ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Система категорій педагогічної психології

Система категорій педагогічної психології як науки являє собою взаємозв'язок понять, які з позиції критеріїв науково-психологічного аналізу в сукупності описують явище спрямованої соціалізації як педагогічної взаємодії в освітньому процесі.

Категорії – це найзагальніші наукові поняття або розряди певної дисципліни.

Систему категорій представлено на рис. 1.

Як будь-яка взаємодія, педагогічний процес передбачає наявність двох основних суб'єктів взаємопов'язаної активності. З боку дитини як суб'єкта педагогічної взаємодії соціалізація переважно реалізується як засвоєння (інтеріоризація) соціально-історичного досвіду, а з позиції педагога, який транслює соціальну інформацію й організовує, стимулює і контролює, як засвоює її учень, у ході педагогічної взаємодії, - спрямована соціалізація, відображена в категорії формування. Кінцевою метою активності зазначених осіб виступає розвиток особистості дитини в напрямі досягнення нею соціально зрілих форм. Такий розвиток являє собою процес кількісного, якісного й структурного перетворювання психіки людського індивіда внаслідок засвоювання ним соціального досвіду.

Засвоювання, або інтеріоризація, - це процес здобування індивідом суспільно-історичного досвіду. Якщо в умовах педагогічної взаємодії відбувається усвідомлювання й засвоювання соціальних значень предметів і способів дії з ними, то такий процес має назву учіння. А засвоювання суспільних норм і цінностей, а також форм і засобів спілкування з іншими людьми називається самовихованням, або соціально-психологічним научінням.

Діяльність педагога по організації, стимуляції й контролю активності дитини в педагогічному середовищі по засвоюванню соціально-історичного досвіду називається формуванням її як особистості. Формування як ретрансляція знань, умінь і навичок взаємодії з предметним світом, організація, стимуляція й контроль учіння дитини – це навчання, а передавання дитині соціальних норм і цінностей суспільства, організація, стимуляція й контроль її соціально-психологічного научіння називається вихованням. Основними результатами навчання для дитини виступають факти розвитку її пізнавальних процесів, здібностей і загальної компетентності. Результатами виховання є розвиток потребово-мотиваційної сфери особистості дитини, становлення її характеру та соціальної компетентності. З позиції педагога результати педагогічної взаємодії розглядаються, перш за все, в аспекті оцінки ефективності використаних навчально-виховних впливів з метою дальшого вдосконалення їх або ж корекції.

Принциповим питанням при інтерпретації поданої системи для педагогічної психології є необхідність розрізняти категорії розвитку та учіння. Учіння як навчальна діяльність – це здобування знань, умінь і навичок. Знання означується як відображення дійсності в категоріях соціального досвіду. Навичка розуміється як дія, яка сформована в процесі повторювання й є частиною складніших дій та діяльностей як засіб виконання їх. Нарешті, вміння – це дія, яка забезпечує людині досягнення усвідомленої мети в нових умовах на основі знань і навичок, якими вона володіє. Самі знання, уміння і навички можуть бути різного рівня узагальненості. Так, можна вміти розв'язувати задачу на множення, а можна й володіти знаннями про основні принципи розв'язування задач узагалі. Л. С. Виготський пропонував під психічним розвитком розуміти процес набування людиною загальних якостей і здібностей (здатності до абстрагування, узагальнювання, переносу, або довільності тощо) в результаті засвоєння соціальних знань, умінь і навичок. Саме такі характеристики, які виникають в межах здійснення навчальної діяльності, складають основу розвитку творчого потенціалу особистості.

Поняття соціалізації

Визнання соціалізації за центральну категорію системи термінів педагогічної психології потребує докладнішого розгляду її змісту з позиції логічного складу та історичного розвитку. Залежно від масштабу бачення під цим трансдисциплінарним терміном у сучасній науці розуміють або лише процеси засвоювання й відтворювання індивідом суспільного досвіду, в результаті якого він стає особистістю і набуває необхідних для життя в суспільстві психічних якостей, знань, умінь, навичок і мови, а також можливості спілкування й взаємодії з людьми, або ж сукупність усіх соціальних і психологічних процесів, через які людина засвоює систему знань, норм і цінностей, що й дає їй змогу функціонувати як повноцінний член суспільства. З позиції соціальної педагогічної психології соціалізація – це процес входження індивіда до різноманітних соціальних груп на підставі засвоєння необхідних для інтеграції у їхню структуру видів і форм діяльності.

З огляду на предмет педагогічної психології, стають цікавими специфічні особливості саме тих процесів, які задіяні в актах соціалізації в межах педагогічної взаємодії. Такі педагогічні процеси зумовлені активністю ряду факторів, які поділяються на три групи:

• макрофактори (актуальний рівень цивілізації, тип держави, суспільства);

• мезофактори (тип населення, його етнокультурні умови існування);

• мікрофактори (сім'я, навчальний заклад й позашкільні установи, причетні до виховання дитини).

Соціалізація включає в себе не лише свідомі, котрольовані й цілеспрямовані впливи, а й стихійні, спонтанні процеси, які певним чином впливають на формування особистості. На підставі цього розрізняють процеси спрямованої і не спрямованої соціалізації, які диференціюються за критерієм наявності або відсутності в суб'єкта організації впливу на дитину конкретної мети виховання і розвитку її. Соціальні утворення, у межах яких організовуються та здійснюються соціалізуючі впливи, називаються інститутами соціалізації. Частина з них, що спеціально створена суспільством для навчання й виховання підростаючого покоління, є агентами спрямованої соціалізації. Це навчально-виховні й освітні установи, спеціалізовані засоби масової інформації, громадські організації та фонди, статут яких передбачає роботу по соціалізації дітей та молоді.

Розвиток інститутів соціалізації тісно пов'язаний з процесами соціокультурної еволюції суспільства. Показова в цьому відношенні типологія історичних форм легітимного панування в суспільстві та відповідних їм домінуючих форм соціалізації, яку запропонував відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920). Він розрізняв кілька форм такого "панування".

"Легальне панування" здійснюють спеціально навчені люди за чіткими раціональними правилами (законами), встановленими в суспільстві. Чистою формою такого панування М. Вебер вважав сучасну бюрократичну (від фран. "бюро", тобто стіл, робоче місце фахівця) модель управління суспільством, різні функції в якому виконують підготовлені з цією метою спеціалісти. Така формалізована система потребує такої ж ретельно організованої системи соціалізації, головним інститутом якої є школа. В школі взаємовідносини між учнем та педагогом будуються за принципом ієрархії знань.

"Традиційне панування" як основа взаємовідносин традиційного суспільства здійснюється на основі віри у святість раніше встановлених правил і порядків. Соціальними механізмами його підтримування є строге дотримування успадкованої з минулого дисципліни в поєднанні з особистісною відданістю старшому, який є одночасно начальником і наставником. Основним психологічним механізмом забезпечення таких відносин є вироблення в дитини певних звичок і її спонукання до реалізації їх. Прообразом таких взаємовідносин виступає патріархальна сім'я, в якій характер родинних стосунків визначався ієрархією соціальних ролей, а контроль дорослих над дітьми й чоловіка над жінкою був абсолютним.

"Харизматичне панування" (від грецького "харизма" – Божий дар) передбачає визнання за лідером або вчителем лише йому притаманних виняткових особливостей, завдяки яким в оточуючих виникає стан захоплення такою людиною, пристрасна особистісна прихильність або прив'язаність до неї. Ця модель панування, як і попередня, передбачає безумовну підлеглість, але, на відміну від неї, психологічні механізми її виникання й підтримування є абсолютно ірраціональними. Такий тип панування і досі трапляється в деяких юнацьких угрупованнях та релігійних сектах, де основним соціально-психологічним механізмом інтеграції спільноти виступає розвиток і підтримка культу лідера.

Наведені типи панування сьогодні майже зовсім не трапляються у чистому вигляді. Для нас є принциповим той факт, що кожен із них передбачає такі основні форми соціалізації, як формальне навчання (для легального панування), прилучення до традиції (традиційне панування) та емоційну ідентифікацію з лідером (харизматичне панування). Відносини вихователя й вихованця в цих моделях соціалізації скрізь ієрархічні. Але в першому випадку вони усвідомлюються сторонами насамперед як ієрархія знань (потрібно слухати того, хто більше знає); у другому – як ієрархія традиційних соціальних ролей (потрібно слухати старших, керівників та вчителів, які б вони не були); у третьому – як ієрархія особистостей (потрібно підкорятися найкращим, бо вони, будучи наділені харизмою, мають те, чого немає в інших). Зрозуміло, що всім трьом моделям соціалізації відповідають і різні педагогічні засоби забезпечення їхньої ефективності. Дія таких засобів фіксується у понятті механізмів соціалізації.

Сучасне психолого-педагогічне бачення суспільної основи ефективної соціалізації – це забезпечення паритету, можливостей обох сторін на передавання та засвоювання соціального досвіду, необхідного для дальшого розвитку особистості й суспільства. Найзагальнішими психологічними механізмами соціалізації прийнято вважати екстеріоризацію педагогом такого досвіду (трансляцію його в простір педагогічного спілкування) та інтеріоризацію досвіду (як його активний перехід у внутрішній план дитини). Основними зовнішніми психолого-педагогічними механізмами соціалізації будемо вважати навчання та виховання, упередження, або пролепс, як побудову батьками й педагогами планів майбутнього дитини та організацію відповідно до них середовища її соціалізації, соціально-педагогічні експектації (сподівання, очікування) оточуючих та соціальний контроль у вигляді соціально-педагогічних санкцій, заохочування та примус, які створюють у педагогічному середовищі ефекти соціальної фасилітації (полегшення й покращення активності дитини в присутності педагога) та інгібіції (пригнічування її активності), а також демонстрацію зразків і прикладів поведінки, пояснення, навіювання, доведення та переконання.

За внутрішні психологічні механізми соціалізації визначимо процеси наслідування активності інших, ідентифікацію (з референтною особою, групою, особистим ідеалом) статево-рольову типізацію, імітацію та гру, учіння та соціально-психологічне научіння, самовиховання й самоосвіту. Частина з них (як, скажімо, наслідування) є вродженими, інші ж (такі, як учіння, самовиховання) виникають як певний результат соціалізації дитини і, у свою чергу, стають механізмами її дальшої соціалізації.