 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Наслідки ліквідації Запорізької Січі 12
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву. Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776 року Потьомкін про це доповідав Катерині ІІ. Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів. Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки. «Конституція Пилипа Орлика» Після смерті І. Мазепи українська еміграція обрала гетьманом Пилипа Орлика, який так і залишився гетьманом у вигнанні. Він склав проект першої Конституції України, яка мала назву "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська". Зміст її такий: а) проголошується незалежність України від Росії та Речі Посполитої; б) обґрунтовується протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; в) територія України визначається Зборівським трактатом 1649 р.; г) запорожцям повинні були повернути їхні давні містечка Трахтемирів, Кодак, Келеберду, землі над Ворсклою; фортеці, побудовані І.Мазепою, ліквідовувались; д) при гетьманові утворюється Генеральна рада із законодавчою владою, яка складається з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та делегатів від запорожців. Рада збирається тричі на рік - на Різдво, Покрову та Великдень; е) справи про кривду гетьманську та провини старшини розглядає генеральний суд, до діяльності якого гетьман не має права втручатися; є) державна скарбниця і майно підпорядковуються генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначаються окремі землі; ж) встановлюється виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; з) спеціальна комісія має здійснити ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей населення; й) скасовуються оренди та податки на утримання гетьманської гвардії; і) гетьман має захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам. Конституція мала яскраво виражені демократичні тенденції. Про це свідчить встановлення представницького органу - Генеральної ради, виборності посад, спроба розподілу повноважень виконавчої і судової влад. Разом з тим не можна не зауважити, що Конституція мала на меті задовольнити перш за все інтереси тих соціальних груп, на які намагався спиратися П.Орлик для повернення в Україну. Проголошення захисту інтересів простого народу мало тут швидше декларативний характер. Зверніть увагу на оцінку Конституції І.Крип'якевичем: "Усі ці постанови мали егоїстично класовий чи груповий характер... Творці Конституції - старшина і запорожці - не виявили широкого політичного світогляду". Конституція значно обмежувала гетьманську владу в інтересах старшини. За висловом історика - Оглоблина, вона була "другою поразкою гетьмана І.Мазепи після полтавської катастрофи, яка завдала великого удару по гетьманській владі". Хоч Конституція і не була запроваджена в життя, вона стала видатною пам'яткою української державно-політичної думки в еміграції. Уряд П. Орлика намагався створити анти російську коаліцію держав. Але ці спроби виявилися марними - європейські держави не бажали воювати за Україну. «Гайдамацькі рухи. Коліївщина» Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле. Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму. Перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках. Так,у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини.На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р.Це повстання увійшло в історію підназвою "Коліївщина" (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів. Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині йБрацлавщині.Тут діяло близько 30 загонів народних месників. Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як польського, так і російського уряду. За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в боях в 1769 р. Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.
СВ 3 «Україна в планах Антанти та Троїстого Союзу» Першу світову війну розпочали два воєнно-політичні блоки - Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) - з іншого. Війна велася за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту. Війна з обох сторін мала несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний характер. У цій війні Україна - найбільша серед бездержавних країн Європи, яка мала до того ж величезні матеріальні та людські ресурси, надзвичайно вдале географічне положення, — стала об'єктом зазіхань агресивних держав Європи. Це перетворювало її на зону особливої міжнародної уваги. Суть «українського питання», яке постало в тогочасній міжнародній політиці, полягала у відсутності на населених українцями територіях Європи незалежної української держави, територіальній розчленованості України, незадовільному матеріальному і національно-культурному становищі її населення. «Українське питання» було однією з важливих причин дестабілізації міжнародних відносин в Європі, що підштовхувало два воєнно-політичних блоки до конфлікту. В стратегічних планах Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини та Німеччини, з іншого, завоюванню України надавалося першочергового значення. До того часу, поки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна, царський уряд прагнув захопити й Західну Україну. З іншого боку, доки Австро-Угорщина володіла Західною Україною, її правителі претендували на Наддніпрянську Україну. Про це свідчив досвід XIX ст., так було і напередодні Першої світової війни. Плани Російської імперії щодо України XX ст Вступаючи у війну, Російська імперія планувала, зокрема, захопити землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Це. дозволяло розв'язати дві проблеми: по-перше, розширити кордони російських володінь, послабивши або знищивши противників на Заході; по-друге, ліквідувати організаційні центри українського визвольного руху в Галичині, яку зовсім не випадково називали «українським П'ємонтом», порівнюючи з історичною областю в Італії, що стала центром боротьби за об'єднання і звільнення країни з-під іноземного гніту. Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаганда прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі російські землі, до яких вона відносила й українські етнічні території. Україна у воєнних планах Троїстого союзу Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити позиції в Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями території, зокрема Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків), претендувати на керівну роль у слов'янському світі. Зі свого боку, Німецька імперія добивалася розширення територій за рахунок українських земель Сходу і Півдня - найбільш розвинутих в економічному відношенні. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії», - писав ще у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах. Крім того, південний схід України розглядався як зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану. Німецьке командування надавало воєнним діям в Україні особливого значення, вважаючи її територію одним із найголовніших театрів світової війни. У Німеччині не виключали створення на відвойованих від Росії територіях формально самостійної Української держави. «Формування легіону Українських Січових Стрільців» У перший день Першої світової війни, 1 серпня 1914 року, лідери трьох найбільших галицьких партій утворили Головну Українську Раду (ГУР, голова – К. Левицький). Третього серпня ГУР видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи до боротьби за визволення України. Однією з перших справ, якою зайнялась ГУР, було створення Української бойової управи (очолив К. Трильовський), а та, в свою чергу, спрямувала свою діяльність на організацію в австрійській армії окремого українського формування, що мало стати зародком української національної армії. Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою "Українські січові стрільці" (УСС). Не будучи впевненим у його лояльності, уряд обмежив чисельність легіону УСС до 2,5 тис., хоча добровольцями записалось близько 28 тис. (для озброєння легіону австрійці передали 7 тис. важких однозарядних крісів, які ще в 1888 р. були зняті з озброєння). Для формування легіон на початку вересня перевели в Закарпаття, в район м. Мукачево. Тут було утворено три стрілецькі курені. Командиром легіону став директор Рогатинської приватної української гімназії М. Галущинський. Перший курінь очолив підстаршина Д. Вітовський, майбутній керівник збройного повстання 1 листопада 1918 р. у Львові. Ядро легіону становили члени довоєнного січового, сокольського і пластового руху. В перші бої легіон УСС вступив в кінці вересня 1914 р. в районі Ужоцького перевалу. В кінці 1914 – на поч. 1915 р. стрільці охороняли карпатські перевали. "Усуси" проявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківка у травні 1915 р. (в жорстоких боях втратили 42 чол. вбитими); під Галичем у червні 1915 р. і над р. Стрипою влітку - восени 1916 р. (близько 1 тис. стрільців потрапило в полон, пізніше з них було сформовано полк Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем – полк, який брав активну участь в національно-демократичній революції 1917-1920 рр.). Після великих втрат залишки полку УСС вивели в тил на доукомплектування, після чого в лютому 1917 він повернувся на фронт (очолив полк М. Тарнавський). У 1918 р. у складі австрійської армії полк УСС здійснив похід на Україну під командуванням сина австрійського ексгерцога Стефана-Вільгельма Габсбурга, якого, до речі, українці називали Василем Вишиваним (він знав українську мову і навіть писав українською мовою вірші). Пізніше Січові стрільці відіграли визначну роль в революційних подіях 1918 р. та творенні ЗУНР. Отже,оцінюючи значення УСС, слід пам'ятати про те, що в силу своєї малочисельності вони, звичайно, не вирішували долю Першої світової війни, на фронтах якої вели активні бойові дії мільйонні армії, тому немає підстав, а врешті, й необхідності перебільшувати їх значення і роль у військових подіях 1914–1918 рр. Але це ні в якій мірі не применшує ролі і значення УСС, які в узагальненому вигляді полягали в наступному:
1. Це були перші військові формування українців після знищення українських козацьких полків Катериною II, вони стали зародком майбутньої армії. 2. УСС складалися з найкращих представників українського галицького суспільства – вчених, літераторів, журналістів, митців, студентської та гімназійної молоді тощо. Тому не дивно, що вони залишили після себе добре задокументовану історію легіону та багату літературно-пісенну спадщину. 3. Ідейна та культурно-мистецька спадщина УСС стала інтегральною частиною національної свідомості галицьких українців XX століття. 4. Велика пропагандистсько-виховна робота серед населення краю. 5. Їх героїзм та самопожертва служили прикладом наступним поколінням борців. 6. Діяльна конструктивна участь УСС у революційних подіях 1917–1920 рр. (до речі, на територіях, які були під контролем УСС, не зареєстровано жодного факту насильства щодо цивільного населення тощо).
«Основні воєнні дії на території України» 3 початком у липні 1914 р: імперіалістичної війни у її вир був втягнутий і український народ. Багато робітників та селян були мобілізовані до армії і брали участь у боях. Безпосередньо в Україні вів воєнні дії Південно-Західний фронт, який простягався на 450 км від Івангорода до Кам'янця-Подільського. Російські армії мали завданням наступати на австро-угорські війська в Галичині, відрізати їм шляхи відходу на захід від Кракова та на південь за Дністер і розгромити їх. Австро-угорське командування ставило за мету оточити й розгромити російські війська, що дислокувалися між Віслою і Бугом. На Південно-Західному фронті розгорнулася грандіозна Галицька битва, яка тривала з 6 серпня до 13 вересня 1914р. У ній брали участь близько 700 тис. осіб російських військ і понад 830 тис. осіб австро-угорської армії. Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли всю Східну Галичину, частину Західної і майже всю Буковину. Зайнявши ці території з містами Львів і Чернівці, створили галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Австрійська армія втратила 400 тис. чол., в тому числі 100 тис. полоненими, і 400 гармат. Плани німецького командування утримати Східний фронт силами однієї Австро-Угорщини зазнали краху. Коли розгорталися бої на західноукраїнських землях, виросла загроза і з півдня. Наприкінці липня 1914р., при підозрілому потуранні англо-французької ескадри, що перебувала в Середземному морі, у Чорне море через Дарданелли ввійшли німецькі крейсери "Гебен" і "Бреслау". В ніч з 15 на 16 жовтня 1914 р. німецько-турецький флот раптово обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію і Новоросійськ. Туреччина включилася у війну на боці австро-німецького блоку. Для Росії створився ще один - Кавказький фронт. На кінець 1914 р. як на Західному, так і на Східному фронтах почалася позиційна війна. Стало ясно, що німецький план блискавичної війни - розгрому Франції, а потім Росії і закінчення війни за три місяці, - зазнав краху. Велику роль у провалі цього плану відіграли російські війська, які своїми активними діями відтягли на Східний фронт значні німецько-австрійські сили. Антанта примусила воювати Німеччину на два фронти, але перемоги теж не домоглася. У лютому - березні 1915 р. російські війська вели тяжкі боїв Карпатах. 9 березня капітулював австро-угорський гарнізон Перемишля. Були взяті основні перевали Карпат. Російські війська взяли 120тис. полонених, захопили 900 гармат. У травні-червні 1915р. проходила так звана Горлицька операція. Вісім німецьких армій прорвали оборону російських військ, зайняли м. Львів і змусили залишити Галичину. Під німецько-австрійську окупацію потрапили українські землі: Східна Галичина, Північна Буковина і 5 повітів Волині. До середини вересня 1915 р. російська армія відступила з Галичини та Буковини і закріпилася на лінії Камянець-Подільський, Тернопіль, Дубно. Німецьке командування не змогло досягти поставленої мети - вивести Росію з війни, хоч вона й зазнала великих втрат. Війна знову стала позиційною. У 1916 р. найбільш активні й широкі воєнні дії на сході мали місце на Південно-Західному фронті. Весною 1916 р. лінія Південно-Західного фронту проходила на 480 км від Пінських боліт до румунського кордону. Тут, протягом травня-серпня 1916р., під керівництвом командуючого Південно-Західним фронтом генерала Брусилова була проведена ретельна й добре замаскована підготовка прориву, причому не в одному місці, а по всьому фронту, так, що австрійське командування не змогло встановити головного місця удару. На середину серпня російські війська підійшли до карпатських перевалів, визволивши від австрійських військ усю Буковину й південну Галичину. На початок вересня Південно-Західний фронт займав позиції по лінії р. Стохід- Киселин - Золочів - Бережани - Галич - Станіслав - Ворохта. Австро-угорська армія втратила більше 1 млн. осіб, російська - 500 тис. осіб. Але через нестачу боєприпасів, не діставши підтримки інших фронтів і союзників, війська Південно-Західного фронту продовжувати далі наступу не змогли. На цьому наступальні операції в Україні припинилися. Проте й за таких умов прорив лінії оборони австрійських військ і наступ Південно-Західного фронту мав велике значення в ході війни. Остаточно була підірвана боєздатність австро-угорської армії, німецькі війська змушені були припинити наступ на Верден і перекинути з заходу 11 дивізій на російський фронт. Була врятована від розгрому Італія. У серпні 1916 р. у війну проти Німеччини вступила Румунія. На кінець 1916 р. на фронтах, втому числі й на Південно-Західному, знову почалася позиційна війна. СВ 4 «Події Лютневої революції 1917 р. в Україні» 27 лютого 1917 р. у Росії перемогла революція. Цього дня у Петрограді було утворено два нових реальних органи влади: - Тимчасовий комітет IV Думи (згодом - Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим; Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з меншовиком. У ніч з 2 на 3 березня Микола II зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів - вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію. Реальна влада в Росії зосереджувалася в руках Тимчасового уряду. Утворення Центральної Ради Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності. На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру українського руху. З ініціативи Товариства українських поступовців (з кінця березня реорганізоване в "Союз автономістів-федералістів") 4 березня 1917 р. представниками українських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М.С.Грушевського. Своєю метою Центральна Рада оголосила державне самовизначення українського народу. Утворення Центральної Ради поклало початок українській національно-демократичній революції 1917-1920 pp. В історичній літературі відсутня чітка періодизація української революції. Як правило, в її розвитку виділяють три етапи: доба Української Центральної Ради, доба Гетьманату, доба Директорії УНР. «вн. і зовн. Політика Укр. Цент. ради» Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. у Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат - органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об'єднанню українців в окремі військові частини. З липня 1917 р., дотримуючись узятих на себе зобов'язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти "намірів самовільного здійснення автономії України". А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місць у Малій Раді і 30% місць - у Великій раді). Але Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей. 4 серпня він затвердив "Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові", згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася. Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху. «універсали укр.. центр. ради» Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — державно-політичні акти, грамоти-прокламації, які видавала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави — від автономної до самостійної.
I Універсал 10 червня (23 — за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат. Умови
І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді; II Універсал 3 липня (16 — за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. Умови
II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради… III Універсал 7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918. Умови
IV Універсал 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. Умови
III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів. СВ 5 «Причини поразки директорії» Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямів політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра - на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою - до союзу з Антантою. Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному: - видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснювалися каральні акції; - обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права; - ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д. Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав. «вн. Та зовн. Політика Скоропадського» - Замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на авторитарну (Гетьманат). Гетьман зосередив у своїх руках усю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову. - Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків. - Налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним. Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був. - Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназій, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів. Здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П.Скоропадського визнали 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією. Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налагодити стосунки з країнами Антанти і нейтральними країнами. Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не отримав. Орієнтація уряду на великих землевласників, буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення - селян, робітників, інтелігенції. Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати суспільство. «причини падіння та історичне значення Укр. держави»
12 |
