ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Розвиток козацького літописання та усної народної творчості.

На Другу половину XVII—першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фун-даментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця», Г. Грабянкн та С. Всличка. Цінною пам'яткою української історіографії другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який 'охоплює історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу .проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр. Визначним історичним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 рр.). Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє а войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу. С. Величко був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе «істинним» снном своєї Батьківщини. В його грудях билося палке серце, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канцеляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому можливість створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця. Літопис складається з двох томів і обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини. Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Александра Великого. С. Величко з любов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під проводом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйнування Батьківщині. Козацькі літописи справили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здатне збудити запал серед українського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження. Козацькими літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 рр.), Шевченко двічі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, і мав велике їх зібрання. «Спасибі тобі, — писав поет О. Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!». Не один образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чимало українських письменників та істориків, починаючи від П. К.уліша, М. Костомарова і закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший пам'ятник на честь видатного світоча української культури першої половини XVIII ст. Поряд з історичними дослідженнями, вчені України зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, ма-тематики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпіфаній Славинецький здійснив переклади на слов'янську мову посібників з астрономії Ве-залія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах. У XVIII ст. поширюються медичні знання. З'являється ряд лікарів-українців, які одержали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Терехов-ський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкрилася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де поєднували лікування у госпіталі з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 р., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприй-нято багатьма іноземними академіями. У розвитку освіти й культури в Україні важливу роль відіграло книгодрукування. В другій половині XVII— XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах. .Одночасно діяли друкарні у Новгороді' Сіверському, Чернігові та інших містах. Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. Піл-лера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок, французькою мовою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристократичних кіл. Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського шрифту, що сприяло збіль-шенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві. Запровадження гражданського шрифту в книгодрукування різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» — для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кирилиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.

5.Мистецтво українського бароко.

Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Сміливістю смаків відрізняються і тогочасні українські меценати з середовища духовенства чи світські.
Митрополит Петро Могила (православний ієрарх) запросив для реставрації і зміцнення мурів Софії Київської - італійського архітектора католика Октавіана Манчіні.
Іван Мазепа стає фундатором низки кам'яних церков і замовляє срібні Царські врата для собору Бориса й Гліба ( в Чернігові ) ювелірам протестантської Німеччини.
Голландський гравер протестант В.Гондіус робить портрет Богдана Хмельницького.
В Жовкві недовгий час працює німецький архітектор і скульптор Андреас Шлютер
Микола Василій Потоцький, український магнат і русин за походженням, роками працює з іноземцями архітекторами, художниками і скульпторами, серед яких - Бернард Меретин, Іван Георгій Пінзель, Готфрід Гофман, що посилює виразність українського бароко на західних землях і наближає їх форми і технології до західноєвропейських.
Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.
Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також відноситься до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно використовувала європейські барокові ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система. Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про військових і політичних діячів Україні тих часів.
Пам'ятки мистецтва із зібрання Києво-Печерського заповідника в основному, належать, до київської школи, яка в значній мірі визначила стилістичні особливості майстрів на території всієї України. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII століття знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись у посиленні емоційного звучання релігійних сцен, у конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їхньої художньої виразності. У ювелірному мистецтві України вже з другої половини XVII ст. помітно ускладнення форм виробів та їхньої орнаментики. Поступово предмети набувають все пишнішого декору з використанням в орнаменті листя аканта, гірлянд з квітів та плодів, стилізованих черепашок.
Нові віяння доби бароко проявилися і в художньому гаптуванні, в якому сильними були старовинні візантійські традиції. Для XVII століття характерна ще статичність композиції та площинний малюнок зображень. Але вже на межі століть відбувається різка зміна техніки гаптування, обумовлена перемогою нового художнього напрямку. Композиції стають вільні та пластичні, майстрині намагаються передати перспективу та об'ємність, широко використовується рослинний орнамент. Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відображення. Насичені за колоритом барочні ікони, разом з соковитим позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль, що полонив величністю та декоративністю загального звучання. Барочні риси проявляються і в оформленні стародруків, гравюри яких набувають складної композиції та пишних декоративних форм. Творчість українських художників XVIII століття — граверів Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Ширського, Гр. Левицького, майстрів-ювелірів — І. Равича, М. Юревича, І. Атаназевича та інших, що відмічена національною своєрідністю та самобутністю, здобула заслужену славу українському мистецтву.^[5] Мистецтво України доби бароко, яке створювалось на основі народної естетики в тісному взаємозв'язку з мистецтвом інших країн, являє важливий етап у розвитку духовної культури українського народу.
Бароко - стиль в мистецтві кінця 16 – середини 18 ст. Виявився в архітектурі, живопису, літературі та музиці Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його варіантів. Специфічно риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва - архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури. Прийшовши на зміну художній культурі Відродження і маньєризму, бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилося в синтезі мистецтв, у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів.
Для бароко характерні урочистість і вражаючі ефекти, динамічність композиції й декоративна пишність. В архітектурі це виявилось у примхливих планах, великих контрастах об’ємів, перевантажених скульптурних оздобах, світлотіньових і кольорових ефектах. Живопис і скульптура бароко відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту й ефектів освітлення.
Теоретичну основу під українське літературне бароко підводили курси риторики й поетики, які читалися в тодішніх школах, насамперед в Київській академії. Письменники, в творчості яких найвиразніше виявилися риси бароко були викладачами чи вихованцями цієї академії. Перші його прояви помітні на Україні на межі 16 і 17 століть.[1]
Для стилю бароко в музиці характерні величність, пишність, декоративність, драматизм, заглиблення у внутрішній світ людських почуттів, синтез мистецтв (у жанрах опери, ораторії, кантати) й водночас прагнення до відділення музики від слова (розвиток інструментальної музики).
Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії.
Разом з тим культура бароко далека від сентиментальної сльозливості або пасивної споглядальності. Її герой – здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках.
У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, “покинутості” людини напризволяще в поєднанні з постійним пошуком “втраченого раю”. У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. В образотворчому мистецтві для барокових творів характерне звернення до релігійних сюжетів, де художників, насамперед, цікавлять сюжети чудес та мучеництва, де яскраво проявилися властиві бароковій стилістиці гіперболічність, афектованість, патетика.
Бароко – це мистецтво, збудоване на контрастах, асиметрії.
Однією з основних рис барокової культури, не тільки аристократичної, але й міських низів та селянства, є потяг до синтезу різних видів і жанрів творчості.
Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII—XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва — досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.
Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Естетичними особливостями українського бароко була багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм і головне — небачена вигадливість форм.
В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з'явилися будови, позначені рисами стилю бароко. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев'яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко — це концентрований матеріальний вияв "психічного стану", на який здатна нація у часи високого духовного злету.
Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Козацтво вдягло дерев'яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі.
Хрещаті дерев'яні храми — типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури.
Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври — церквах Усіх Святих (1696—1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672—1674), Преображенської церкви в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.
Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко — новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила.
Завдяки І. Мазепі та митрополитові В. Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685—1707 рр., Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря.
Загалом бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров'ї та східних областях України найбільше виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних композиціях.
В ХVII—ХVIII ст. в Україні формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського кам'яного зодчества та народної дерев'яної архітектури.
Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.