 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Психологічна школа у літературознавстві 12
Психологізм у літературознавстві виникає у 80-90-і рр..19 ст., коли виникає потреби враховувати не тіки вплив середовища, а й творчу індивідуальність самого письменника, ос-сті його псих.стану, його душевної орг.-ції. Генетично психолог. школа пов’яз.з культурно-істор. Представники культурно-істор., біограф.й порівняльних методик почин.виходити за межі соціолог.підходів, відшукуючи стимули,які визначають природу художнього твору з опорою на пс-гію і фізіологію. Психолог. школа розвив.в дусі позитивізму, тобто перенесення методів точних наук на гуманітарні. Завд.психолог.школи – психолог.аналіз персонажів худ.тексту та ос-стей психології самих авторів. Послідовник І.Тена, виходець з культурно-істор. школи Поль Лякант займ.виключно проблемами пс-гії тв.-сті. У тв.-сті письменника основним є певний емоц.заряд. Худ.твір виникає у певний момент, у певній ситуації і під впливом явищ,які мали місце в той чи ін.момент життя письменника. Тв-сть – це хвилинний процес, літ.твір залежить не тіки від задуму автора, а й від того як читач сприймає його в залежності від свого життєвого досвіду. Сила літ.твору полягає у гнучкості літ.образу, у його зд-сті збуджувати найрізноманітніший зміст. Психолог.школа заклала перші кроки до роз-тку рецептивної естетики. І.Франко «З секретів поет.тв-сті», де він базується також на основних здобутках психолог.науки. Напрямки літературознавчої психолог.школи: • Напрям етнографічної пс-гії. Засновник ВУНДТ, який у своїй праці «Міф і релігія» тлумачив уявлення продух, душу, нижчу міфологію (русалка, лісовик, джин тощо) з позицій психології первісної людини. Ці думки Вундта дуже продуктивні для порівняльної міфології’, фольклористики та етнографії. Не вважаючи психол. Дослідження мист-ва універсальним метолом, він прагнув виявити психол. мотиви худож. творчості, встановлював психол. форми розвитку образотворч. мист-тв на ранній стадії. Перші кроки
• Напрям естопсихології (естетичної пс-гії) Засновник: Еміль Еннекен, автор праці «Досвід побудови наук.критики» (1892), де його хвилює питання появи і розвитку вел.людей, митців, геніїв. Він вважав, що Гейне подобається молоді, а Горацій - старшим людям, тобто кожна вікова кат-рія має свого улюбленого письменника. Навколо генія що творить завше відбув.гра притягань і відштовхувань, твориться табір прихильників,які йому співчувають, наслідують. Цей табір вступає в боротьбу з ін.таборами прихильників ін.письменників. Еннекен ставився негативно до літ.критики,яка схвалює чи засуджує літ.твір, тому напротивагу цій сліпій критиці смаків, він висуває три принципи аналізу: естетичний, психологічний і соціологічний. Естопсихолог.аналіз передбачає аналіз складових частин твору, що і як твір виражає, психолог.гіпотезу,яка виводиться з цих складових, і статистичну соціолог.оцінку, що враховує ставл.до письменника критиків й журналістів. Росте взаємозалежність між пс-гією автора та читача. Літ.твір – вираження пс-гії письменника, а читач – вираж.пс-гії цілого народу.
11 березня Лекція №5 Тема: Напрям психолінгвіст.теорії О.Потебні. Потебня – засновник психолог.школи Укр. Систематично виклав розуміння психолог.аспектів мови і словесності у праці «Мова і мисл.» (1862). У Харків.універі виховав цілу плеяду літературознавців і мовознавців психолог.напряму. Послідовники: Д.Овсяник-Куликовський,Б.Лєзін, В.Харцієв, А.Горнфельд. Харків.школа мала своє неперіод.видання «Питання теорії пс-гії тв.-сті» 1907-23 рр., вийшло 8 томів. В основі вчення Потебні – думка про зв’язок мови і мисл., запозичена від Гумбольта (Потебня був його учнем). Він вваж., що слово не тіки виражає думку, але й генерує її в процесі комунікації. Крім зовн.звук.форми багато слів несуть у собі образ, внутр..форму. Саме наявність внутр.форми дотупкає переносне знач.слів. Внутр.форма слова відповідає внутр.формі худ.твору, ідентичне розуміння якого неможливе, бо кожен реципієнт, який сприйм.слово і твір, опирається на свої уявлення. Потебня закладав основи рецептивного сприйняття худ.тексту: один твір,як і слово, сприйм.кожною Л. по-іншому. Завдання літературознавства, за Потебнею, - втілення нового застосув. худ. образу в межах його основи, що означ.специфіку сприйняття й тлумач.літ.твору. Основні положення теорії Потебні: • слово –засіб не вираж., а створ.думки; • слово як сукупність членороздільних звуків є завше образне; • внутр..форма має етимолог.знач., а зовн. – це зміст форми; • є 3 закономірності: м-цтво – це образна ідея; м-цтво – засіб формув.думки; першопричиною м-цтва є слово; Потебня говорить про м-цтво як про полі функціонал.явище, тобто у м-цтві закладено різні ф-ції (виховну, комунікативну..). Від худ.образу залежить його сприймання. Слово і образ не подільні. Потебня виводить загальну формулу поезії, або м-цтва загалом: А (образ) < Х (значення). Якщо А=Х, то поетичнісь знищується, образ перетвор.в наук.факт, а знач.в закон. У худ.творі образ завше має бути менший за знач. Х стосовно А завше є чимось іншим, тобто неоднорідним. Поет.мислення є частково іншим (неоднорідним). Якщо поезія є алегоричною в загал.знач.цього слова, то проза – вираж.елементарного спостереж. Х (знач.поет.образу) суттєво змінюється при кожному новому сприйнятті образу, навіть однією й тією ж особою. Однак А (образ) є єдиним об’єктивноданим у поет.творі, при сприйнятті практично є незмінним. Тому на відміну від закону і факту, в поезії образ є нерухомим, значення змінним і визначається лиш в кожному окремому випадку. А в більшості випадків таке визначення мож бути необмеженим, бо скільки сприймань, стільки й визначень. Заслуга Потебні: пов’язування слова і м-цтва (слово є завше образом); вчення про внутр.форму слова,а звідси й про образ твору (образ – певна внутр.суть слова,який завше є нерухомим, незмінним, а змінним є значення,яке приносить у твір кожен рецепієнт); Потебня – психіка + лінгвістика (психологія+лінгвіст.методи) Д.Овсяник-Куликовський поєднав психолог.метод із соціологічним. Вваж.,що поет не стіки думає про передав.своєї думки, скільки зайнятий процесом її створ. Почин.від лінгвіст.шк.Потебні вважається, що твір твориться на рівні думки. Думка – першооснова, першопричина твору. А.Горнфельд – прихильник формально естетичного аналізу л-ри і пс-гії тв.-сті. Психолог.метод пізніше модифікувався у пс-гії м-цтва Лева Виготського, автора праці «Пс-гія м-цтва». Він розглядає худ.твір як сукупність естетичних знаків, спрямов.на те,щоб розбудити в людях емоції. Через концептний аналіз твору намагався віднайти специ.закони худ.форми. Виводив такий з-н психолог.загадки – перешкода на шляху психолог.руху, що виклик.напруження і зацікавлення сюжетом. З цим пов’яз.виявл.внутр.відповідності між матеріалом і формою, розкриття глибинних вл-стей матеріалу. Такий аспект психолог.аналізу може бути основою для порівняльного вивчення творів. Всі ці вчені закладають основи рецептивної естетики,яка була представлена школою Ізера. «Пс-гія літ.тв-сті» (30-і рр.20ст.) болгар.вченого М.Арнаутова. Психолог.аналіз використ.й фр.компаративісти 1-ої пол..20ст. До них були близькі ромунський вчений у своїй праці «Принцип порівн.літературознавства» (70-і рр.20ст.) й слов.вчений Дюришин у праці «Теорія літ.компаративістики»,який визначав психолог.-типолог.подібності індивідуал.пс-гії творчої особ-сті. Психолог.школа дає поштовх для розвитку психоаналізу та інтуїтивізму.
• Психоаналіз у л-рознавстві – це завтосув.теорії та практики психолог.методу Фройда та його послідовника Юнга стосовно вивч.літ.творів. Свої психоаналітичні кон-ції м-цтва З.Фройд виклав у таких працях: «Поезія і фантація», «Достоєвський і батьковбивство», «Тема трьох скриньок», «Л.да Вінчі. Етюд з психосексуальності». Теорія Фройда продовж.традиції єнського романтизму стосовно вивч.проблем особ-сті. Його попередниками були представника глибинної пс-гії: Крауз,який встановив,що несвідома псих.д-сть вираж.через переживання і сни; Гартман відзначав важливість несвідомого у своїх працях з філософ.погляду; Гербарг описував потяги, що можуть бути витіснені за поріг свідомості у праці «Загальна педагогіка,виведена з мети вихов.»; а також певною мірою й Шопенгауре зі своєю теорією волі до життя. Психоаналіз Фройд розумів як вчення про несвідоме, дит.сексуальність та природу сновидінь. У 1923р. у праці «Я і воно» запропонував нову стр-ру психіки: несвідоме – свідоме – надсвідомість, воно – я – над я. Окрім цих 3-ох сфер, Фройд виділяє ще одну допоміжну сферу для несвідомого – перед свідоме, що регулює взаємодію несвідомого і свідомого. Вчення про несвідоме Фройда є фундаментом, сполучна ланка – сновидіння, похідне – вчення про дит.сексуальність. Несвідоме у психоаналізі є антагоністом свідомості і вміщує в собі забуті враження дитинства, вроджені інстинкти, спогади, що пов’яз.суч.Л.з доістор.предками. Несвідомі псих. процеси вільні від соц.і морал.-етичних обмежень, підкоряються лише принципу задоволення. У сфері несвідомого зародж.ідуаліст.потяги (ерос і танатос). Але традиц.вимоги певної к-ри/цивілізації не допускають несвідомі соц.неприйнятні потяги та бажання, накладають на Л.певні обмеженості, норми. На цьому етапі почин.діяти принцип реальності,який вияв.у врахуванні реал.умов у задоволенні потягів. Л.повинна витісняти свої потяги, процес витіснення – це процес, за доп.якого суб’єкт намагається повернути в несвідоме або затримати в ньому думки, спогади, образи, пов’яз.з потягом. Переважній більшості витісненими є психо-сексуальні (лібідозні) та агресивні потяги. Фройд говорить про пон. «лібідо», яка придушена умовами суспільного життя, морал.забобонами (сферою над-я), шукає вияви у різних формах люд.д-сті, зокрема у спорті, м-цтві, політиці. Таке виникн. енергії лібідо наз.сублімацією – вираж.підсвідомих потягів, інстинктивних бажань Л. та їх скерув.на соц.значущі об’єкти, зокрема м-цтво. Психоаналіз бачить у худ.тв-сті символ.проекцію псих.імпульсів й потягів,які беруть початок у дит.сексуальності. Будучи інфантивними за своєю сутністю,вони не знаходять адекватної реалізації в дійсності,тому отримують компенсаторне задоволення в сфері контакту. З компенсаторного задоволення Фройд виводить пон.Едіпового комплексу. Жін. варіант Е.к. отримав назву комплексу Електри (К.Г.Юнг). Едіпів комплекс використ.як ілюстрацію для впорядкованої сукупності любовних і ворожих бажань Л,,спрямив.на батьків. Фройд знаходить відоюраж.цього едіпового комплексу в релігії, м-цтві, політиці. Едіпів комплекс – рушійна сила тв.-сті таких митців як Л.да Вінчі, Шекспір, Достоєвський, підтвердження чого знаходить як в їх творах, так і в їх біографіях. Відображ.едіпового комплексу може відбув.2-ома шляхами: • несвідома проекція дит.конфлікту самого автора; • свідома проекція дит.конфлікту самого автора. Другий шлях часто виявляється лише фіктивно свідомим, бо продиктований неусвідомленими мотивами вибору. Трансформацію сюжету про Едіпа здійсн.у своїх творах ще автори ант.часів. Сенека-молодший написав трагедію «Едіп», Вольтер «Едіп», П.Корнель «Едіп», Гофмансталь «Едіп і Сфінкс», Жан Кокто «Пекельна машина», Краузе «Едіп та його мати». Вияв едіпового комплексу є й у творах,які зовсім не пов’язані з міфом про Едіпа, але дослідники віднайшли зображення цього комплексу у творах: “На Сванову сторону» М.Пруста,“Світло в серпні» В.Фолкнера, “Homo faber”М.Фріша, “Сто років самотності” Г.Ґарсія Маркеса. Е.к. є універсальним особистісним утвор.і його мона віднайти мало не в будь-якому худ.творі. Незрідка об’єктом психоаналіз.дослідж.стає і життєвий шлях митців.- напр.,едіпову ситуацію легко помітити у долі С.К’єркегора, Ш.Бодлера, Ф.Кафки. На думку Фройда, в образах м-цтва несвідоме знаходить легал.спосіб вивільнення енергії лібідо у символ.формі. Механізми вивільнення енергії є подібними до тих, що діють у сновидіннях. Аналізуючи сприйн.творів, Фройд визнає одну з основних компенсаційних ф-цій м-цтва: м-цтво створює відчуття загального та емоц.пережив., пом’якшує задоволення і стримує потяг. До митців,які зверт.до Ед.комплексу, належ.: С.Цвейг, Т.Манн,Д.Лоуренс, Ф .Кафка. М .Фріш . Дж.Джойс, Г.Міллер, Т.Уїльямс, М.Кундера, Ф.Фелліні, 1.Бергман, П .Пазоліні, Л.Бунюель, С.Далі, П.Пікассо. Серед англомовних дослідників, шо працюють у річиші П., слід назвати Л.Тріллінга ( «Фройд і криза нашої к-ри ‘. 1955). Л.Фідлера («Любов і смерть в амер.романі”,1960), Е.Джоунза (дослідж.тв-сті В.Шекспіра, Ф.Достоєвського). У Німеччині та Австрії психоаналітична школа залиш.достатньо впливовою донині. Серед найяскравіших прикладів праці В.Лайблі «Дослідж.казок та глибинна пс-гія» (1969); ПДетмерінга «Поезія і психоаналіз” в 2-х т.(1969). що містить у собі інтерпретацію тв.Т.Манна. Р.М.Рільке, Р.Вагнера. В.Шекспіра. Жан Поля. Й.В.Гьоте. Г. фон Лодерера, «Л-ра-Психоаналіз-Кіно»(1984), Тайнріх фон Кляйст «До питання про психодинаміку в його поезії»(1986), “Психопатографії” А.Мічерліха (1972), Фройд представляє ОРТОДОКСАЛЬНИЙ психоаналіз, відгалуженнями вчення Фройда є аналітична пс-гія Юнга та індивідуал.пс-гія А.Адлера.
• аналітична пс-гія Юнга До проблем худож. і, зокрема, літ.тв-сті Юнг звертався в багатьох працях. Основні з них: «Про віднош.аналітичної пс-гії до поетико-худ.тв-сті” (1922), «Пс-гія Він поділяв Фройлову впевненість у домінув.несвідомого над свідомим, але Шо стосується психології творч. процесу, то за кон-цією Юнга, провідна роль належить не твор. індивідуальності митця, а його зд-сті 1-им вловлювати голос коллективного несвідомого, рєалізуючи в своїх витворах актуальні архетипи. Таким чином Юнг говорить про певну архетипічну ідеї у тексті,які існ.поруч з люд. інстинктами і зосереджуються в глибинах колективного несвідомого. Кожна люд. душа має свої певні архетипи – апріорні форми інтуїції (первинні форми осягнення довкілля). В укр.л-рі: архетип землі О.Кобилянської, архетип міста, лісу Антонича, архетип степу у Шеви і Маланюка. У письменницькому середовищі прихильниками юнгіанства були Г.Гессе, Т.Манн. В.Іванов, А.Шмідт. Літературознавча юнґіамська традиція представлена, зокрема Р.Россоліно, Дж.Меррі,Г.Мюрреем,М.Бродкін,С.Аверінпевим, Р.Каралашвілі. Особливо впливовим юнгіанство виявилося в галузі міфол. досліджень (Х.Ціммер, М.Еліаде, Е.Нойман. Дж.Кемпбелл, Ф.Вілрайт, Н.Фрай). Своєрідно продовжує традиції Юнга і т. зв. «архетипічна пс-гія» (Дж.Гілман).
• індивідуал.пс-гія А.Адлера не займався цілеспрямовано проблемами м-цтва й худ.тв-сті. Проте, розглядаючи худ.тв.-сть як один з видів люд.д-сті, вважав її основною рушійною силою прагн.Л.до зверхності, через яку відбув.компенсація й гіперкомпенсаиія відчуття неповноцінності. Прагн.до зверхності, за Адлером, може приносити несподівані резалти (власне гіперкомпенсацією відчуття неповноцінності,
• інші течії психоаналізу Серед менш представницьких течій у П. — екзистенційний П. (Ж.Сартр, А.Мальро, С.Дубровський), структуральний П. (Ж.Лакан, Р.Барт), амер. «соціологізований» неофройдизм (Е.Фромм, К.Хорні, А.Кардінер), В Україні методологія і теорія П. знайшли відображу.в працях Франка («Із секретів поет.тв-сті ”), Ст.Балея (“Шева в світлі фрейдизму», 1916; “Пс-гія замислу про виникн.поеми Словацького «В Швейцарії», «Твор.особ-сть Жеромського», 1936), крит.працях Л.Левчук (“Психоаналіз і худ.тв.-сть: Критичний аналіз”. 1980: “Психоаналіз:від несвідомого до «втоми від свідомості»,1986): у есеїстичній кн. А.Макарова “5 етюдів:Підсвідомість і мистецтво”; у літ-знавчих дослідж. О.Білецького. Д.Затонського, Т.Денисової, С.Павличко. Г.Левчинко дослідж.з погляду психоаналізу твори О.Кобилянської.
18 березня Лекція № 6 • Інтуїтивізм (лат. intuitio — уява, споглядання) напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу в д-сті творч.фантазії, в акті його естетичного сприймання й оцінки. Основоположник – А.Бергсон,який у працях "Матерія і пам'ять" (1896), "Сміх" (1900), "Творча еволюція" (1907) та ін. розробив кон-цію м-цтва, худ.тв-сті. За А.Бергсоном, у всесвіті є дві протилежні тенденції руху життя і матерії. Трактуючи життя як порив, що має чисто психолог.зміст, вважаючи його ірраціональним, не пізнаваним через поняття чи досвід, він розвивав полож., що люд.розум, д-сть якого визнач.завд.користі, дає Л.знання про світ нижчого порядку, ніж інтуїція. Інтуїція – вищий щабель пізнання порівняно з розумом.Інтуїція — це підсвідомий, інстинктивний стимул худ.тв-сті. Худ.тв-сть, за А.Бергсоном, — особливе, ірраціонал.бачення дійсності. Наук.пізнання має фрагментарний х-тер, воно механічно склеєне із окремих кадрів дійсності. Воно може осягнути, а тим паче відтвор.в поняттях безперервні зміни дійсності чи внутр.світ Л., яка являє собою найбільш повне і безпосереднє вираження довгочасності. Традиції Бергсона продовж.: італ.філософ, літературознавець Б.Кроче, який обстоював самодостатність м-цтва, що є індивідуал.актом і не відтвор. Дійсності (подібно до Канта). У росії ідеї Бергсона використ.формалісти поч..20ст. В Укр.ідеї Бергсона знайшли відгомін у творах поетів «Молодої музи»,Б.Лепкого, В.Пачовського, С.Твердохліба,О. Луцького,М.Рудницького. Укр.л-рознавство (Г.В'язовський, А.Войтюк, Р.Піхманець) виходить з того, що не тре абсолютизувати, містифікувати роль несвідомого в творч.процесі.
• Філологічний метод у л-рознавстві Філологічний метод - один із чільних методів л-рознавства, м-ства, фольклористики, спрямив.на вивч.тексту, його ретельний опис, коментув, узагальнення проаналізованого матеріалу й його концептуалізацію. Він сформув.в Александрійській школі, заснов.в Александра Єгипетській за правл.Птоломеїв (3ст. до н. е.). Тут філологія вже відмежувалася від ф-фії, займ.герменевтичними студіями, переважно тлумаченням худ.й міфічних текстів,її зусиллями було спростовано провокативну думку Зоїла ('Бич Гомера') про те, що, мовляв, Гомер не був автором «Іліади» й «Одіссеї». Тамтешні філологи створюв.життєписи письменників з ел-тами аналізу їх творів, виявляли основні літ.роди, вивчали гр. версифікацію й діалекти гр.мови. Широкий розголос отримала практика поета і критика Каллімаха, автора «Каталога письменників, які уславилися на всіх теренах освіченості, та праць, ними створених». Досвід Александр.школи правив за основу середньовічній рукописній практиці,закладав підвалини новоєвроп.філології й ін. гуманітарним наукам. У ранній період найчастіше за об'єкт дослідж.обирали авторитетну пам'ятку писемності, як-от поеми Гомера чи Вергілія, або сакрал.тексти типу Св.Письма, перевагу віддавали лінгвіст.,риторичним, стиліст.аспектам аналізу. Пізніше філолог.метод поширили на дослідж.творів будь-якого періоду, звертали увагу на граматичні стр-ри,ідейний зміст та образну сист., що стали предметом наук.осмисл. До компетенції філолог.методу входить: •складання біографії того чи того письменника, • тлумач.його творів, систематизованих за хронолог.і жанровими ознаками, • аналіз літ.текстів, їх відмежув.від фальсифікатів й пізніших варіантів, • принагідно розв'язув.лінгвіст.проблем. Цими пит..займ.також палеонтологія (палеографія) і текстологія. Зосереджені на збиранні, систематизації, коментув.творів, прихильники філолог.методу (славіст В.Ягич, академік Перетц («Из записок о методологи…»), його учні Филипович,Драй-Хмара, Маслов, Тильченко, Л.Білецький, Зеров, Гудзій) збагачували і збагачують л-рознавство фундаментал.працями, дескриптивним аналізом фактичного матеріалу. На семінарах Перетца були закладені основи філолог.методу. Частково використ. цей метод Франко. Можливості таких дослідж.знають не лише літературознавцям та мовознавцям, а й фольклористам. Так, Олена Івановська («Суб'єктно-образна система фольклору: категоріальний апарат», 2007), досліджуючи суб'єктно-образну систему нар.тв-сті, виходила із визначального завд.філології висвітлити фольклор. текст як 'гармонійний цілісний'. У дисертаціях на здобуття наук.ступеня кандидата або доктора філолог.наук зазвичай використ.філолог.метод, але переважно не акцентують його, навіть лишають поза увагою аналіт.свідомості, хоча він безпосередньо стос.проблем поетики, генерики, стилю, тропіки, стиліст.фігур, фоніки, синтаксису, стр-ри, мотивів худ.твору тощо. Прихильники філолог.методу в 20-х рр..для аналізу обирають твори класичної л-ри (неокласики). Опис рукописів та першодруків, зіставл.різних наук.джерел, різних наук.точок зору, фахове тлумач.назв та образних висловлювань у тексті – це все входить у компетенцію філолог.методу. Відгалуження філолог.методу – теорія внутр..інтерпретації худ.творів С.Смальстоцького та його учня В.Сімовича. Вона народилась на семінарах Смальстоцького, на яких студенти читали вголос поет.твори (поезія Шеви) і на основі звучання тексту його філологічно коментували. Ці філолог.студії лягли в основу книжки Смальстоцького «Хар-ка тв.-сті Шеви». Суч.праці,які застосов.філолог.метод: Ю.Івакін «Коментар до «Кобзаря» Шеви», Н.Вишневська «Лірика Лесі Українки: текстолог.дослідження». Філолог.метод певним чином пов’яз.з формалізмом – напрямом,який виникає для того,щоб відійти від традицій культурно-істор.школи.
Тема: Теоритичні проблеми формалізму та структуралізму • Формалізм Формал.метод вивч.худ.л-ри є одним з найпомітніших методів поч..20ст.,який заклад основи аналізу текстів л-ри як такого. Формалізм означає складений за формою. Основні складники, з яких будується текст – змістові та формальні складові. Як зазначає у своєму підручнику А.Ткаченко: «Гармонійний цілісний аналіз тексту можливий тільки в наслідок цих складників (змістових і формальних)». («ЗМІСТ ФОРМ»). Формалісти частково відрив.форму від змісту. Вона аналізують змісто-форму, але перевагу надають формі літ.тексту. Цей напрям виникає напри.19ст.як реакція на засилля соціолог.позитивізму (позитивівзм базувався на описі та змістових чинниках), на обмежинності і недоліках психолог.і культурно-істор.шкіл у л-рознавстві. Вони орієнтув.на міркування Канта про незацівленний інтерес у м-цтві (м-цтво відірване від сусп.-ства, аналіз тексту від зовн.чинників (біографізм, авторство), залишався сам текст). Формал.метод у л-рознавсті бере основу від філолог.методу і закладає основи для структуралізму (він знаходиться між філолог.і структурним методами). Формалізм і л-рознавстві також виникає через пошир.формалізму у м-ці – це загал.поняття, яке характеризує авангардизм, частково постмодернізм, які розвинул. на поч..20ст. (дадаїзм, кубізм, абстракціонізм, конструктивізм, футуризм). Вони зверт.увагу на форму творення. Для того щоб пояснити ці явища у м-цтві дослідники вдаються до формаліст.методу. Основи формального методу були закладені у західноєвроп.мистецтвознавстві учений Г.Вельфліном, у музикознавстві - Е.Ганслік, і м-стві –де Куртене і де Соссюр, у літературознавстві (О.Вальцель). Г.Вельфлін казав: «Я серед істориків м-цтва формаліст. Цю назву я приймаю як почесний титул, оск.мова йде про те, що я завше вбачав першозавдання історії м-цтва аналіз пластичних форм». Він виходив з розуміння історії м-цтва – як м-цтва без імен. У літ-рознавстві формаліст.метод поч..застосовувати Ф. Брюнетьєр, О. Вальцель, Ф. Дібеліус, Л. Шпітцер, які надавали пріоритету формотворенню, засвідченому добою Ренесансу (кларизм,ясні лінії, замкнута форма) та бароко (мальовничість, глибинна побудова композиції, відкрита форма, затемнення ясності), шукали «вищу математику форми» у лінгвіст.плані, встановлюв.типологію романних форм (роман пригод, роман х-рів), прояснюв.стиліст.смаки того чи того автора. Оскар Вальцель був представником філософ-формаліст.методу в нім. Літрознавстві, виступав проти філолог., істор. І психолог.методів. Визнає вивч.літ. явищ лиш з формального боку та визнає як такий розподіл л-ри за її формальними ознаками, окреслює принцип клас-ції творів м-цтва за їх стильовими ознаками і принцип взаємодії м-цтв. (так само в Чижевського). На відміну від Шпітцера,який трактував форму суто як технічний момент у літ.творі, Вальцель обґрунтовує свій формалізм складною ф-фією іманентності і трансцендентності. «Через форму худ.твору виражена метафаз.абсолютність» і тому худ.твір тре вивчати з формал.боку. Форма виявляє єдність творі. Формалізм Вельцеля проголош.м-цтво самостійним вираженням непізнаваної сутності життя. Твори л-ри повинні досліджуватись з боку худ.образу,який є втіленням форми та змісту. Для вивч.худ.тв-сті ні автор, ні зовн.чинники не мають знач., а лише виражена в образі іманентна сутність твору. Тут Вальцель наближу.до тзв.ейдологічної школи в нім.літрознавстві. Встановлюючи спорідненість різних видів м-цтва, Вальцель вимагає застосування одного методу й однакових принципів типізації в дослідженні всіх видів м-цтв. Тому виходячи з принципів формального розподілу видів м-цтва у Вельцеля, м-цтво Ренесансу й бароко він переносить на л-ру і встановлює 3 етапи в роз-тку л-ри: 1) класична л-ра,яка форм.з явищ,що зробилися постійними і нерухомими, абстрактними і обмеженими, і користуються певною незмінною, сталою, сформованою мовою; 2) імпресіоніст. стиль, який виражає почуттєвий світ і користується мовою спокійного руху (більш емоц.стиль); 3)стиль, до якого прагне сучасність. Він вловлює життя в русі, коли сучасність вже виявивши свою сутність, досягає більшої тривалості й становлення. Він дає неясне відчуття чуттєвого світу, відрізняється певною неясністю і піднесеністю, корист.складною мовою, вигуками, довгими періодами. (суч.йому л-ра поч..20ст.) Цей стиль відповідає прагненням експресіонізму. Сама теорія Вельцеля представляє експресіоніст.літрознавство. Але в його теорії є багато нез’ясованого. Він до кінця не з’ясовує пит..про взаємовідносини форми і змісту. Під впливом Вальцеся розвив.формалізм в Росії. У 1923 р. в Петрограді була опубліков.його праця «Проблема фонду поезій» (нею користав. Рос.формалісти), була випущена за редакцією та зі вступною статею «До питання про формал.метод» В.Шкловського. Формалізм став основним у рос.школі, коли формалісти заснув.таке угрупування як ОПОЯЗ. Творець цього угрупув.В.Шкловський у 20-х рр. і в 60-х рр.. пропонує таку розшифровку назви - товариство вивч.теорії поет.мови. Різні джерела дають різні дати створення (від 1916 до 1918 років). Якобсон стверджує, що рішення про створ.товариства було прийнято на обіді в хаті Брика, в лютому 1917 р. Шкловський – 1914 р, створ.маленького гуртка,який видавав маленькі книжечки. Все це свідчить про те, що ОПОЯЗ не був регулярним. Збереглися 2 списки членів товариства, в одному з яких зазначено: Шкловський –голова тов.-ства, Ейхенбаум – заступник, Тинянов – секретар. Входили: Шкловський, Жирмунський, Томашевський, Тинянов, Ейхенбаум, Якобсон, Пропп, Бернштейн, Брік, Поліванов, Якубинський, Втноградов. Маніфест ОПОЯЗа - брошура Шкловського "Воскресіння слова" (1914),яка започаткув.1-ий етап в еволюції формал.школи, виявила закам’яніння слова у традиц.мовленні, наголошув.на потребі нагального мовного оновлення при усуненні традиц.автоматизму (збігалася з працями футуристів). Є 3етапи рос.формалізму: • 1-ий етап базувався на працях В.Шкловського («Воскресіння слова» й «М-цтво як прийом» (1917). Також активно видавали праці Поліванов, Брік, Якубинський, пудлікув.їх у «Збірнику з теорій поет.мови», «Поетиці творів», в яких вони переглядали теорії Потебні, Веселовського, де Куртене. Заперечували досвід імпресіонізму у критиці, обґрунтовували на початковому етапі еволюції тов.-ства таку основну ідею – м-цтво як прийом, коли твір розглядався як сума прийомів, а змісту давалась роль мотивування. Таким чином, формалісти долали дуалізм змісту і форми, усували інтуїтивізм у науці, їм протиставляли статистичні методи (вивч. поет.мови, композиції, стилю), досліджували прийоми худ.зображення, ф-ції у стр-рі твору. Опоязівці розгляд.історії словесності як еволюцію стилів, зорієнтовану на постійне оновлення форм. • 2-ий етап пов’яз.із 1919р., коли відбулася реорганізація формал.школи. До неї долучилися такі дослідники: Тинянов і Ейхенбаум, а також представники московського лінгвіст.гуртка Якобсон, Богатирьов, Винокур, Реформатський. Тут відзначилась дискусія 22 року між Ейхенбаумом і Жирмунським; • 3-ій етап (1925-30-і рр..) кризи через більшов.режим, дискусії в тов.-стві. В.Шкловський. Основна ідея – остранение (очуднення). Це пон.було підтримане формал.школою на позначення цілеспрямованого увиразнення худ.образу у силовому полі найнезвичніших, часом приголомшливих асоціацій задля приголомшливо свіжого, оновленого творення л-ри шляхом руйнування автоматизму сприйняття. Йдеться про віднаходження такої форми худ.мовл.,яка б передавала особливі настрої, переживання автора,спроможного бачити, зображати відоме як невідоме, змушувало б реципієнта заглибитись у таємниці нетрадиц. образотворення, продовжити його у своїй свідомості. (Драч «Балада про випрані штани»). Іноді поет (Драч) використ.прийом металепсису. Шкловський ініціював ідею воскресіння слова, повернення йому втраченої краси завдяки новим прийомам, відмінним від канонічних, завдяки зорієнтованості на оригінальність. На цьому теж наполягав і Томашевський. На підставі таких поглядів склалося розуміння худ.стр-ри як системи одночасно вживаних прийомів у різних творах. Очуднення досягають заміною або оновленням сигнальної системи приведенням у текст побутового чи діалектного слова, застосуванням незвичного звукопису, оголеного прийому, семантично ускладненої лексики, зумисного змішув.стилів (високого і низького). Шкловський вваж., що на відміну від практичного пізнання, в якому автоматизація звичних дій зведена до підсвідомого ковзання по поверхні речей або слів, у м-цтві править спроможність дати відчуття речі як бачення, а не як пізнавання, виведення речі з-під автоматизму сприйняття. Сенс очуднення у тому, аби річ або ситуація були описані так, ніби автор вперше з ними зіткнувся, досі знав їх сенсу, смислових ф-цій. За Шкловським, м-цтво не народжується зі слова, воно долає слово, прориваючись до світу та змагаючись зі словом. Іноді очуднення вмотивоване сприйняттям чужої к-ри здається екзотичним. Аналог теорії Шкловського – дослідж.уваги, зосередженої на звуках у поет.мовл. Якубинського. Звику в поет.мовл. – вмотивовані інтереси до специфіки худ.стр-ри, яка зумовлює емоц.ставл.до прочитаного тексту. Якобсон і Винокур аналізували відчутність мови футуристів. Тинянов висвітлював ускладненість поет.семантики, притаманної різновидам лірики у світ.л-рі. Кон-ція очуднення спонукала до розуміння пон.прийому, його переосмислення у формал.школі. Пон. прийому Жермунський тлумачив як каталог поет.прийомів, тобто систему. Ю.Тинянов вваж.,що єдність твору не замкнена ексцентричної цілісність, а розгорт.у динамічну цілісність. Очуднення тре розуміти в означенні внутр.перебудування складників цієї цілісності системи, яка перебув.під впливом внутріщньо структурних й позалітературних….Шкловський знаходив у фолклорі та л-ри зразки дивного опису, асоційовані із зумисним облупленням оповіді, простакуватого наратора, вказував на тенденцію постійного порушення канону, ненастанне оновлення сигналу,яке руйнує стереотип сприймання. Очуднення трактують не лише як частковий худ.прийом, а як універсал.худ.засіб, який використ.для пародійної інтерпретації естетичних нормативів, сюжетів, образів за доп.іронічного цитування, стилізації, що спостерігається в експерементал. прозі, у творах магічного реалізму та химерн.тровах. Є у творах потоку свідомості, у драмі абсурду, водночас воно пишир.в стр-рі метафори, метонімії, є одним із базових чинників поезії. Відкриття формал.школи не було чимось несподіваним. Вона відзнайшла свою традицію,зазначену в Поетиці Арістотеля, де йдеться про високий і низький стиль. Ця проблема була відома і давньогінд.поетикам. Аналог.тенденції спостерігалися й у сх.театрі (інд., кит, яп). А також Лесь Курбас (метод перетворення)
25 березня Лекція № 7 • Поняття л-ри й літературності у формалістів. Л-ра – це суперечка тлумачень, теорій, понять (Шкловський). Під літературністю розумівся набір прийомів, які існ.як комбінації фонет., морфолог.,синтаксичних та композиційних рівнях тесту. Літературність – це сист.прийомів, спрямов.на збудження цікавості читача. Її розуміли динамічно, а не субстанційно. 4 хв. 008-1032
12 |
