ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Особливості мови літературних творів у порівнянні з мовою науки.

Мова літературно-художнього твору – це національна мова, оброблена майстрами художнього слова. Вона підкоряється тим же нормам, що й мова національна. Але специфічною є функція мови літературно-художнього твору: вона оформлює зміст твору, є засобом творення художнього образу. А тому – мовні засоби ЛХТ залежать від ідейно-тематичної своєрідності твору, його жанру, композиції тощо.

Важливу роль у мові ЛХТ виконують зображальні засоби – мовні засоби, які надають художньому творові особливої виразності. Зображальні мовні засоби розглядаться на фонетичному, лексичному, синтаксичному рівнях.

Мова науки – це мова для себе. Вона використовується для професійних дискусій. Також вона застосовується у наукових публікаціях. Раніше була єдина мова науки. Довгий час в європейському просторі в науці переважала латина. Сьогодні, напроти, найважливіша наукова мова англійська. Наукові мови – це фахові мови. Вони містять дуже багато спеціальних понять. Їх основна функція стандартизація та формалізація. . Дехто каже, що науковці свідомо говорять незрозуміло. Якщо дещо складно виглядаю – це діє як дещо розумніше. Але наука орієнтується на істину. Тому вона повинна використовувати нейтральну мову. Для риторичних елементів чи хитких теревень місця немає. Однак є багато прикладів занадто складної мови. А складна мова, здається, зачаровує людей! Дослідження підтверджують, що ми більше довіряємо складнішим мовам. Випробувані повинні були відповісти на деякі питання. При цьому вони повинні були вибрати між багатьма відповідями. Деякі відповіді були просто, а інші – дуже складно сформульовані. Більшість випробуваних схилялися до складних відповідей. Хоча вони взагалі не мали ніякого сенсу! Тест-особи були засліплені мовою. Хоча зміст був абсурдним, вони були вражені формою. Але складно писати – не завжди мистецтво. Простий зміст подати у складній формі – цьому можна навчитися. Складні речі легко виразити – навпаки не так просто. Таким чином, просте інколи дійсно с складним…

Взаємодія народної розмовної і літературної мови

РОЗМОВНА МОВА— особливий різновид літературної мови, яким послуговуються мовці в щоден. неофіц. спілкуванні. Р. м. властиві наддіалектні, загальнонац. ознаки, і водночас вона має регіональні особливості. Р. м. вважають також окр. стилем літ. мови (у польс. лінгвістиці з цим поняттям співвідносять поняття «культурний діалект»).

Р. м. характеризується вживанням розмовної лексики і фразеології, переважно короткими, простими синтакс. конструкціями, експресив. інтонуванням фрази. Усна форма вираження, жести, міміка, спонтанність, невимушеність, швидкість реагування, імпровізація, емоційність, орієнтованість на слухача і на ситуацію — такі екстралінгв. ознаки Р. м., яка використовує не лише розм. лексику, а й стилістично нейтр. слова. Поширені також звороти, синтакс. конструкції, що передають безпосередню реакцію співрозмовника — прохання, здивування, схвалення, заперечення, відмову щось зробити, незадоволення, радість тощо. Напр.: Диви, який! От тобі й на! Чи ти ба, як високо.

ЛІТЕРАТУРНА МОВА— унормована мова сусп. спілкування, зафіксована в писемній (див. Писемна мова) та усній (див. Усна мова) практиці. Л. м. — одна з форм над. мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами(територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Гол. ознаки Л. м. — її наддіал. характер, стабільні літ. норми в граматиці, лексиці, вимові (див. Норма мовна), функц.-стильова розгалуженість. Зміст поняття «літературна мова» змінюється у процесі істор. розвитку цього явища. У період Середньовіччя для багатьох народів Європи Л. м., або мовою писемної л-ри, була Чужа лат. мова; у сх. слов’ян роль такої культурної, писемної мови виконувала церковнослов’ян. мова, якою створювалася і поширювалася насамперед реліг. л-ра.

Період консолідації нації супроводжується виникненням Л. м. на живій народнорозм. основі. Л. м. об’єднує представників нації безвідносно до місця їх проживання чи соціального стану. Використання Л. м. в усіх сферах комунікат. практики сусп-ва (засобах масової інформації, держ. установах, у системі освіти, науки, культури, худож.-літ. творчості) забезпечує її поліфункц. характер.

Різні функції авторської мови

У творах літератури розрізняють мову автора і мову персонажів (мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі різні функції.

Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої храктеристики, авторських відступів, а також це мова ліричного героя ( в її особливостях, інтонаціях, емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності).

Мова автора характеризується індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність.

Мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів – є важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку і т.д. властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері інтонації, і у вимові слів, звуків і т.п. (наприклад: І.Котляревський “Наталка Полтавка”). Індивідуалізація мови стосується і епічних, і драматичних творів. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити. У зв^,язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і особливостями своєї лексики, а саме: загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими висловами, приказками тощо.

Ідейно - естетичні функції лексичних засобів: архаізмів, неологізмів, діалектизмів, вульгаризмів

В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою:

1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утри­мання» (І. Ле);

2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприк­лад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький);

3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під­ несеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина);

4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече...» (І. Котляревський).

Неологізми служать, з одного боку, для номінації нових чи ще не названих понять, реалій, а з іншого — для заміни попередніх найменувань новими, зумовленої різними чинниками — тенденцією до мовної економії, уніфікації номінативних моделей, виразнішого, точнішого найменування, експресивно-стилістичного оновлення, з причин соціально-політичного, пуристичного, евфемістичного характеру та інших, наприклад: касетник замість касетний магнітофон, маг замість магнітофон, комплексувати, відфутболити кого-небудь, оператор машинного доїння замість назви малопрестижної професії доярка, доглядач будинку замість двірник. Потреба у власне номінативних неологізмах постає особливо гостро в час формування літературної мови народу або її окремих стилів, коли, зокрема, зростає роль свідомого, цілеспрямованого їх творення окремими особами (наприклад, явище «кованих слів» в останній чверті XIX ст., спроби творення термінології на національній основі І. Верхратським, інтенсивний розвиток неологізмів у період 1917 — поч. 1930-х pp.). Номінативно-експресивні неологізми особливо швидко виникають (так само й зникають) у розмовній мові, передусім у жаргонах.

Найчастіше діалектизми використовують:

у розмовному мовленні як засіб вільного, невимушеного спілкування людей – носії певного говору;

у художніх текстах для відтворення цього типу мовлення;

у художньому мовленні в прямій мові для створення мовної характеристики персонажа, для типізації характерів представників різних суспільних верств;

у художньому мовленні для реального відтворення життя з усіма його подробицями;

у художньому мовленні для відтворення місцевого колориту;

у науково-популярному стилі задля прикладів пояснення;

у публіцистичному стилі для позначення реалій життя словами, яким нема відповідників у літературній мові;

у публіцистичному стилі в прямій мові для створення мовної характеристики персонажа, для відтворення місцевого колориту.

У науковому та офіційно-діловому стилях діалектну лексику, як правило, не використовують.

Вульгаризм (лат. vulgaris — брутальний, простий) — у стилістиці художнього мовлення — не прийняте національною літературною мовою, неправильне, побутове або іншомовне слово чи вираз. Часто вживається письменниками задля надання творові особливого побутового колориту чи характеристики низького культурного рівня зображених у ньому персонажів («Енеїда» І.Котляревського, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Між двох сил» В. Винниченка, новели В. Стефаника, Марка Черемшини, усмішки Остапа Вишні тощо), подеколи притаманний певній літературній течії, як, приміром, «котляревщина» чи авангардизм. Вульгаризм спостерігається найчастіше в сатиричних та гумористичних жанрах, однак він трапляється і в ліричних творах.

складні тропи та їх естетична функція: метафора, метонімія, гіпербола, алегорія, символ, іронія, перифраз, літота.

Троп(грец. τρόπος — «зворот») —слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вториннихсмислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми»

Мета́фора (грец. metaphora — перенесення) — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Вона не може бути «скороченим» порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката («факіл неба цвіте глечиками хмар» — Василь Голобородько). Це — перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. І чим далі містяться один від другого протиставні розряди об'єктів, тим яскравіша метафора, яка прагне на відміну відсимволу, зосередитися в образній оболонці:

Метонімія (грец. μετωνυμία — перейменування) — це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою.

Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр». Це слово вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми маємо на увазі те, що аплодував не театр, а глядачі, які в ньому знаходилися. При цьому поняття «театр» і «глядачі» перебувають у тісному взаємозв'язку, виступаючи як близькі за самою своєю природою, реально, а не умовно, як це має місце в метафорі.

Гіпе́рбола (грец. hyperbole — перебільшення) — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «височенний як дуб».

Гіпербола часто поєднується з іншими стилістичними прийомами, додаючи їм відповідне забарвлення: гіперболічні порівняння, метафори тощо («хвилі вставали горами»). Характер, що зображається, або ситуація також можуть бути гіперболічними. Гіпербола властива і риторичному, ораторському стилю, як засіб патетичного підйому, так само як і романтичному стилю, де пафос стикається з іронією. Протилежний гіперболі троп — літота.

Алего́рія (дав.-гр. αλληγορία — іносказання) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично. Значення алегорії, на відміну від багатозначного символу, однозначне і відділене від образу; зв'язок між значенням і образом встановлюється за подібністю (наприклад, лев — сила, влада чи царювання).

Си́мвол (англ. symbol символ) — знак, сутність, яка позначає іншу сутність.

Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстракттного поняття). Символи вказують (або слугують в якості знака) на ідеї, поняття або інші абстракції.

Прикладами символів можуть бути символи, що використовуються на картах, щоб позначити місця, варті уваги: перехрещені шаблі для позначення поля бою; цифри є символами що позначають числа
Іро́нія (дав.-гр. είρωνεία — лукавство, глузування, прихований глум) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.
Іронію, як і будь-яке складне і давнє явище мовного вираження людини, можна розглядати на багатьох рівнях, включно з тим, який зводить її іронічно-невхопний зміст до якогось одного з її значень (найчастіше до значення не поняття іронії, а до слова «іронія»), які часто можна «приписати» до якогось історичного періоду. Таким чином, розуміння іронії як процесу, як дії або енергії, залежить від досвіду її, а розуміння іронії як результату, або ергону, від інструментального знання того, що приводить до іронії, — передусім іронії, вираженої через тропи.Перифра́з, перифраза (від дав.-гр. περίφρασις — «описовий вираз, іносказання»: περί «навколо, біля», φράσις «вислів») — у стилістиці й поетиці троп, що описово виражає одне поняття за допомогою декількох.

Перифраз — непряма згадка об'єкта не шляхом називання, а опису (наприклад, «нічне світило» = «Місяць»).

У перифразах назви предметів і людей замінюються вказівками на їх ознаки, наприклад, «зануритися в сон» замість «заснути», «цар звірів» — «лев», «однорукий бандит» — «гральний автомат», «чорне золото» — «вугілля» чи «нафта», «легені планети» — «ліси». Розрізняють логічні перифрази («автор „Мертвих душ“») і образні перифрази («сонце російської поезії»).

Літ́ота (грец. litotes — простота, помірність) — троп, різновид метонімії (протилежний за значенням гіперболі), в якому міститься художнє зменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища.

Приклад літоти з вірша М. Вінграновського «Поїхали у Сквиру, на гриби…», котрий у пуанті розкривається трагічним завбаченням:

Ми карасів наловим до обіду

І серцем захмелієм як на те,

І так поїдемо, і зникнемо без сліду

Що й коров'як на нас не зацвіте.

Літота вживається в різних родах літератури, зокрема і в прозі (оповідання Марка Вовчка «Сестра»: бабуся «малесенька, ледве од землі видно»).

Літота притаманна народному світосприйманню, зафіксованому у фольклорі (казки «Котигорошко», «Яйце-райце» та ін.), мотивами якого живиться література.

9. Асонанс (від фр. assonance – співзвуччя) – особливий літературний прийом, що полягає в повторенні голосних звуків у тому чи іншому висловленні. Саме в цьому полягає основна відмінність асонансу від алітерації, де повторюються приголосні звуки. Існує два декілька розрізняються застосування прийому асонанс. По-перше, асонанс застосовується в якості оригінального інструменту, що додає художньому тексту, особливо поетичному, особливий колорит.

По-друге, асонанс досить широко використовується для створення неточної рими. Наприклад, «місто-молот», «царівна-несравненна».

В епоху Середньовіччя асонанс був одним з найбільш часто застосовуваних способів римування віршів. Втім, і в сучасній поезії, і в поезії минулого століття досить легко можна знайти безліч прикладів застосування літературного прийому асонансу. Одним з хрестоматійних прикладів використання, як рими, так і асонансу в одному чотиривірші, є уривок із поетичного твору В. Маяковського:

Перетворюся не в Толстого, так в товстого –
Ем, пишу, від спеки балда.
Хто над морем не філософствував?
Вода.

Алітерація (лат. ad — до та litter а — літера) — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку (П.Тичина: "Рокотання-ридання бандур"). Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні А. з асонансами (Т.Шевченко: "Гармидер, гамір, гам у гаї"). Подеколи поети, звертаючись до А., досягають віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад, В.Кобилянський — автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною А. на "с", елегантно перемежованою з асонансами: