ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Роль римських юристів у розвитку права.

Тема 3

Заняття

Питання 1

Тисячолітня історія Риму поділяється на три періоди. Перший період – царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду відбувається формування суспільних класів і державного апарату. Другий період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого і утвердження республіканського ладу (509 – 27 рр. до н.е.). Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період, у свою чергу, поділяється на два етапи – приципат (27 р. до н.е. – 284 р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.). Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія – Візантія, яка припинила своє існу-вання після взяття Константинополя, столиці Візантії, турками-османами у 1453 р.

Процес розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів і політико-правової системи.

У VІІІ – VІІ ст. до н.е. середня частина Апеннінського півострова була заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і землеробством.

Родоплемінна структура Риму царської епохи представила тісно пов’язану єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська (сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв ще збереглися.

Усі общинники мали однакові права та обов’язки як громадяни, воїни і власники землі. Єдність громадян римського поліса скріплювалась колективним землеволодінням і обов’язковою військовою службою.

Римляни ще в царський період, відчуваючи нестачу зе-мель, вели постійні війни зі своїми сусідами з метою захоп-лення чужих територій. Вдалі походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало розкладан-ня родового ладу.

Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриці-ям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі ознаки війсь-кової демократії.

У певні дні роди, курії, племена, а потім і весь союз пле-мен сходились на збори для розгляду справ, що належали до їх компетенції, про спірну спадщину, інші судові спори, про вироки до смертної кари.

Усього родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали курію, 10 курій – трибу (плем’я). Така організація була і залишається предметом наукової дискусії, бо її штучне походження впадає в очі. Це фактично ціла армія, раціонально побудована при Ромулі, що завоювала і захищала захоплену землю, а потім перейшла до планомірного захоплення Італії.

Голови родів складали раду старійшин або сенат, що з часом набув значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього обговорення всіх справ, які виносились на розгляд народних зборів. Крім того, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом.

Головою римської общини, її правителем і верховним воєначальникам був рекс – цар. Це була виборна посада, під-звітна народу.

З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі.

З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами.

У царську, архаїчну епоху держави у римлян не було. Вважалося, що Римом править цар (рекс), сенат і народ.

В органах общинного управління важливі функції виконували куріатні збори, що мали право вибирати магістрів, приймати закони, вирішувати питання про війну.

До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження царя.

Процес класоутворення супроводжувався протистоянням плебеїв і патриціїв, зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності сприяв примноженню багатства патриціанських сімей, які бажали перетворити плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів.

Питання 2

Час заснування міста Риму, яке історична традиція пов'язує з іменами легендарних Ромула і Рема і відносить до 753 році до н.е., характеризується процесами розкладання первіснообщинного ладу у племен, що влаштувалися біля річки Тібр. Об'єднання шляхом воєн трьох племен древніх латин, сабін та етрусківпризвело до утворення в Римі громади .. Члени найстаріших римських пологів називалися патриціями.
Розвиток скотарства і землеробства спричинило за собою поява приватної власності. Виникає і рабство,джерелами якого стають війни, а разом з тим і зачатки класового поділу суспільства.
У пологах виділяються багаті аристократичні родини. До них переходять кращі земельні ділянки, вважаються ще колективною власністю громади. Вони отримують і велику частку військової здобичі. Разом з тим з'являється і відособлена соціальна група збіднілих общинників, які у склад пологів прибульців, і, іноді, відпущених на волю рабів. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони знаходилися під заступництвом патронів з патриціїв, за що, у свою чергу, повинні були надавати їм майнові та особисті послуги.
Сприятливі для скотарства та землеробства кліматичні умови, вигідне з точки зору обміну і торгівлі географічне розташування війни залучали до Риму все зростаюче прийшле населення із сусідніх племен. Вони не входили в римську громаду [2].
Виявилося поза римської родової громади прийшле населення отримало назву плебсу. Плебс поповнювався і за рахунок разорявшихся і втратили зв'язок з громадою її колишніх членів. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли отримувати земельні наділи тільки з вільної частини общинного земельного фонду, не мали права вступати в шлюб з членами громади та були позбавлені можливості брати участь в управлінні її справами.
На чолі римської громади стояв виборний вождь - річці. Хоча за традицією його називали царем (звідси "період царів"), його повноваження були обмежені. Вони зводилися головним чином до військових, жрецьким і судовим.
Органом управління була рада старійшин родів - сенат. Загальні питання розглядалися на народних зборах. Проте його рішення могли бути відкинуті сенатом і рексом. Останній міг видавати загальнообов'язкові постанови.
У громаду входило 300 пологів, що об'єднувалися в 30 курій, які, у свою чергу, входили в 3 триби. Кожнакурія в зборах була представлена ​​тільки воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос.
Воєнізований характер римської родової організації дозволяв їй якийсь час підтримувати свій замкнутий характер. Але в Римі розвивалися процеси, які неминуче повинні були прискорити її катастрофа. З'являються плебеї - багаті ремісники і торговці, які починають грати все зростаючу роль в економіці Риму. Разом з тим збільшується число плебеїв-бідняків, багато з яких стають неоплатним боржниками патриціїв і потрапляють в боргову кабалу. Збіднілих частина плебсу в умовах зростаючої чисельності рабів стає ще більш небезпечною для римської громади силою [3].
Положення ускладнювалося й тим, що римляни були змушені залучати плебеїв до участі у військових походах. Розвивається невідповідність між великою роллю, яку в житті Риму став грати плебс, і його безправним становищем породило боротьбу плебеїв за зрівняння в правах з членами ослабленою внутрішніми протиріччями римської родової громади, представленої її провідною силою - патриціями. Вона закінчилася перемогою, що зруйнувала замкнуту римську родову організацію і расчистившей тим самим шлях до утворення держави.
Таким чином, виникнення держави в Стародавньому Римі було результатом спільних процесів розкладання первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Але ці процеси були прискорені боротьбою плебеїв за рівноправність з членами римської громади, остаточно зруйнувала основи родового ладу Стародавнього Риму.
Перемога плебеїв і виникнення держави в Стародавньому Римі пов'язують з реформами рекса Сервія Тулія, що відносяться до VI ст. до н.е.
1.2. Реформи Сервія Тулія.
Реформи Сервія Тулія поклали в основу громадської організації Риму майновий і територіальний принципи. Весь вільний населення Риму - і члени римських родів, і плебеї - було розділено на майнові розряди. В основу поділу був покладений розмір земельного наділу, яким володів чоловік. Володіли повним наділом входили в перший розряд, трьома чвертями наділу - у другий і т.д. Крім того, з першого розряду була виділена особлива група громадян - вершники, а безземельні - пролетарі відокремлювалися в окремий, шостий розряд.
Кожен розряд виставляв певну кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії - сотні.Вершники становили центурії кінноти, 1-3 розряди - тяжеловооруженной піхоти, 4-5 розряди - легкоозброєної піхоти. Пролетарі виставляли одну неозброєну центурію. Загальне число центурій дорівнювало 193. З них. 18 центурій вершників і 80 центурій першого розряду становили більше половини всіх центурій [4].
Найбільш важливим у цій частині реформ було те, що центурії стали не тільки військовою, а й політичною одиницею. З часу реформ, а також куріатні народними зборами стали скликатися народні збори з центуріях (центуріатних коміції), де кожна центурія мала один голос і голосування за традицією починалося з центурій вершників і першого розряду, а при їх одноголосності, природно, і закінчувалося цим. Рішення народних зборів з центуріям отримувало силу закону, і це зібрання відтісняють на другий ролі народні збори по куріях.
Друга частина реформ - розподіл вільного населення за територіальним принципом. У Римі було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округів, за якими зберегли стару назву племен - триби. У трибу входили і патриції, і плебеї, що жили в ній, які підпорядковувалися її старості. Він же збирав з них податки. Дещо пізніше за територіальним трибам також стали скликатися свої збори (трибунатні коміції), в яких кожна триба мала один голос. Їх роль довгий час залишалася другорядною, але поділ населення по трибам, в яких патриції і плебеї несли однакові обов'язки, свідчило про появу в організації суспільної влади в Римі територіального, а не кровноспоріднених принципу її дії.
Реформи Сервія Тулія, таким чином, завершили процес ломки основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу "римського народу", допустивши їх до участі в центуриатном і трибутних народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їхнє панування над рабами. Виникдержава стала формою такої консолідації і панування. Але одночасно державна влада була спрямована і проти вільних пролетарів.
Реформи, приписувані Сервию Туллию, підвели підсумок найважливішому етапу процесу утворення держави, але не завершили його. Цей процес розвивався як шляхом трансформації органів влади, успадкованих від родової організації, так і шляхом створення нових. В основі його лежала подальша консолідація вільних у панівний клас, що вимагало остаточного усунення колишніх відмінностей між патриціями і плебеями. Реформи Сервія Тулія допустили плебеїв до участі у народних зборах, але не усунули повністю політичних і соціальних їх обмежень. Наступні два століття в історії Риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрівняння в правах з патриціями.
У цій боротьбі можна виділити два основних етапи. У V ст. до н.е. плебеї домоглися успіху в прагненні обмежити сваволю посадових осіб, які з збереженої традиції були патриціями. У цих цілях в 494 році до н.е. була заснована посада плебейського трибуна. Плебейські трибуни, що обиралися плебеями в кількості до 10 чоловік, не мали управлінської влади, але володіли правом veto - правом забороняти виконання розпорядження будь-якої посадової особи і навіть постанови сенату. Друге важливе досягнення плебеїв - видання в 451-450 рр.. до н.е. Законів XII таблиць, що обмежили можливості патриціанських магістратів довільно тлумачити норми звичаєвого права. Ці закони свідчать про майже повну рівнянні плебеїв з патриціями в цивільних правах - саме слово "плебей", судячи з дійшов до нас викладення тексту Законів, згадується в них тільки один раз у зв'язку зі збереженням заборони на шлюби між плебеями і патриціями. Однак і ця заборона незабаром у 445 році до н.е. був відмінений за Законом Канулея.
Другий етап відноситься до IV ст. до н.е., коли плебеї домоглися права на заняття державних посад. У 367 році до н.е. Законом Ліцинія і Секстія було встановлено, що один з двох консулів (вищих посадових осіб) повинен був обиратися з плебеїв, а рядом законів 364-337 рр.. до н.е. їм було надано право на заняття і інших державних посад. У цьому ж столітті були видані також закони, які сприяли консолідації плебеїв і патриціїв.
Завершенням боротьби плебеїв за рівноправність було прийняття в 287 році до н.е. Закону Гортензія, за яким рішення плебейських зборів по трибам стали поширюватися не тільки на плебеїв і, отже, отримали таку ж силу закону, як і рішення центуріатних зборів. Глава II. Становлення Римської Республіки.
У 509 році до н.е. у Римі після вигнання останнього (сьомого) рекса Тарквинія Гордого установився республіканський лад. Період республіки - період інтенсивного висхідного розвитку виробництва, що привів до значних соціальних зрушень, що знайшли відображення в зміні правового положення окремих груп населення. Значну роль у цьому процесі зіграли й успішні завойовницькі війни, неухильно розширювалимежі Римської держави, перетворювали його в могутню світову державу.
Основним соціальним розподілом у Римі стало розподіл на вільних і рабів. Єдність вільних громадян Риму (квиритів) деякий час підтримувалося існуванням їх колективної власності на землю і рабів, що належали державі. Проте з часом колективна власність на землю ставала фіктивною, громадський земельний фонд переходив до окремим власникам, поки, нарешті, аграрний закон 3 роки до н.е. не ліквідував його, остаточно затвердивши приватну власність [5].
У період республіки організація влади була досить проста і деякий час відповідала умовам, які були в Римі до часу виникнення держави. Протягом наступних п'яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися. Але це майже не позначилося на структурі вищих органів держави, як і раніше знаходилися в Римі і здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що такийстан знижувало ефективність управління і стало з часом однією з причин падіння республіканського ладу.
У Римській республіці поєднувалися аристократичні і демократичні риси, при істотному переважання перших, забезпечували привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників. Це у повноваженнях і взаєминах вищих державних органів. Ними були народні збори, сенат і магістратури. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були уособленням властивої полісу демократії, не вони переважно керували державою. Це робили сенат і магістрати - органи реальної влади нобілітету.
У Римській республіці існували три види народних зборів - центуріатних, трибунатні і куріатні.
Головну роль грали центуріатних зборів, які забезпечували завдяки своїй структурі та порядку прийняття рішень переважаючих аристократичних і багатих кіл рабовласників.
До компетенції центуриатного зборів входило прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни та розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другий вид народних зборів представляли трибунатні зборів, які залежно від складу жителів триб, брали участь у них, ділилися на плебейські і патриціанських-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, еділам тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н.е. вони отримали і право прийняття законів, що призвело до зростання їх значення в політичному житті Рима.
Куріатні зборів після реформ Сервія Тулія втратили колишнє значення. Вони лише формально вводили на посаду осіб, обраних іншими зборами, і врешті-решт були замінені зборами тридцяти представників курії -лікторів [6].
Народні збори в Римі скликалися на розсуд вищих посадових осіб, які могли і перервати збори, і перенести його на інший день. Вони ж головували у зборах і оголошували питання, що виникають. Учасники зборів не могли змінювати внесені пропозиції. Голосування по них було відкритим і тільки в кінці республіканського періоду було введено таємне голосування (учасникам зборів лунали спеціальні таблиці для голосування).

Важливу роль у державному механізмі Римської республіки грав сенат. Сенатори не обиралися. Спеціальніпосадові особи - цензори, що розподіляли громадян за центуріях і трибам, раз на п'ять років складали списки сенаторів з представників знатних і багатих сімей, вже займали, як правило, вищі державні посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників, фактично незалежним від волі більшості вільних громадян.
Формально сенат був дорадчим органом, і його постанови називалися сенатус-консульт. Але компетенція сенату була великою. Він, як зазначалося, контролював законодавчу діяльність центуріатних (а потім і плебейських) зборів, стверджуючи їх вирішення, а згодом попередньо розглядаючи (і відкидаючи) законопроекти. Точно таким же чином контролювалося обрання народними зборами посадових осіб (спочатку затвердженням обраних, а згодом - кандидатур). Велику роль відігравало те обставина, що в розпорядженні сенату перебувала скарбниця держави. Він встановлював податки і визначав необхідні фінансові витрати. До компетенції сенату ставилися постанови з питань громадської безпеки, благоустрою та релігійного культу. Важливе значення мали зовнішньополітичні повноваження сенату. Якщо війну оголошувало центурії-атное збори, то мирний договір, а також договір про союз стверджував сенат. Він же дозволяв набір в армію і розподіляв легіони між командувачами арміями. Нарешті, в надзвичайних обставинах (небезпечна війна, потужне повстання рабів і т.п.) сенат міг прийняти рішення про встановлення диктатури.
Магістратурами в Римі іменувалися державні посади. У Римі склалися певні принципи заміщення магістратур. Такими принципами були виборність, терміновість, колегіальність, безплатність і відповідальність.
Всі магістрати (крім диктатора) обиралися центуріатних або трибутних зборами на один рік. Це правило не поширювалося на диктаторів, термін повноважень яких не міг перевищувати шести місяців. Крім того, повноваження консула, що командував армією, в разі незакінчений військової кампанії могли бути продовжені сенатом. Всі магістратури були колегіальними - на одну посаду обиралося кілька людей (диктатор призначався один). Але специфіка колегіальності в Римі полягала в тому, що кожен магістрат мав право самостійно приймати рішення. Це рішення могло бути скасовано його колегою (право интерцессии). Винагороди магістрати не отримували, що, природно, закривало шлях до магистратурам (а потім і в сенат) малозабезпеченим і незаможним. У той же час магістратури, особливо в кінці республіканського періоду, стали джерелом значних доходів. Магістрати (за винятком диктатора, цензора і плебейського трибуна) після закінчення терміну їх повноважень могли бути притягнуті до відповідальності народними зборами, які обрали їх [7].
Необхідно відзначити і ще одна істотна відмінність римської магістратури - ієрархію посад (право вищого магістрату скасувати рішення нижчестоящого).
Влада магістратів поділялась на вищу (imperium) і загальну (potestas). У imperium включалися вища військова влада право укладати перемир'я, право скликати сенат і народні збори і головувати в них, право видавати накази і примушувати до виконання, право суду та призначення покарання. Ця влада належала диктатору, консулам і преторам. Диктатор мав "найвищий Імперіум" (summum imperium), що включав право засуджувати до смертної кари, яке не підлягає оскарженню. Консулу належав великий империум (majus imperium) - право виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений в центуриатном зборах, якщо він був винесений у місті Римі, і не підлягав оскарженню, якщо був винесений за межами міста. У претора був обмежений империум (imperium minus) - без права засуджувати до смертної кари.
Влада potestas належала всім магістратам і включала в себе право віддавати розпорядження та накладати штрафи за їх невиконання.
Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні, (надзвичайні).
Консули (у Римі обиралися два консули) були вищими магістратами і очолювали всю систему магістратур. Особливо суттєвими були військові повноваження консулів: набір до армії і командування нею, призначення воєначальників, право укладати перемир'я і розпоряджатися військовою здобиччю. Претори з'явилися в середині IV ст. до н.е. в якості помічників консулів. У силу того, що останні, командуючи арміями, часто були відсутні в Римі, до преторам перейшло управління містом і, що особливо важливо, керівництво судочинством, що дозволяло в силу наявного в них Імперіуму видавати загальнообов'язкові постанови і тим самим створювати нові норми права [8].
Два цензора обиралися раз на п'ять років для складання списків римських громадян, розподілу їх по трибам і розрядів і для складання списку сенаторів. Крім того, до компетенції ставилося спостереження за моральністю і видання відповідних едиктів. Квестори, колишні спочатку помічниками консулів без спеціальної компетенції, з часом стали відати (під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням деяких кримінальних справ. Число їх, відповідно, зростала і до кінця республіки досягла двадцяти. Еділи (їх було два) спостерігали за громадським порядком у місті, торгівлею на ринку, організовували святкування і видовища.
Колегії "двадцяти шести чоловіків" складалися з двадцяти шести чоловік, що входили в п'ять колегій, що відали наглядом за в'язницями, карбуванням монети, очищенням доріг та деякими судовими справами.
Особливе місце серед магістрів займали плебейські трибуни. Їхнє право veto відігравало велику роль у період завершення боротьби плебеїв за рівноправність.
Екстраординарні магістратури створювалися лише у надзвичайних, які загрожують особливою небезпекою Римському державі обставин - важка війна, велике повстання рабів, серйозні внутрішні заворушення. Диктатор призначався за пропозицією сенату одним з консулів. Він мав необмежену владу, якій підпорядковувалися всі магістрати. Право veto плебейського трибуна на нього не діяло, розпорядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не ніс відповідальності.
Термін диктатури не повинен був перевищувати шести місяців. Разом з тим у період кризи республіки це правило було порушено і з'явилися навіть довічні диктатури (диктатура Сулли "для видання законів і устрою держави").

Питання 5

Вивчення інститутів римського приватного права передбачає чітке уяв­лення про джерела римського права та значення кожного з них в окремі періоди розвитку Римської держави.

Термін джерело означає першооснову усього того, що відбувається - умо­ви, місце, причини, які зумовлюють ту чи іншу подію або явище. В юридичній літературі з римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років у різних народів поняття джерела права вживається: 1) у значенні матеріальних умов, з яких народжується право; 2) у значенні політичних, іделогічних, релігійних, моральних та інших умов, які впливають на зміст права; 3) у значенні форм правоутворення; 4) у розумінні джерела пізнання права.

Правові відносини будь-якого суспільства, в тому числі й рабовласниць­кого, кореняться в матеріальних відносинах і є юридичним виразом виробничих відносин. Інакше кажучи, джерело норм римського права треба шукати в ма­теріальних умовах життя римського рабовласницького суспільства, у пануючому в ньому способі виробництва, в характері пануючих відносин влас­ності. За своєю суттю право є лише піднесена до закону воля певної соціальної групи, класу або всього народу, зміст якої визначається матеріальними умова­ми життя суспільства.

У наведеному визначенні відображена єдність форми і змісту. Проте зміст може об'єктуватися в різних формах. У римському праві упродовж його історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у період республ­іки - акти народних зборів, в період принципату - сенатусконсульти, в період абсолютної монархії - імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів.

Разом з тим необхідно зазначити, що необгрунтованим є механічне зве­дення юридичних норм до економіки, матеріальних умов життя того чи іншого суспільства. Право не можна розглядати як сукупність лише економічних відно­син - на його зміст суттєво впливають політика, релігія, особливості історичного розвитку тієї чи іншої країни, рівень культури тощо.

В юридичній науці існує поняття джерело праву розумінні явищ і фактів, які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів. До найвідоміших і важливих джерел пізнання римського привдтного права відносяться Закони XII таблиць, кодифікація імператора Юстиніана, яка завершила роз­виток римського права. У середньовіччя акти кодифікації Юстиніана дістали назву Corpus juris civilis - "Звід цивільного права".

Звичай та звичаєве право

Право як сукупність загальнообов'язкових норм, правил поведінки люди­ни в суспільстві може знайти свій вираз у двох основних формах, які називаються джерелами права, - звичай і закон. Звичай - це безпосередній прояв народної правосвідомості, норма, яка свідчить про своє існування са­мим фактом свого неухильного застосування. Закон - це свідоме і чітко сформульоване веління уповноваженого на це органу влади.

З цих двох форм в історії кожного народу давнішим є звичай і тривалий час усе право мало характер звичаєвого. Безперечно протягом значного про­міжку часу звичаї зазнають змін, зокрема вони змінюються і в результаті судових рішень, які поступово стають прецедентами. Проте всі ці зміни ста­рих звичаїв, навіть якщо в них є елементи свідомості, не виходять за рамки конкретнх випадків, конкретних відносин. І тільки тоді з'являється закон, коли в середовищі того чи іншого народу або соціальної групи визріє думка свідо­мо встановити певну норму як загальне правило поведінки на майбутнє застосування.

Отже, народження закону в історії кожного народу є досить складним і важливим процесом пробудження соціальної думки, вступу на шлях свідомо­го й планомірного соціального будівництва. Рим у стародавній період своєї історії виявляє з цього погляду лише перші несміливі кроки.

Треба зазначити, що історія римлян з самого її початку спиралася на до­сить значну культурну й правову основу, винесену ними ще з арійської прабатьківщини і видозмінену в період переселень. Найближчим коренем, з якого виросло римське право, було, безперечно, право загальнолатинське, оскільки Рим був лише однією з латинських общин, членом єдиного латинсь­кого племені. Однак, вирісши з цього кореня, римське право згодом відокремлюється і розвивається як самостійне.

А втім початковим джерелом права, початковою формою його утворення в Римі був звичай, тобто норми, правила поведінки, які склалися в самій по­всякденній практиці. Такі правила поведінки були в додержавному житті, але тоді вони, природно, ще не мали характеру правових. Якщо такі правила по­ведінки, які склалися в практиці, не набувають визнання і захисту від держави, то вони залишаються простими звичаями, якщо ж звичаї визнаються і захи­щаються державою як вигідні і необхідні їй, вони стають юридичнимизвичаями. Отже, звичаєве право являє собою найстародавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначалися в римському праві та­кими термінами: mores majorum (звичай предків), usus (звичаєва практика), до якої можна віднести commentarii pontificum (звичаї, які склалися в практиці жерців), commentarii magistratum (звичаї, які склалися в практиці магістратів). Та чи було звичаєве право єдиною формою права в ранній період римсь­кої держави? Чи вже в той ранній період Рим, поряд із звичаєвим правом, знав ще деякі, нехай початкові спроби законодавства? Ці питання в юридичній літе­ратурі вирішуються по-різному. Деякі вчені вважають, що в той час писаних законів не було, і в умовах примітивного господарського ладу й усього сусп­ільного і державного життя та нерозвиненого обороту в законах не виникало потреби і можна було задовольнятися звичаєвим правом. Крім того, на думку цих учених, норми стародавнього звичаєвого права суттєво доповнювалися релігійними приписами. Разом вони забезпечували регулювання тогочасних суспільних відносин.

Організація державної влади та право справді ніколи в минулому не зали­шалися без впливу на них релігії, і чим стародавніша епоха, тим сильніший цей вплив. Навіть у пізніший період провести чітку лінію між правом світським і релігійним неможливо.

Зрозуміло, що в умовах нерозвиненості світського права багато відносин, які згодом відійшли до світської юриспруденції, в давні часи знаходили собі захист у релігії. Більше того, чимало проступків, байдужих для світського права, вважалися такими, що порушували приписи релігії і за вироками сакрального суду винні притягалися іноді до досить суворої відповідальності.

Норми релігійного права застосовувалися до різних питань сімейних і спад­кових відносин. Не були вільними від впливу сакрального права не "тільки норми приватного права, але й міжнародні відносини.

Отже, вплив релігійних приписів, особливо в ранній період римської дер­жави, був досить значним. Цей вплив поступово зменшується особливо з встановленням республіки, проте зовсім не зникає.

Незважаючи на велике значення релігійних приписів та відсутність пря­мих доказів, навряд чи можна стверджувати, що законодавство в Римі не було відоме аж до встановлення республіки. Адже у той час уже відчувалася потре­ба в регулюванні важливих суспільних відносин прямим встановленням правових норм, які, користуючись своєю владою, могли встановлювати імпе­ратори і королі шляхом свого особистого наказу - подібно до того, як це робили згодом республіканські магістрати у формі своїх едиктів. І такі накази мали силу упродовж усього періоду володарювання творця цих приписів. А в тих випадках, коли цар хотів спертися на думку народу, він міг звернутися до на­родних зборів, і тоді встановлена норма набувала загальнообов'язкового постійного характеру. Зрозуміло, що такі акти частіше спостерігалися в галузі державного управління, ніж у сфері приватно-правових цивільних відносин. Разом зі зміцненням і поширенням держави, з розвитком товарного обороту неписане звичаєве право стає незадовільною формою через його невизна­ченість, повільність утворення, і взагалі за допомогою цієї правової форми було важко регулювати дедалі зростаючий цивільний оборот. Звичаєве право відкриває шлях закону та іншим формам правоутворення. Інституції Гая на­водять такий перелік окремих форм правоутворення в Римі: закони, преторські едикти, діяльність юристів, сенатусконсульти , імператорські конституції та ін. Розглянемо окремо кожне з цих джерел римського права, покажемо важ­ливість кожного з них, з'ясуємо питання про можливість пересування впливу і ваги окремих джерел, які в певні епохи висуваються на перше місце, щоб у наступні історичні періоди відійти на задній план.

Закон

Закон (lex, leges) - це юридична норма, яка у відповідній формі видається компетентним органом державної влади і є загальнообов'язковою. Закони в бук­вальному розумінні цього слова в Римі приймалися народними зборами. У період республіки існувало три види народних зборів. Найстаріші народні збо­ри - це куріатні коміції. Однак найголовнішою формою народних зборів у період республіки були збори по центуріях (за реформою Сервія Тулія все населення за майновим цензом було поділене на центурії). Третьою формою народних зборів були збори по трибах, які в другій половині існування республіки почи­нають відігравати важливу роль, рішення яких на початку III ст. до н.е. мали обов'язкову силу для всього римського народу.

Принципового розподілу компетенцій між цими трьома видами римських народних зборів, які історично склалися, не було. Щоправда, вища магістра­тура - консули, претори - обиралися центуріатними зборами, квестори, курильні едили - трибутними коміціями; плебейські магістри - трибуни, плебейські едили - в плебейсько-трибутних зборах. Ініціатива скликання народних зборів належала вищим магістратам.

Щодо законопроектів, то їх вносили в ті чи інші народні збори залежно від того, хто саме їх вносив. Кожний магістрат вносив законопроекти в ті на­родні збори, які його обирали.

Треба зазначити, що процедура проходження законопроекту була досить складною. Незважаючи на певну демократизацію народних зборів, вирішува­ти принципові питання вони не могли. Магістрат, який вносив проект закону, повинен був подати його на обговорення сенату. Без схвалення сенатом зако­нопроект на обговорення народних зборів не вносили. Оскільки народні збори не володіли законодавчою ініціативою, поданий законопроект вони повинні були або прийняти в цілому без обговорення, або відхилити в цілому.

У своїй редакції законопроект, звичайно складався з трьох головних час­тин: а) назви магістрата, який вносив проект і який давав тим самим назву самому закону; б) текст закону; в) санкції.

Спочатку голосування в народних зборах було усне і відкрите, але в другій половині республіки кількома законами встановлюється голосування закрите і письмове. Кожен, хто брав участь у голосуванні, мав один голос. Голоси підра­ховували спочатку всередині кожної курії, зокрема центурії та триби, й таким чином одержували один голос цієї окремої одиниці. Більшість голосів цих оди­ниць давала рішення народних зборів. Зрозуміло, що за такого порядку голосування більшість голосів центурій або триб не завжди могла узгоджува­тися зі справжньою більшістю окремих голосів. Прийнятий народними зборами законопроект повертався в сенат, де після схвалення сенатом ставав законом. З цього випливає, що сенат не тільки керував, але й контролював діяльність народних зборів.

Як уже зазначалося, найстародавнішою відомою пам'яткою римського пра­ва є Закони XII таблиць. За переказами, текст цих законів був написаний на 12 дошках, звідси і походить назва пам'ятки.

Проте в оригіналі Закони XII таблиць до нас не дійшли - є припущення, що вони загинули під час навали галлів на Рим. Про зміст Законів XII таблиць відомо лише з творів авторів більш пізнього часу, які посилалися на цю пам'­ятку або цитували її окремі уривки. Усього нам відома понад сотня таких уривків і згадок. На основі цього матеріалу історики починаючи з XVII ст. докладали чимало зусиль на реконструювання тексту Законів, однак і на сьо­годні ми не володіємо достатньо точним і достовірним текстом цієї пам'ятки, можна лише робити припущення щодо її системи.

Закони XII таблиць - це збірник коротких правил з найважливіших прак­тичних питань. Він містить правила про цивільний процес, землеволодіння, про сім'ю, про права кредитора щодо боржника, низку вказівок адміністра­тивного характеру. Закони відбивають велику владу домовладики, наявність приватної власності, яка може відчужуватися і заповідатися, жорстоке борго­ве право.

, В епоху Законів XII таблиць уже існувало рабство, однак воно ще не було розвинутим і згадки про рабів нечисленні. Правила про зобов'язання (крім позики) досить скупі і свідчать, що процеси обміну були ще мало поширені.

Зміст Законів XII таблиць значною мірою, очевидно, є записами звичає­вого права, і якщо виникла потреба в його писаному оформленні, то пояснити це можна як результат боротьби плебеїв з патриціями.

Однією з причин для виступів плебеїв проти патриціїв на початку респуб­ліки була неясність діючого звичаєвого законодавства. Крім того, в той час застосування права повністю було в руках патриціанських магістратів і така його невизначеність створювала сприятливий Грунт для всяких зловживань з їхнього боку. Тому першою вимогою плебеїв було встановити діюче право у формі чітких писаних законів і тим самим хоча б частково твердими правила­ми закону обмежити свавілля патриціанських магістратів, а також закріпити успіхи плебеїв.

З цією метою ще в 462 р. до н.е. плебейський трибун Терентилій Арса вніс проект про створення спеціальної комісії для складання кодексу. Проте пат­риції упродовж, восьми років не сприймали цієї пропозиції, і лише завдяки наполегливості плебеїв, які весь час обирали одних і тих же трибунів, змушені були погодитися.

У 451 р. до н.е. для складання законів була обрана комісія з десяти осіб. Перші десять таблиць виготолено до кінця 451, дві останні складені в 450. Що ж послужило джерелом Законів XII таблиць?

Деякі дослідники таким-джерелом вважають грецьке право. Ця думка ніби­то підтверджується переказами про поїздку членів кодифікаційної комісії (децемвірів) у Грецію та участь у складанні законів представників з Греції. Проте детальний аналіз відомих положень Законів XII таблиць свідчить, що використання грецького права, якщо й було, то дуже незначне. Велика кількість норм, які містяться в законах, являють собою, як було зазначено, не що інше, як споконвічні римські звичаї. Децемвіри, вірогідно, тільки формулювали і кодифікували їх і лише іноді вносили щось нове відповідно до вимог часу.

Закони XII таблиць мали велике значення в історії римського права пері­оду республіки і високо цінувалися римлянами. На основі цих законів набуває подальшого розвитку система національно-римських правових норм. Право розвивалося двома шляхами: 1) шляхом практичного тлумачення Законів XII таблиць; 2) шляхом творення нового законодавства.

Деякий час після видання Законів XII таблиць цивільне право розвивало­ся тільки шляхом тлумачення. Будь-який навіть найдосконаліший з редакційного погляду закон у процесі застосування до конкретних випадків життя іноді потребує тлумачення його істинного смислу. Якщо в кодексі трап­ляються прогалини, то доводиться вирішувати справу за аналогією права або закону.

Тлумачення законів у всі часи було надзвичайно відповідальною справою. Особам, які за призначенням застосовували закони, доводилося проводити надзвичайно копітку роботу, щоб з'ясувати, яку саме статтю закону слід зас­тосувати до того чи іншого випадку. До того ж зміни, що постійно відбувались у житті, потребували внесення відповідних змін у тлумачення права.

У найдавніші часи закони тлумачили понтифіки (жерці). Вони були інтер­претаторами римських законів і в період першої половини республіки. До понтифіків зверталися за порадами як приватні особи, так і судді. Коментарі понтифіків - це зародки юридичної літератури, доступні лише жерцям.

Ось чому з розвитком торгового обороту постійна залежність від пон­тифіків створювала серйозні перешкоди для ділових відносин між людьми і дедалі гостріше відчувалася потреба звільнитися від цієї залежності. Згідно з легендою, десь у 300-му році до н.е. писар відомого демократичного реформа­тора Клавдія Цека, син вільновідпущеника Гней Флавій викрав і опублікував книгу про позови і позовні формули, яка й дістала назву jus civile Flavianum -, цивільне право Флавія.

Чи це було насправді, чи ні, однак публікація найбільш практичної части­ни з понтифікальних записів мала велике значення. З одного боку, вона анулювала юридичну монополію жерців, а з іншого - дала поштовх світсько­му вивченню права і привела до появи світської юриспруденції.

Поряд з розвитком цивільного права шляхом інтерпретації відбувається пряма законодавча діяльність народу, хоч більшість виданих у цей час законів відноситься до публічного права і лише деякі присвячені регулюванню тих чи інших відносин цивільного права. Це, зокрема, Петеліїв закон (IV ст. до н.е.), який скасував продаж у рабство і вбивство платенеспроможного боржника; Аквіліїв закон (III ст. до н.е.), який встановив відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей без фізичного впливу; Фальцидіїв закон (І ст. до н.е.) про обмеження заповітних відписів та деякі інші.

Крім законів, які видавалися народними зборами, трапляються в джере­лах посилання і* на деякі сенатусконсульти. Проте оскільки сенат у період ранньої республіки законодавчої влади не мав, ці акти розумілися як інструкції сенату магістратам.

Що ж до цивільного права (jus civile), то, незважаючи на те, що воно мало надзвичайно велике значення в період республіки, характерним для нього є національна обмеженість, надзвичайний формалізм та стійкий консерватизм.

Преторське право

Починаючи з III ст. до н.е. економічне життя в Римі набуває значного роз­витку, активізується зовнішня і внутрішня торгівля. У результаті старі нерухомі і досить обмежені кількісно норми цивільного права перестали задовольняти повсякденні запити життя. У зв'язку з цим необхідно було подолати не­відповідність старих норм цивільного права новим суспільним відносинам і надати праву прогресивного характеру, не змінюючи і не скасовуючи спо­конвічні норми jus civile, до яких консервативні римляни ставилися з особливою увагою.

Нові потреби задовольняли за допомогою едиктів магістратів, таких як консули, претори, курильні едили, правителі провінцій та ін. Але найбільше тут виявилася правотворча діяльність преторів. Претори спочатку були зас­тупниками консулів, які часто відлучалися з Риму у військових справах. А тим часом необхідно було мати в Римі постійного представника влади, який би міг бути їх заступником у справі охорони внутрішнього порядку і громадянсько­го миру. Таким заступником став претор.

Посада претора була встановлена в 368 або 366 році до н.е. Спочатку пре­тор був один, але в 247 р. встановлено посаду другого претора спеціально для нагляду за перегринами, які в той час надходили великими масами. Перший претор називався міським, другий - пєрегринським. Поступово кількість пре­торів збільшується до восьми, а при Цезарі (нова ера. - Автори) навіть до 16. На посаду претора міг претендувати римський громадянин, який досягнув 40-річного віку і працював на всіх посадах, які є нижчими за преторську.

За характером влади претор спочатку був молодшим консулом (або зас­тупником консула). Йому в принципі були підвідомчі всі ті справи, що й консулу. Але особливе завдання преторської діяльності полягало в забезпе­ченні внутрішнього громадянського миру і порядку. У цьому розумінні претура була владою поліцейською в найширшому значенні цього слова. Але із за­гального піклування про мир і порядок за римським уявленням випливала також кримінальна і цивільна юрисдикція претури.

Після того, як спеціальні поліцейські функції претора зосередилися в ру­ках його помічників курильних едилів і квесторів', сама діяльність преторів перетворилася переважно в судову магістратуру.

Приступаючи до виконання своїх повноважень, претор оголошував едикт. Цей термін походить від лат. edictum - об'ява, оповіщення.Спершу він означав усне оголошення з того чи іншого питання, але згодом набув значення про­грамного документа, в якому претор оголошував про сутність своєї діяльності. Зокрема, претор визначав, у яких саме випадках він даватиме позов, а в яких не буде цього робити, незважаючи на наявність норм цивільного права.

Приписи преторського едикту, створені претором для своєї діяльності, фор­мально для нього самого не були обов'язкові - він міг і не дотримуватися їх. Отже, едикт стоїть не " над претором" як закон, а "під претором" - як його влас­на програма. Проте, звичайно, для збереження твердого правопорядку необхідно було, щоб претор додержувався своїх едиктальних обіцянок. З огляду на це за­кон Корнелія (Сулли) 67 року зобов'язував преторів не відхилятися від своїх едиктів. Це зміцнило юридичне значення едикту і Ціцерон називає його вже

"законом на рік".

Формально едикт був обов'язковим тільки для того претора, який його видав. Фактично ті положення едикту, які виявляли інтереси пануючого класу, повторювалися в едикті новообраного магістрата і набували стійкого зна­чення.

На перших порах преторські едикти мали на меті лише подати допомогу законному (цивільному) правопорядку і заповнити його прогалини. Але під цим виглядом у галузь права вносилися часто суттєві зміни, хоча претор відкри­то ще не вступав у гостре протиріччя з приписами цивільного права. Розвиток продуктивних сил, посилення товарообігу змусили преторів зробити більш рішучий крок у приведенні до відповідності правових норм з потребами жит­тя. Тепер претор відкрито вносить доповнення в цивільне право, коригує його норми, пристосовуючи до нових умов.

У результаті складається парадоксальна ситуація: з одного боку, ні пре­тор, ні інші магістрати, які видавали едикт не могли ані скасувати закон і надані ним права, ані видати новий закон. Але, виконуючи свій обов'язок у справі забезпечення миру і порядку, претор міг у тому чи іншому окремому випадку, де, на його думку, того вимагали інтереси справи, приписати приватним осо­бам щось доцільніше, ніж приписано законом. Отож, закон відхилявся, а для даного конкретного випадку створювалося нове положення, яке вводили до едикту і воно ставало постійним законом. Закон же jus civile перетворювався на пустий звук, або, за виразом джерел, ставав "голим правом".

Формальну основу для подібної поведінки стосовно закону претор знахо­див у своїй imperium - владі, як відомо, упродовж року майже необмеженій. Однак пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливос­тях римського державного права: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу і може бути прийнятий тільки народом.

І все ж потребує пояснення той факт, що незаконна діяльність претора була не просто визнана рабовласницьким суспільством, але й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення і вдосконалення правового регулювання майнових відносин у республіканському Римі.

Справа в тому, що правила, які видавалися преторами і які згодом става­ли нормами, цілком відповідали'інтересам панівного класу, рабовласницькому суспільству і державі. Наведемо приклади.

Римське цивільне право для передачі права власності на деякі речі вимага­ло певних формальностей, певного ритуалу, предбаченого нормами (jus civile). Якщо цих формальностей не додержувалися, то весь акт вважався недійсним, покупець не набував права на річ і продавець міг її через суд повернути назад. Разом з тим набувач речі, як не її власник часто виявлявся беззахисним пред сторонніми особами. І тоді претор Публіцій (І ст. до н.е.) у своєму едикті ого­лосив, що він використає всі наявні в нього засоби, щоб захистити набувача, хоч формально власником речі був продавець. Наступні претори, додержую­чись цього принципу, стали відмовляти попереднім власникам у позовах про поверенення речі, і почали захищати набувача в його володінні. Отож цивільний власник зберігає своє квіритське право власності, проте це право є "голим правом", тоді як новий набувач під захистом претора користується усіма ви­годами набутої речі. Претор не може зробити його квіритським власником, однак він може захистити його як власника.

За jus civile жінка, що одружилися і підпала під владу чоловіка, втрачала всякі зв'язки з своєю сім'єю, а разом з тим втрачала право на спадщину. У час, коли діяли Закони XII таблиць, таке становище вважалося цілком нормаль­ним. Проте згодом така норма jus civile викликала не тільки низку непорозумінь, але й обурення насамперед багатих батьків, оскільки їхнє майно в такому ви­падку переходило до інших агнатів, які могли бути зовсім сторонніми особами. А тому один з преторів у своєму едикті оголосив, що коли виникатимуть спо­ри про спадщину у подібних випадках, то він надаватиме перевагу кровній дочці спадкодавця. Це положення претора теж не було передбачено нормами jus civile, але з мовчазної згоди панівного класу воно перетворилося в норму пре­торського права.

Отже, головним рушієм розвитку римського цивільного права були по­треби господарського обороту великої держави, який бурхливо розвивався. А головним засобом задоволення цих потреб була плідна правотворча діяльність преторів, оперативне вирішення проблем без бюрократичних перешкод. У ре­зультаті такої правотворчої діяльності преторів поруч з jus civile, одвічним римським цивільним правом, склалася нова система норм, яка дістала назву jus praetorium - преторського права.

Подібний дуалізм правових норм проникає більшою чи меншою мірою у. всі галузі цивільного права, створюючи у випадках колізій значну кількість своєрідних явищ. Для правильного розуміння цих явищ необхідно твердо па­м'ятати історичну генезу цього дуалізму та юридичну нерівноправність цивільного і преторського права, яка з цього випливає.

В об'єктивному розумінні цивільне право є сукупністю норм, виданих за­конодавчою владою й абсолютно обов'язкових як для громадян, так і для магістратів, при цьому обов'язкових аж до їх скасування. Преторське право, навпаки, - це сукупність норм, виданих магістратською владою, дійсних de jure тільки на один рік, і для самих органів цієї влади тільки відносно обов'яз­кових.

У суб'єктивному розумінні цивільне право - це безпосереднє владне став­лення до речі чи особи. Для здійснення цього ставлення шляхом позову не було потреби вдаватися до будь-якої активної допомоги преторської влади -треба лише, щоб ця влада не накладала вето. Особа, яка володіє цивільним правом, звертається до претора за одержанням преторської формули лише як до органу, через який повинен пройти будь-який процес. Позов такої особи є прямий наслідок, пряма функція її права: вона має позов, тому що має право.

Зовсім інший характер має преторське суб'єктивне право. Не володіючи цивільним правом, особа прагнула від претора мати захист своїх інтересів і тому потребувла активного втручання преторської влади. Якщо претор у своє­му едикті для того чи іншого випадку обіцяв дати такий захист у вигляді інтердикту або позову, то цією обіцянкою він тільки зобов'язував сам себе, але жодних гарантій щодо її здійснення зацікавлена особа не одержувала. Якщо претор не виконував своєї обіцянки, не давав позову, то у претендента (у наве­деному вище прикладі, - У дочки) не залишиться нічого. Усе преторське право базується тільки на обіцянці дати позов і на дійсному виконанні цієї обіцянки. Отже, преторське право є наслідком позову; особа має право тому, що їй дається позов, а не позов дається тому, що має право.

Описаний дуалізм правових норм, з усіма його колізіями, має багато тео­ретичних і практичних незручностей, а проте він відкривав римлянам Можливість у галузі права йти в ногу зі змінними умовами життя і не відстава­ти від нових життєвих потреб, маючи право в кожному конкретному випадку відступати від норми здебільшого застарілого закону і вирішувати справу так, як цього потребують нові умови і породжені ними нові погляди. Претор як виразник всезростаючої народної правосвідомості у цих конкретних рішеннях практично готував (пропонував) найбільш прийнятні для даного моменту роз­в'язання юридичних проблем.

Така особливість правотворчості преторів, котрі, не маючи законодавчої влади, однак, керуючи судовою діяльністю, створювали нові норми та інсти­тути права, які витісняли старі цивільні норми, яскраво виявились у термінології римських .юристів. Зокрема, стосовно інститутів цивільного права вживався термін legitimus (законний). Цей термін не вживався щодо інститутів і відно­син, які регулювалися преторським правом. Стосовно відносин, які регулювалися преторським правом (едиктом) вживався термін juite cause (спра­ведливі, достатні підстави).

В епоху принципату правотворча діяльність преторів та інших магістратів не могла зберегти свого минулого значення, оскільки посилювалася і поши­рювалася влада імператорів, які прагнули прибрати до своїх рук діяльність судових органів.

У II ст. (близько 125-128 pp.) за дорученням імператора Адріана відо­мий юрист Сальвій Юліан переглянув весь преторський едикт, систематизувавши всі ті приписи, що мали значення для того часу. Він розро­бив остаточну редакцію "Вічного едикту" (Постійного едикту), яка була схвалена імператором і постановою сенату оголошена незмінною. Однак імпе­ратор залишив за собою право робити доповнення до едикту.

Кодифікація преторського едикту була першою великою кодифікацією римського права після Законів XII таблиць. З цього моменту правотворча діяльність претора та інших магістратів припинялася, а суперечливість цив­ільного і преторського права стала втрачати своє значення.

Постійний едикт у редакції Юліана до нас не дійшов, але збереглися фраг­менти коментарів римських юристів до цього едикту. За допомогою цих коментарів було зроблено реконструкцію едикту. У ньому було поєднано едик­ти міського претора і претора перегринів. У кінці подано едикт курильних едилів. Едикт поділявся на три частини: перша частина едикту торкалася су­дочинства перед магістратом; друга - формул і позовів; третя - містила постанови про судові рішення та їх виконання.

До описаних вище правових систем jus civile і jus praetorium у період рес­публіки приєднується ще третя система - jusgentium,яка за своєю юридичною природою майже рівна преторському праву, але відмінна від нього сферою своєї дії.

Як цивільне право (jus civile), так і преторське право поширювалися в ос­новному на римських громадян. Але в другій половині республіки, коли Рим стає центром всесвітньої торгівлі, куди з'їжджаються маси негромадян, так званих перегринів. Зав'язуються різноманітні ділові відносини з перегринами та між перегринами. Разом з тим виникає потреба нормувати ці відносини. І римляни створюють для них особливу магістратуру - претор для прегринів.Так само, як і претор міський, він, вступаючи.на посаду, видає едикт, в якому визначає правила своєї юрисдикції, і цей едикт стає основою особливого цив­ільного правопорядку, який регулює відносини римлян з прегринами і перегринів між собою. Норми цього правопорядку запозичуються із загаль­них звичаїв міжнародного торгового обороту, тобто із звичаїв, що складаються в торгівлі, в якій беруть участь ділові люди різних країн і національностей. За своїм матеріальним змістом це є право загальнонародне, чому римляни і нази­вають його правом народів- jus gentium.

Передбачене з самого початку тільки для зносин перегринів, право на­родів відзначається великою свободою та гнучкістю, і поступово виявляє великий вплив на власне римське право. Багато положень його то шляхом звичаю або закону, то шляхом преторського едикту переходить в обіг між са­мими римськими громадянами, витіснивши специфічно римські інститути. Право народів було лабораторією, в якій перероблялися різноматні норми різних народів античного світу, котрі стикалися між собою на міжнародному ринку, в одне інтернаціональне ціле, для того щоб згодом переробити й саме римське право в дусі інтеранаціоналізму.

Коли після закону Каракали 212 р. усе населення Римської імперії було наділене правами громадянства і внаслідок цього перегринів як таких не ста­ло, разом з ними зникла й потреба в особливій системі права народів. Але до того часу весь матеріальний зміст системи права народів уже був перенесений в суто римське право.

Юриспруденція і юристи

Визначним фактором римського праворозвитку в другій половині респуб­ліки стає світська юриспруденція. Не володіючи ні законодавчою, ні едиктальною владою, римські юристи своїми тлумаченнями і роз'ясненнями значною мірою сприяли розвиткові і вдосконаленню права.

Як уже відомо, з опублікуванням jus civile Flavianum в галузі правознав­ства було підірване необмежене панування понтифіків і, отже, відкривався шлях до утворення світської юриспруденції. Легенда повідомляє, що перший пон-тифік із плебеїв Тіберій Корункалій (235 р. до н.е.) почав давати свої поради особам, які вирішували спори в суді, консультував усіх, хто хотів ознайомити­ся з правом. Швидкому розвитку світської юриспруденції сприяли такі фактори:

1) у середині республіканського періоду швидкими темпами зростає тор­говий оборот, розвивається і ускладнюється господарське життя;

2) суворий формалізм цивільного права потребував виняткової обереж­ності під час укладання договорів, чіткості формулювання позовів, додержання інших формальностей, що в свою чергу вимагало появи високваліфікованих спеціалістів - юристів, які могли б дати необхідні поради громадянам;

3) сама будова римських магістратур і римського суду сприяла поширен­ню юридичних знань у народі, оскільки кожний громадянин міг стати магістратом, а тим більше суддею, а для виконання посадових обов'язків потрібні знання права. Разом з тим чимало з магістратів після завершення дер­жавної служби, користуючись набутими знаннями давали поради приватним особам;

4) увесь устрій римського життя потребував загального ознайомлення гро­мадян з елементарними положеннями права.

У Римі усі громадяни брали участь у політичному житті, весь народ закли­кався до обговорення і вирішення законодавчих питань, тому не дивно, що елементарна юридична освіта була частиною загальної освіти. Ціцерон по­відомляє, що Закони XII таблиць вивчалися дітьми напам'ять, а знання права були поширені в народі. Усе це підготувало ґрунт для бурхливого розвитку юриспруденції. І справді, вже в другій половині республіки з'явився числен­ний професійний загін юристів.

Діяльність римських юристів, за ІДіцероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох формах:

a) respondere - консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;

b) cavere - вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час укладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe - писець);

с) agere - поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в Римі не допускалося.

Водночас з розвитком юриспруденції та активізацією римських юристів постає потреба і в юридичному навчанні, яке зводиться головним чином до навчання за допомогою практики. Той, хто бажав вивчати право, міг бути Присутнім під час надання консультацій якого-небудь юриста. Зрозуміло, що при цьому учням давали необхідні пояснення. З ускладненням законодавства виникає потреба і в деяких загальних поняттях цивільного права. Усе це тор­кається практичної і навчальної сторони справи.

Важливо зазначити, що практична діяльність римських юристів відноситься до найдавніших часів Римської держави, бо вже в середині республіканського періоду юриспруденція виходить за межі суто практичної діяльності.

Відомо, що після Законів XII таблиць деякий час цивільне право розвива­лося шляхом тлумачення законів. Такі тлумачення набували нового змісту й, відповідно до змін, які відбувалися в суспільстві, необхідного напряму. Завдя­ки авторитету юристів цим тлумаченням надавали загальнообов'язкового характеру і вони ставали своєрідним джерелом права.

У період принципату претура як демократичний інститут рабовласниць­кого Риму не вписувалася в рамки цієї форми правління і поступово втрачає свою силу й авторитет. Центр правотворчої дяільності переміщається від пре­торів до юристів. Саме в І -III ст. римська юриспруденція досягла найвищого розвитку. Це був період класичної юриспруденції.

Римські імператори з уваги на великий авторитет юристів намагалися схи­лити їх на свій бік. З цією метою найвідомішим юристам було дозволено давати загальнообов'язкові консультації. Маючи таке право, римські юристи влаш­товували консультації від імені принцепсів, що надавало їм офіційного характеру, і судді у своїх рішеннях керувалися їхніми порадами.

Тісний союз між юристами і цринцепсами зумовлювався обопільною зац­ікавленістю: принцепси вбачали в юристах свою опору, провідників своєї політики, а юристи своїм привілейованим становищем завдячували принцепсам. Одночасно держава надавала широкий простір для правотворчості, в чому юристи були зацікавлені як професіонали.

Практика надання окремим юристам права офіційного тлумачення законів тривала до початку V ст. н.е. Із встановленням абсолютної монархії правотворча діяльність юристів занепадає. У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", за яким у судових рішеннях можна було посилатися лише на праці п'яти видатних юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Гая і Модестина, а також на праці тих юристів, на яких посилалися ці юристи.

Постанови сенату

Система державного управління, встановлена Октавіаном і закріплена його наступниками, одержала назву принципату. У період приципату вища державна влада формально належала сенату. Принцепси деякий час ще загравали з де­мократією і не наважувалися оголошувати себе абсолютними монархами, а тому свою волю вони виражали у формі постанов сенат}'.

Щоб набути сили закону, воля принцепса у вигляді проекту вносилася на розгляд у сенат, де й діставала формальне затвердження. Починаючи з І і до кінця III ст. н.е., сенатус-консульти стають основною формою законодавства. Характерно, що сам сенат не володів законодавчою ініціативою і своїми постановами фактично тільки оформляв пропозиції принцепсів. У силу своєї влади принцепси мали право проголошувати свою волю в усній або письмовій формі у сенаті, який у своїй законодавчій діяльності мусив керуватися їхніми указами. Але оскільки до складу сенату входили представники вищих кіл ра­бовласницької знаті, то постанови сенату виражали і їх волю. У постановах сенату часто окреслювались лише загальні принципові положення, які прето­ри та інші магістрати повинні були здійснювати у своїх едиктах.

Постанови сенату - сенатус-консульти були основною формою законо­давства до кінця III ст. н.е. З того часу сенат втрачає своє значення, а разом з тим і свою законодавчу компетенцію. Основним джерелом права поступово стає одноособове розпорядження імператора.

Заняття

Римське суспільство і держава в 70-50-х роках. Італіки домоглися прав римського громадянства після кровопролитної Союзницької війни. Якщо раніше правами римських громадян володіли близько 400 тис. здатних носити зброя чоловіків, то тепер правами громадянства було наділене близько 2 млн. дорослих жителів. Рим як місто-держава до 80 р. I ст. до н. е. очолював федерацію італійських міст і був пов'язаний з ними договірними відносинами. Тепер же відбулося політичне об'єднання Італії, а Рим як місто-держава розчинився і зник в більш великому державному освіту. Колишній поліс - гегемон італійських громад і міст, перетворився у столицю, а колишні неповноправні громади - рівноправні частини держави.

Крах полісних порядків і утворення величезної держави було викликано в першу чергу розвитком рабовласницьких відносин, широким проникненням рабства в усі сфери виробництва в Римі. Зростання числа рабів, перетворення раба на основного працівника в сільському господарстві і ремеслі підривали дрібне виробництво, яке становило найбільш глибоку основу полісних порядків, підривали єдність цивільного колективу, приводили до різкого соціального розшарування й появи гострих класових і соціальних протиріч.

З іншого боку, розкладання полісних відносин сприяло утвердженню класичного рабовласницького способу виробництва. Відмова від полісного са-модовления і дрібного натурального виробництва, перехід до товарного господарства на ві