тому багатогранному протирічливому десятиліттю російського мистецтва (1907-1917), в якому отримали важливе, іноді визначаюче тенденції імпресіонізму і, в більшій степені, символізму.
|
